— У снах, володарю — Гед помовчав, а далі, долаючи сором і біль, продовжив: — Я не знаю, пане, що за потвора з'явилася на мій заклик, і чому вона кинулася на мене...

— Я теж цього не знаю, адже Тінь не має імені. Ти був необережним і викликав її з мороку та пітьми, тому тепер Тінь має владу над тобою. Вона — лише відображення твоєї самовпевненості й невігластва. Це твоя власна Тінь. А хіба вона має ім'я? Ти від народження наділений великою силою, але застосував її марно, промовляючи закляття, над яким не мав влади, не знаючи, як це позначиться на Рівновазі світла і темряви, життя та смерті, добра та зла. Тобою керували зарозумілість і ненависть. Тож нема нічого дивного в тому, що сталася біда. Ти викликав дух із потойбіччя. Але разом із ним у наш світ проникла Сила Небуття. Вона свавільно прийшла звідти, де ніщо не має Істинного імені. Породжена злом, вона жадає творити зло, тому неодмінно захоче використати тебе у своєму лиходійстві.

Ледве тримаючись на ногах, приголомшений Гед промовив:

— Краще б мені було загинути...

— Хто ти такий, аби вирішувати це? Ти, за кого віддав своє життя Немерле!.. Тут, в Обителі Мудреців, ти принаймні у безпеці. Тому тобі належить жити і навчатися далі. Кажуть, що досі ти був здібним учнем. Тож продовжуй займатися своєю справою. І будь старанним. Це все, на що ти зараз здатний.

Сказавши це, Ґеншер закінчив розмову і несподівано зник, як це зазвичай роблять усі маги. Водограй іскрився у сонячному промінні, і Гед, милуючись його мінливими струменями і слухаючи спів води, задумався про Немерле. Колись саме в цьому дворі він відчув себе словом, вимовленим сонцем. Тепер своє слово промовила пітьма, і було несила змусити її замовкнути.

Покинувши дворик, Гед подався до своєї старої кімнати, яку залишили для нього у північній Вежі. Там він і самотував, доки не вдарив гонг, що сповіщав про вечерю. За Довгою Кафедрою хлопець сидів осібно, не піднімаючи голови, не озиваючись навіть до тих, хто намагався приязно привітатися з ним. Відтак за кілька днів йому дали спокій. Та й сам він прагнув якомога більше залишатися на самоті, бо страшенно боявся несамохіть заподіяти зло, — чи то словом, а чи ділом.

Ні Ветча, ні Бурштина вже не було у школі. Та Гед і не намагався зустрітися з ними. Ті учні, серед яких він колись вважався найкращим, уже давно випередили його у навчанні. Тепер Гед учився з молодшими учнями. Проте навіть серед них він був непомітним — слова і заклинання зривалися з його уст невпевнено, Гед затинався, його руки тремтіли, навіть найпростіші чари були для нього надто складним завданням.

Восени він знову мав вирушити до Одинокої Вежі — на черговий вишкіл до Майстра-Істинномовця. Колись ці заняття не подобалися йому, тепер же навпаки — приносили втіху. Адже він прагнув тиші та спокою, а ще знань, але таких, щоб не було потреби вдаватися до заклинань і використовувати силу, яка — і він це знав — все ще таїлася у ньому.

Увечері напередодні походу до Одинокої Вежі у Гедову кімнату зайшов гість у коричневому дорожньому плащі. У правиці він тримав дубову палицю із залізним наконечником. Побачивши патерицю чаклуна, Гед підвівся.

— Яструбе...— тихо звернувся до нього незнайомець.

Голос видався Гедові знайомим: стриманий, спокійний, як завжди, перед ним стояв Ветч. Його темне, дещо грубувате обличчя тепер змужніло, подорослішало, але посмішка зовсім не змінилася. На плечі у Ветча принишкло маленьке смугасте звірятко з блискучими очима.

— Він жив у мене, доки ти хворів, а тепер навіть шкода з ним розлучатися. Та ще прикріше прощатися з тобою, Яструбе, одначе я мушу їхати додому. Іди, Хойґу! Іди до справжнього господаря!

Ветч погладив отека й пустив звірятко на підлогу. Хойґ підбіг до ліжка, вмостився на ньому і почав умиватися швидким коричневим язичком, схожим на невеличкий сухий листочок. Ветч засміявся, але Гед не спромігся навіть посміхнутися. Він низько схилив голову, щоби сховати своє обличчя, і тільки мовчки гладив отека по спині.

— Я гадав, що ти вже не навідаєшся до мене, Ветче, — видушив із себе Гед, зовсім не збираючись докоряти другові.

Але Ветч відповів:

— Я не міг прийти до тебе. Мене не пускав Майстер-Знахар. Крім того, я всеньку зиму провів у Примарному саду — доки не отримав чарівної патериці. Слухай-но: коли ти теж отримаєш свою чарівну патерицю, приїжджай до мене на острів Іфіш. Я чекатиму тебе. Наші невеличкі міста завжди раді гостям, а чаклунів там приймають з особливою пошаною.

