— Ґоє, — озвалася Терру, сидячи навпочіпки під персиковим деревцем і роздивляючись порепану від спеки землю в тому місці, де вона нещодавно посадила персикову кісточку, — а хто такі дракони?

— Це велетенські могутні істоти, трохи схожі на ящірок, але більші за корабель, вищі, ніж будинок. У них є крила, як у птахів. І вони дихають вогнем.

— А сюди вони прилітають?

— Ні.

Більше Терру не питала нічого.

— Це тітонька Слань розповідала тобі про драконів?

Дівчинка похитала головою:

— Ні, ти.

— Он як! — здивувалася Тенар. А за мить додала: — Той персик, що ти посадила, потрібно поливати — принаймні раз на день, доки не почнуться дощі.

Терру підвелася і бігцем подріботіла до колодязя. Тенар дуже любила дивитися, як мала ходить або бігає, як граціозно ступають по землі її смагляві стрункі ноженята — їх вогонь не зачепив. Невдовзі дівчинка повернулася, тягнучи за собою важкий глек, з яким завжди ходив по воду Оґіон, і, навсібіч розхлюпуючи життєдайну вологу, щедро полила своє майбутнє деревце.

— Отже, ти запам'ятала мою розповідь про ті часи, коли люди та дракони були одним народом... Про те, як люди поселилися тут, на східних островах Земномор'я, а дракони залишились далеко-далеко на заході...

Терру кивнула. Вона, здавалося, зовсім не зважала на те, що їй говорять, та коли Тенар промовила "далеко-далеко на заході", показавши рукою кудись у бік моря, дівчинка раптом підвела очі й поглянула у високе ясне небо, що виднілося над повіткою, за живоплотом із тичкової квасолі.

На дах повітки вискочила коза і, повернувшись боком, гордовито задерла голову, — либонь, у цю мить вона уявляла себе справжньою гірською козою.

— Знову Стрибуха відв'язалася, — сказала Тенар.

— Кізь-кізь-кізь, Стрибухо! Кізь-кізь, кізонько! — закричала Терру, наслідуючи Колючку, яка зазвичай саме так скликала до себе отару. За мить крізь квасолеві хащі продерлася Колючка і теж почала кричати на вперту козу. Але тварина незворушно стовбичила на даху, анітрохи не зважаючи на крики.

Тенар вирішила не заважати їм бавитися у звичну гру "спіймай Стрибуху" і повз рядок висадженої квасолі рушила до краю Великої Кручі, а відтак пішла уздовж урвища над морським берегом. Оґіонів дім стояв осторонь від села, зате зовсім поруч із краєм Перепадини, де крутий косогір з одного боку збігав на кам'янисті, порослі травою тераси, де паслися кози, а з іншого — стіною нависав над морем. Краєм урвища звивалася вузька стежина, а приблизно за милю від села схили Перепадини ставали положистими й утворювали щось на кшталт козирка із червоного піщанику, що нависав над розбурханим морем.

Тут, на самому краєчку Великої Кручі, не росло нічого, крім лишайників і мохів, лише де-не-де голубіли прим'яті вітром незабудки, схожі на крихітні ґудзички, розсипані поміж дрібної жорстви. А коли стати спиною до моря, обличчям — на північ і схід, то майже одразу за вузькою смугою заболоченої землі круто спиналася у піднебесся поросла лісом гора Ґонт. Велика Круча так далеко виступала над морем, що з її краю можна було розгледіти узбережжя і долини Есарії, які невиразно бовваніли в далекому тумані. А далі на південь і на захід — лише безмежне моря і неозоре небо.

Коли Тенар іще жила в Ре-Альбі, їй подобалося приходити сюди. Оґіон любив ліси. А вона виросла в пустелі, де дерев майже не було — хіба що кволі груші та яблуні, які росли в саду біля Гробниць і які протягом усього довгого літа мусила поливати храмова челядь. Тож і тепер Тенар любила стояти на краю стрімкого урвища, відчуваючи безмежну широчінь відкритого простору, де над твоєю головою немає нічого, крім неозорого неба. Це було чудово!

Замшіле каміння, лишайники, приземкуваті незабудки також подобалися Тенар: то були її давні друзі. Вона сіла на розпечену сонцем брилу за кілька кроків від краю урвища і, як завжди, задивилася у морську далечінь. Вітер пом'якшував спеку, охолоджував розпашіле обличчя й оголені руки.

На обрії, там, де море межує з небом, Тенар побачила блакитні обриси суходолу — то була Оранея, найсхідніший з-поміж Внутрішніх островів.

