Несподівано він побачив чоловіка в білому, що стояв у другому кінці двору й дивився на нього крізь струмені фонтану. Їхні погляди зустрілись, і в цю мить у гіллі дерев голосно заспівала пташка. На своє здивування Гед розумів і той пташиний спів, і шепіт води, що дзюрчала у фонтані, і чому хмари в небі змінюють свою форму; він знав, звідки прилетів і де втишиться вітерець, що тихо шурхотів у листі дерев. Хлопцеві здалося, що й сам він є лише словом, промовленим сонячним сяйвом.

Ця мить промайнула, і Гед, як і навколишній світ, стали такими, як і раніше. Гед ступив уперед і схилив коліна перед Архімагом, подаючи листа від Оґіона. Архімаг Немерле, наставник Роукської школи, приязно привітав хлопця. Він був дуже старим, казали, що найстарішим з-поміж усіх у Земномор'ї. Його голос нагадував пташиний спів, а волосся, борода й одяг були такими білосніжними, що здавалося, ніби час вимив із цього чоловіка все важке і темне, як океан за сотню літ вимиває шматок дуба.

— Мої очі втомились, і я не прочитаю, що написав твій наставник, — сказав він своїм переливчастим голосом. — Прочитай мені листа, синку.

Гед слухняно почав чигати послання, написане ґардійськими рунами. Ось що було у ньому:

"Володарю Немерле!

Я посилаю вам хлопця, і якщо посприяє вітер, він стане найвеличнішим з усіх магів Ґонту ".

Оґіон підписав лист не Істинним ім'ям, якого Гед поки що не знав, а лише власною руною, що означала зімкнуті вуста, тобто Мовчазний.

— Тебе прислав той, хто тримає на прив'язі землетрус, і це ще приємніше. Молодий Оґіон став дорогим мені відтоді, як прийшов сюди з Ґонту. А тепер, юначе, розкажи мені про моря та дива своєї мандрівки.

— Чудова подорож, Володарю, якби тільки не шторм.

— Який корабель доставив тебе сюди?

— "Тінь" — торгове судно з Андраду.

— Чия воля привела тебе сюди?

— Власна.

Архімаг поглянув на Геда, відвернувся й забурмотів незнайомою мовою, наче дідуган, чий глузд заблукав десь між роками та островами. Однак маг вплітав у те бурмотіння вже знайомі слова із пташиної пісні та із шепотіння води у фонтані. Він не ворожив і не заклинав, одначе у його голосі відчувалася така сила, яка вразила Геда до самої глибини душі.

Через мить він побачив себе — самісінького серед незнайомого, неозорого, порожнього місця, сповненого рухливих тіней. Водночас Гед усвідомлював, що стоїть на залитому сонцем дворі і слухає дзюркотіння фонтана.

Великий чорний крук, птах із острова Оскіль, вийшов на кам'яну терасу і заходився ходити туди-сюди по газону. Чорніший від смоли, з гостролезим дзьобом й очима, схожими на самоцвіти, птах сягнув ряси Архімага, і застиг, подивившись скоса на Геда. Потім тричі дзьобнув білий ціпок, на який спирався Немерле, і старий чародій перестав бурмотіти та посміхнувся.

— Побігай, пограйся, хлопче, — сказав, ніби до малої дитини, чародій.

Гед знову схилив голову перед ним, а коли звів її, Архімаг уже пішов. Лише крук стояв і поглядав на нього, виставивши дзьоба так, ніби ще раз хотів дзьобнути зниклий ціпок.

Потім птах заговорив, і Гедові знову здалося, що то мова острова Оскіль:

— Тер-р-ренон усбук! — каркнув він. — Тер-р-ренон усбук ор-р-рек! — і зник звідси так само несподівано, як і з'явився.

Гед розмірковував, куди б йому звідси податися, коли раптом під аркою побачив високого юнака, котрий, схиливши голову, поважно привітав його.

— Мене звати Бурштин, я син Енвіта, з уділу Фольґ, що на острові Хавнор. Сьогодні я до ваших послуг, покажу Обитель Мудреців і, якщо зможу, відповім на ваші запитання. Як мені вас називати, добродію?

Гедові, горянину з глухого селища, якому ніколи не доводилося бувати навіть у товаристві купецьких синів, не кажучи вже про нащадків вельмож, здалося, що хлопець отим своїм "до послуг" і "добродієм" глузує з нього, а його уклін — не більш як кривляння.

Хлопець різко відповів:

— Мене називають Яструбом!