— Отримаю патерицю... — промимрив Гед, стенувши плечима і намагаючись посміхнутися.

Ветч уважно поглянув на Геда. Але не так, як колись, а по-новому. І хоча любові у його очах не поменшало, однак це вже був погляд зрілої людини і мудрого мага. Він приязно підбадьорив друга:

— Тебе ж не триматимуть на острові вічно...

— Ну... я сподівався залишитися тут і допомагати Майстрові-Істинномовцю в Одинокій Вежі. Я міг би стати одним із тих, хто серед старовинних книг і туманних зірок шукає загублені Істинні Імена... Можливо, що лише так я більше нікому не заподію лиха...

— Може й так, — озвався Ветч. — Я не віщун, проте бачу трохи далі, ніж ти. І мені ввижаються не схимницькі келії з папірусами, а далекі моря, величні вежі заморських міст, вогнедишні дракони і ще багато чого з того, що бачить яструб, ширяючи у високому небі.

— А що ти бачиш у моєму минулому? — запитав Гед, підводячись з ліжка, й у світлі вогнів, що освітлювали кімнату, впала на стіну його тінь. Але за мить, він знову відвів погляд убік, затинаючись, промовив: — А куди власне, сам зібрався, чим плануєш займатися?

— Я їду додому, щоби побачитися зі своїми братами та сестрою. Я тобі про них розповідав. Ну, а потім, либонь, стану чарівником десь на невеличкому острові... Коли я залишав домівку, моя сестра була ще зовсім малою, а незабаром її вже наречуть Істинним ім'ям. Тільки подумати!.. Ах, друже, я б говорив із тобою і говорив, але час підганяє — мій корабель вирушає ввечері, а вже почався відплив. Яструбе, якщо коли-небудь твій шлях стелитиметься біля Східних широт, навідайся до мене. А якщо я буду тобі потрібен, поклич мене моїм іменем: Естаріол.

Почувши це, Гед уперше підняв своє понівечене обличчя і поглядом зустрівся з очима друга.

— Естаріоле, — озвався він, — моє ім'я — Гед.

Потім вони попрощались. Ветч кам'яними коридорами Дому рушив до виходу і невдовзі назавжди покинув острів Роук.

Коли Гед залишився сам, він спершу навіть не міг поворухнутися, приголомшений і глибоко зворушений тим неоціненним дарунком, який залишив йому Ветч, відкривши своє справжнє ім'я. Адже ніхто не знає Істинного імені людини, окрім неї самої та того, хто дав їй це ім'я. Іноді цю таємницю можна довірити дуже близькій людині — братові, дружині чи другові. Однак і найближчі ніколи не повинні вживати його таємне ім'я при сторонніх. Прилюдно вони, як і всі інші, послуговуватимуться повсякденним ім'ям або прізвиськом: Яструб, Ветч, Оґіон (це, до речі, означає "ялинова шишка"). Якщо навіть прості люди приховують свої справжні імена, довіряючи їх лише найближчим, то що вже казати про чарівників, які постійно наражаються на небезпеку з боку темних сил. Вони мусили бути особливо обережними до свого імені. Той, хто знає Істинне ім'я людини, по суті, тримає в руках усе її життя. Тож дарунок Ветча був не лише свідченням щирої дружби, а й доказом непохитної віри у майбутнє Геда.

Обитель Мудреців поринула у тишу. Гед сів на ліжко і погасив чарівний вогник, який, гаснучи, наповнив кімнату ледь відчутним болотяним духом. Юнак погладив отека, який зручно вмостився у нього на колінах, і спав так, ніби ніколи і не полишав цього місця. Хлопець згадав, що завтра минає чергова річниця його Посвячення, яке здійснив Оґіон. Відтоді збігло вже чотири роки. Гед пригадав крижану воду гірського джерела, через яке він ішов убрід, оголений і безіменний. Далі його думка полинула до тих прозорих затонів у річці Ар, де він любив купатися, до рідного селища, що ховалося під лісистими скелястими кручами гори Ґонт; згадав ранкові тіні на закурених вулицях Десяти Вільх, язики полум'я, що танцюють опівдні взимку у горні батькової кузні, похмуру та наповнену п'янкими ароматами трав хатину тітки з важким від диму і заклять повітрям. Він так давно вже не згадував про це!.. А сьогодні, коли йому виповнилося сімнадцять, усі події минулих літ ожили перед очима. Усі ті місця, де він побував за своє коротке, але вже скалічене життя, за одну мить промайнули в голові, сплітаючись в єдине ціле. І зараз, після стількох гірких, змарнованих літ, Гед нарешті знову зрозумів, хто він такий і де знаходиться. Але куди ж поведе його життєвий шлях далі? Цього він не знав і знати не хотів, боявся дізнатися.