Вона дивилася туди, на це примарне видіння, доки її увагу не привернув якийсь незвичайний птах, що летів над морем із заходу до острова Ґонт. То була не чайка — надто вже повільно летів птах, і не пелікан, бо здійнявся надто високо над морем. Може, це дикий гусак? Або альбатрос, рідкісний гість, вільний блукач Відкритого моря, випадково залетів на ці острови? Тенар дивилася, як повільно і плавно піднімаються й опускаються широкі крила у спекотному мареві блакитного піднебесся. Тоді раптом підвелася, відбігла від краю урвища і завмерла біля скелі; серце калатало так, наче ось-ось вискочить із грудей, їй стало важко дихати, адже тепер вона вже виразно бачила і гнучке, сталево-чорне тіло, і широкі складчасті крила, і могутні пазуристі лапи, і пасма диму, що вивергалися із страхітливої пащі.

То був дракон! Він летів до острова, просто до Великої Кручі, на якій стояла Тенар. Жінка бачила, як виблискує іржаво-чорна луска, як горять вузькі страшні очі. Червоне полум'я вихопилося з пащі дракона, коли він із шипінням і ревом приземлився на скелястому урвищі над морем.

Його кігті металом заскреготіли по каменю. Лускаті крила, багряні проти гарячого сонця, оглушливо гриміли, доки дракон не заспокоївся і не склав їх за спиною. Тоді, повільно повернувши голову, він поглянув на жінку, котра завмерла за кілька кроків від його гострих, схожих на лезо коси, кігтів.

Тенар також поглянула на дракона. Тіло чудовиська аж пашіло нестерпним жаром.

Тенар давно знала про те, що не можна дивитися драконові просто в очі, але зараз її це чомусь зовсім не обходило. Дракон дивився на Тенар своїми широко посадженими над вузьким носом жовтими очима, у його ніздрях жевріло полум'я і клубочився дим. Але вона теж не відвернулася, а сміливо зустріла його погляд своїми темними очима.

Ніхто не промовив жодного слова.

Нараз дракон трохи відвернув голову — мабуть, щоби не обпекти її, коли роззявить пащу, — і видихнув разом зі струменем червоного полум'я щось на кшталт громового вигуку "Ха!". А тоді, чомусь геть зіщулившись, промовив майже ніжно, але явно звертаючись не до неї:

— Ахварайхе, Гед.

Його огорнули густі клуби диму, а в пащі раз у раз спалахувало яскраве полум'я. Потім чудовисько опустило голову, і тільки тепер Тенар побачила, що на його спині сидить людина, умостившись біля самої шиї, між могутніми крилами дракона. То був чоловік: він щосили тримався за іржаво-чорну луску, а його голова спиралася на один із велетенських шпичаків, що тяглися вздовж хребта дракона. Тенар здалося, що чоловік спить.

— Ахі ехерайхе, Гед! — сказав дракон трохи голосніше, і Тенар подумала, що він усміхається своєю довгою пащею, показуючи здоровенні жовтуваті зуби з гострими білими кінцями.

Чоловік на спині в дракона навіть не поворухнувся. Відтак крилатий велет знову повернув довгу шию і скоса поглянув на Тенар.

— Собріост! — прошипів дракон.

Це слово Істинної мови Тенар знала. Оґіон називав їй усі слова, які вона хотіла дізнатися. Дракон звелів їй лізти нагору! І Тенар раптом чітко побачила східці, якими можна було піднятися до нього на спину: пазуриста лапа, кривий лікоть, плечовий суглоб, міцні м'язи крила — загалом чотири східці.

— Ха! — і собі крекнула Тенар, намагаючись перевести подих і прогнати клубок, який став їй поперек горла. Потім на мить опустила голову, борючись із млосною кволістю, — ох, як близько були страхітливі кігті, і хижа паща, і видовжене жовте око! — а тоді впевнено вилізла на спину дракона. Тенар торкнулася руки чоловіка, що сидів між крилами, але той навіть не поворухнувся. А втім, він, поза всяким сумнівом, був живим.

— Ну ж бо! — сказала Тенар, нарешті розгледівши його обличчя. — Отямся, Геде! Треба йти...

Він ледве помітно підвів голову. Втім, його розплющені очі, здавалося, й досі нічого не бачать. Тенар довелося обійти Геда, подряпавши ноги об гарячу драконову луску, а відтак вона довго розтискала пальці чоловіка, якими той міцно тримався за шпичакуватий наріст на шиї чудовиська. Жінка дозволила Гедові з тією самою силою вчепитися в її власну руку і завдяки цьому зрештою зуміла переправити його на землю, обережно злазячи вниз чотирма "східцями" неймовірної драконячої "драбини".