Бурштин трохи зачекав, немов сподіваючись шанобливішої відповіді, але, не почувши більше нічого, випростався і відвернувся. Він був десь на два чи три роки старший від Геда, дуже високий, і тримався з неймовірною грацією. "Немов танцівник,"— подумав Гед.

Юнак був зодітий у сірий плащ із відкинутим каптуром. Перше, що він показав Гедові, була шатовня, де Гед, як учень школи, знайшов собі необхідний одяг. Він вибрав темно-сірий плащ, і Бурштин промовив:

— Ось тепер ти — один із нас.

Бурштин зазвичай розмовляв з людьми ледь посміхаючись, однак Гед у цій ввічливій посмішці вбачав приховане глузування.

— Хіба одяг чародія робить його чародієм? — запитав він похмуро.

— Ні, — відповів юнак. — Але я чув, що манери роблять людину людиною. Тепер куди бажаєте?

— Куди скажеш. Я цього місця не знаю.

Бурштин повів його коридорами Обителі Мудреців униз, показуючи відкриті дворики, розкішні зали, з-поміж яких особливо вражала зала Великого коминка, де у святкові дні збиралися всі учні. Гед побачив бібліотеку, де зберігалися сповнені найнеможливіших премудрощів фоліанти та старезні томиська, змережані рунами. Потім Бурштин привів свого підопічного нагору, у вежі та мансарди, де в невеличких келіях спали учні та Наставники. Гедова кімната знаходилась у Південній вежі, з її вікна виднілися стрімкі дахи Твіля, а ще далі — море. Як і в інших кімнатах, у ній не було жодних меблів, якщо не брати до уваги набитого соломою матраца.

— Живемо ми тут дуже просто, — сказав Бурштин. — Та, гадаю, ти не заперечуватимеш проти цього.

— Я до цього звик. — І, намагаючись довести занадто ввічливому юнакові, що його не проведеш, Гед додав: — А тобі, напевно, спочатку довелося довго звикати?!

Бурштин поглянув на Геда, і його погляд промовляв без слів: "Що ти можеш знати про те, до чого я, син Володаря землі Фольґ з острова Хавнор, звик, чи не звик?" Уголос він тільки сказав:

— Ходімо далі.

Ударили в гонг, і вони спустились у трапезну, де пообідали разом із сотнею інших юнаків. Тут кожен сам набирав їжу в тарілки, часом перекидаючись жартами з кухарями крізь кухонне віконце, біля якого апетитно парувало, а потім сідав, де заманеться за Довгу Кафедру.

— Кажуть, що байдуже, скільки людей сяде за цю кафедру, — пояснив Гедові Бурштин, — за нею завжди знайдеться вільне місце.

І, справді, тут вистачало місця і галасливим гуртам хлопчаків, котрі апетитно наминали обід, весело перемовляючись між собою, і старшим юнакам, котрі мовчки, парами чи поодинці, сиділи із серйозними, замисленими обличчями, у сірих плащах, що до шиї були застібнуті на срібні пряжки. Бурштин із Гедом всілися біля кремезного хлопця на ймення Ветч, який мало говорив, проте швидко поглинав наїдки. Його акцент свідчив про те, що він — вихідець із Східних широт. Шкіра у нього була темною, майже чорно-брунатною, а не мідно-смаглявою, як у більшості мешканців Архіпелагу, чи у Геда або Бурштина. Ветч був простим хлопцем, і його манери були не надто вишуканими. Він пробурчав щось про якість обіду, а тоді повернувся до Геда і промовив:

— Принаймні, це не ілюзія, яких тут вистачає. Воно хоч пристає до ребер.

Гед не зрозумів, що хлопець хотів сказати, але відчув до нього симпатію і був радий, коли після обіду той приєднався до них.

Задля ознайомлення Геда з містом вони втрьох пішли на прогулянку. Нечисленні та куці вулички Твіля кумедно звивалися і в'юнилися між гостроверхими будинками, тому заблукати тут було простіше простого. Це було незвичайне місто, і люди в ньому також були незвичайні: рибалки, робітники та ремісники, як і будь-де, але вони настільки звикли до чар, які постійно зустрічалися на цьому острові Мудреців, що вже й самі здавалися майже чарівниками. Вони розмовляли, у чому Гед уже встиг переконатися, загадками, і ніхто з них навіть би оком не змигнув, якби, приміром, хлопець перетворився на рибу чи якийсь будинок злинув у небо. Вони знали, що все це школярські витівки, і продовжували би, наче нічого не трапилося, човгати кам'яною бруківкою чи нарізати баранину.