— Гадаю, тобі краще ще раз нагадати твоєму другові-козопасу про закон, який захищає його. Він занадто впертий. Невже він справді думає, що я прийму його виклик? Виклик, кинутий хлопчиськом, від котрого тхне цапом, котрий не знає навіть Першого Перетворення?

— Бурштине, — мовив Гед, — звідки тобі відомо, що я знаю і чого не знаю?

І, не промовивши жодного слова, Гед несподівано зник, а на місці, де він стояв, бив крильми великий сокіл із гачкуватим дзьобом. Через якийсь час, освітлений мерехтливим полум'ям смолоскипа, з'явився Гед, як раніше, похмуро дивлячись на Бурштина. Той вражено відсахнувся, але потім знизав плечима і процідив:

— Ілюзія.

Інші заціпеніли, бурмочучи собі щось під ніс.

— Це була не ілюзія, — заперечив Ветч. — Це було справжнісіньке перетворення. Досить, Бурштине, послухай...

— Цього було достатньо, щоби довести, як за спиною Майстра він нишком зазирнув у "Книгу Змін". Ну так що ж? Давай, Козопасе. Мені подобається, як ти готуєш собі пастку. Чим більше ти доводитимеш, що не гірший за мене, тим більше переконуватимешся у протилежному.

При цих словах Ветч відвернувся від Бурштина і пошепки сказав Гедові:

— Яструбе, будь людиною, облиш це негайно! Ходімо зі мною...

Гед поглянув на свого друга й усміхнувся.

— Приглянь за моїм Хойґом, — попросив він товариша.

Гед віддав Ветчеві маленького отека, який, як завше, сидів на його плечі. Хоча звірятко нікому з чужих не дозволяло до себе доторкатися, однак зараз пішло до Ветча і теж умостилося в нього на плечі, не зводячи з господаря великих яскравих очей.

— Ну, — з таким самим спокоєм озвався Гед до свого суперника, — що ти збираєшся робити, Бурштине, щоби переконати себе у власній вищості?

— Мені не потрібно нічого робити, Козопасе. Однак я піду на це. Я дам тобі шанс, бо заздрість точить тебе, наче хробак яблуко. Давай-но випустимо цього хробака. Колись на Роукському пагорбі ти хвалився, що ґонтійці не бавляться в дитячі забавки. Ходімо зараз туди і ти покажеш нам, у що ж вони граються. Можливо, тоді я теж покажу тобі трохи магії.

— Дуже хочеться це побачити, — відповів Гед.

Молодші учні, що звикли бачити, як Гед спалахує, наче свічка, за будь-якого натяку на глузування, тепер дивувалися його спокою. І тільки Ветч відчував страх. Він ще раз спробував утрутитися, проте Бурштин зупинив його:

— Ветче, тримай свої побоювання подалі. А як ти, Козопасе, використаєш той шанс, що я тобі даю? Може, покажеш фокус? Наприклад, вогняну кулю? Або скажеш закляття, що виліковує кіз від корости?

— А що б ти хотів побачити?

Бурштин лише знизав плечима.

— Мені буде достатньо, якщо ти викличеш душу мерця!

— І викличу.

— Не викличеш, — Бурштин втупив у Геда погляд, і його звичне презирство раптом заступила лють. — Не викличеш. Ти не зможеш. Ти лише хвалишся і хвалишся...

— Присягаюся своїм ім'ям, що я це зроблю!

На якусь мить усі завмерли.

Вирвавшись від Ветча, котрий щосили намагався його затримати, Гед, не озираючись, пішов із двору. Чарівні вогники, що танцювали над головами учнів, згасли й опустилися долі. Повагавшись мить, Бурштин подався услід за Гедом. Зрештою, і всі інші рушили на пагорб, мовчазні, налякані та зацікавлені.

* * *

Лише юнаки піднялись на вершину пагорба Роук, як відчули, що його корені дуже глибокі, глибші, ніж море, і що вони тягнуться аж до самісіньких надр землі, туди, де в її вогненних надрах нуртують Одвічні Сили. Усі зупинилися на східному схилі. Панувала безшелесна тиша. Над пагорбом, над його чорною травою, над ними самими непорушно застигли зорі. Місяць ще не з'явився — і непроглядну темінь літньої ночі ще більше підкреслювала темінь роукських схилів. Ці схили, які за своє існування бачили стільки дивовиж, гнітили їх, лягаючи на душу важким тягарем.

Гед відійшов на кілька кроків убік, повернувся і сказав чітким голосом:

— Бурштине! Чий дух викликати?

— Викликай будь-чий. Однаково жоден тебе не послухається, — голос Бурштина тремтів, можливо, від гніву.

Гед, удаючи ніжність, іронічно запитав:

— Невже ти боїшся?

Якщо Бурштин щось і відповів, Гед однаково нічого не чув. Йому було вже байдуже. Не варто нікому заздрити. Тут, на роукському пагорбі, лють і ненависть зникли без сліду, а на їхнє місце прийшла надзвичайна впевненість у собі. Він знав, що саме цієї ночі, на цій темній вершині чарівного пагорба, його сила зросла і переповнила його. Хлопець ледве стримував її, щоб вона не перелилася через край. Тепер він чітко усвідомлював, що Бурштин йому ніякий не суперник, що він не спроможний дорівнятися до нього, що він лише посланий долею, аби саме цієї ночі здійснилося те, що має здійснитися. Гед відчував під ногами коріння пагорба, яке тяглося кудись у пітьму, а в небі над головою бачив холодні, далекі вогники зірок. А над простором, обмеженим пітьмою та зірками, панував він. Гед стояв у центрі світу.

— Не бійся, — сказав він, усміхнувшись. — Я викликатиму дух жінки. А тобі ж не личить боятися жіноцтва. Я викличу прекрасну Ельфаран, про яку співають у "Подвигах Енлада".

— Але ж вона померла тисячу років тому, її тлін спочиває в глибинах Ейського моря. І хтозна, може, такої жінки ніколи й не було...

— Хіба мертві зважають на відстані й літа? Чи, може, брешуть нам пісні? — запитав Гед із ледь відчутною іронією, а відтак додав: — Стеж за тим, що з'являтиметься між моїми руками...

Величним, урочистим жестом він повільно випростав руки і промовив слова закляття, викликаючи душу мертвої Ельфаран. Якось, понад два роки тому, Гед потемки вичитав ці руни в Оґіоновій книжці. Відтоді йому не доводилося їх бачити. І от тепер, як і тоді, у густій нічній пітьмі, Гед немовби знову читав зі сторінки, розгорнутої перед ним у темряві. Одначе тепер він розумів те, що читає, всотуючи кожне слово, і бачив знаки, що вказували на те, як це належить промовляти вголос, відтворювали послідовність магічних жестів і рухів.

Решта хлопців, як заціпенілі, мовчки спостерігали за тим, що відбувалось. Але невдовзі вони почали дрібно тремтіти, слабкі та безпорадні перед силою Великого закляття. Голос Геда і досі лунав тихо, але тепер він якось змінився: у його глибинах начебто бриніла музика, що відлунювала у словах, яких жоден із присутніх не відав. Гед замовк. І тоді з трави, завиваючи, вирвався вітер. Гед упав навколішки і заволав не своїм голосом, відтак долілиць прикипів до землі, наче намагаючись обійняти її розведеними руками, як велетенський оберемок. Коли ж підвівся, то тримав у руках якийсь темний клубок — такий важкий, що Гед аж тремтів від натуги, спинаючись на ноги. У чорному різнотрав'ї, що буяло на схилах пагорба, знову застогнав вітер. Якщо зірки й жевріли у небесах, то тепер їх уже ніхто не бачив.

Слова закляття з шипінням і сичанням зривалися з уст Геда, аж нараз він голосно і виразно вигукнув:

— Ельфаран!

І повторив:

— Ельфаран!

Безформний клубок мороку, що його він щойно тримав у руках, почав розпорошуватися і розлітатися на клапті. І зненацька між долонями Геда засяяло бліде веретено, сплетене зі світла — тьмяний овал, що снувався з-під землі, спинаючись до здійнятих угору рук Геда. На мить у світлі з'явився людський силует. То була висока жінка, яка озиралася через плече. Її обличчя було прекрасне, сумне і затьмарене страхом. Відтак обриси незнайомки через мить розтанули, і яскравий жовтий овал спалахнув між долонями, поступово перетворюючись на широкий отвір у пітьмі між землею та ніччю, зі стогоном роздираючи сувій світу. Через той вилом вирвалося сліпуче світло. А разом із ним покрадьки сковзнула якась невиразна бридка тінь, — нараз вона шугнула Гедові просто в обличчя. З жахом відсахнувшись від потвори, Гед хрипко скрикнув. Крихітний отек, який незворушно спостерігав за всім, що коїлося, з Ветчевого плеча, раптом також заверещав, як навіжений, і кинувся на невидимого ворога.