Охоплені жагою завоювань, карґи ордою посунули на Ґонт, і їхній флот із тридцяти великих галер зайшов у Східний порт. Здолавши опір міщан, карґи захопили і спалили місто. Після цього, залишивши кораблі під охороною у гирлі Ари, вони рушили у Долину, залишаючи за собою мертву пустелю, знищуючи людей і худобу. Розсипавшись на зграї, карґи грабували скрізь, де тільки бажали. Біженці із тих місць рознесли страшну новину по гірських селищах. А невдовзі мешканці Десяти Вільх побачили на власні очі, як дим заволік небо на сході. Перед очима тих, хто вночі піднявся на Високе Урвище, постала задимлена та помережана червоними смугами вогню Долина: то палали ниви, не дочекавшись жнив, тліли руйновища селянських хатин, комор і стаєнь, горіли сади, де на палаючих гілках спікалися плоди.

Деякі селяни тікали у балки і ховалися в лісі, інші готувалися до двобою з ворогом, щоби захистити свої оселі, а треті не робили нічого, лише лементували. Тітка була поміж тих, хто рятувався втечею, і тепер вона самотувала у печері на схилі Капердінг, накладаючи закляття на вхід до неї. Батько Д'юні, коваль, залишився у селищі, не бажаючи покидати кузню та плавильню, де пропрацював п'ятдесят років. Усю ніч він провів за роботою, перековуючи весь наявний метал на наконечники для списів. Односельці допомагали йому, прив'язуючи вістря до держаків мотик і грабель. Часу на пробивання отворів для міцного кріплення не було. У селі не водилося іншої зброї, крім мисливських луків і коротких ножів: горяни з Ґонту не відзначалися войовничістю, тому їх знали не як воїнів, а як козокрадів, морських піратів і чаклунів.

Настав світанок. Як це часто траплялося осінніми ранками в горах, землю огорнув густий білий туман. Побіля будинків і хатинок, розкиданих по заплутаних вуличках Десяти Вільх, стояли селяни і чекали, тримаючи напоготові мисливські луки та щойно виготовлені списи, не знаючи, далеко карґи чи близько. Вони мовчки вдивлялись у туман, який ховав обриси предметів, відстань та небезпеку.

Був тут і Д'юні. Хлопець усю ніч працював за ковальським міхом, піднімаючи й опускаючи величезні рукави з козячої шерсті, що нагнітали у вогонь повітря. Руки так боліли і тремтіли від цієї роботи, що він заледве втримував списа. На серці було мулько від думок, що він, такий ще юний, може загинути, пронизаний карґським списом; що його можуть забрати у потойбічні землі, а він так і не спроможеться на власне ім'я, не стане мужчиною. Він навіть не здогадувався, яким би чином допомогти односельцям, і, поглянувши на свої худющі руки, вкриті краплями холодного туману, прийшов у відчай від власного безсилля, бо знав свою силу. Нею треба було тільки правильно скористатися, тому він перебирав усі закляття, які могли би знадобитися йому і землякам у бою з ворогом, або хоча обнадіяти. Проте для магії одного лише бажання мало — потрібне було ще й уміння.

Туман розвіювався у променях самотнього сонця, що вибилося в зеніт у блакитній безодні неба. Наостанок заклубочившись великими пасмами і довгими завитками, він зовсім зник — і селяни побачили загін карґів, що долав схил. З обладунків на воїнах були бронзові шоломи та лати, товсті шкіряні нагрудники і щити з дерева та бронзи, зі зброї — мечі та довгі карґські списи. Розтягнувшись уздовж стрімкого берега Ари безладною опереною та брязкітливою шерегою, вони вже наблизились так, що можна було розгледіти їхні білі обличчя і почути слова говірки, коли вони перемовлялися між собою. Цей загін, що був лише частинкою завойовницької ватаги, налічував близько сотні карґів. Не так уже й мало супроти вісімнадцяти сільських чоловіків та одного юнака.

І саме в цей час небезпека наче розбудила знання Д'юні. Побачивши, як клапті туману перетинають стежку, по якій ідуть карґи, хлопець пригадав закляття, що могло зараз стати у пригоді. Колись старий ворожбит із Долини, котрий шукав собі підмайстра, навчив його деяких речей. Одним із таких трюків було "плетиво туману", яке наче збирало весь туман докупи. За допомогою цього закляття можна було виплести доволі короткочасне марево, що могло сховати їх від ворогів, а згодом, протримавшись якусь часинку, щезло би геть. Хоча Д'юні і не був майстром у магії, зате йому не бракувало рішучості та сили, які б дозволили підпорядкувати закляття своїм інтересам. Він швидко і голосно вказав межі рідного селища, вимовив закляття, додав ще захисне заклинання, а насамкінець — проказав слова, що продовжували дію чарів.

Як тільки Д'юні все це зробив, до нього ззаду підійшов батько та заліпив такого ляща, що той мало не гепнувся на землю:

— Тихо, дурню! Стули пельку і сховайся, якщо не можеш битися!

Д'юні звівся на ноги. Він уже чув карґів, які були десь поряд із величезним тисовим деревом на краю селища, біля двору кожум'яки. Чітко лунали голоси завойовників, бряжчали їхні обладунки і зброя. Однак їх самих не було ще видно. Усе селище поринало в дедалі густіший туман, навколо потемнішало, і невдовзі важко було розгледіти навіть випростану перед собою руку.

— Я заховав нас, — похмуро сказав Д'юні, у якого боліла голова від батькового стусана, та й заклинання відібрало в нього сили. — Я протримаю цей туман стільки, скільки зможу. Забирайте всіх і ведіть їх угору до Високого Урвища.

Коваль витріщився на свого сина, котрий бовванів примарою у цьому таємничому вогкому тумані. Він намагався осмислити те, що йому сказав син. Урешті, усвідомивши почуте, кинувся бігти. Біг без зайвого галасу, бо знав у селищі кожну загорожу та кожен поворот. Він переказував усім, хто траплявся на шляху, щоб вони тікали і хоронилися десь у надійних прихистках. Та от крізь сірий туман проблиснув червоний відсвіт. Це карґи підпалювали солом'яну стріху чиєїсь хати. Вони ще перебували на околиці села, чекаючи, поки туман розійдеться і відкриє їм шлях.

Кожум'яка, а це його хатину підпалили карґи, послав декількох хлопчаків, щоби вони пошастали перед носом у карґів, насміхаючись та глузуючи з них, а потім знову зникли у тумані, наче дим. Тим часом старші чоловіки, скрадаючись попідтинню та перебігаючи між хатами, зібралися на іншому краю села. Вони несподівано засипали градом стріл чужинців, котрі збилися тісною купою. Один із карґів, скорчившись, упав, наскрізь пробитий списом, що навіть не вихолонув після кузні. На інших також посипалася злива стріл, і карґи просто оскаженіли. Зайди кинулися, було, вперед, щоби порубати, посікти своїх нікчемних нападників, проте не знайшли нікого. Лише сповнений голосів туман клубочився навкруги та подекуди проступали доми і хатинки. Карґи йшли навмання, орієнтуючись на звуки, штрикаючи перед собою позазубрюваними та закривавленими списами. Вони з галасом проминули вуличку, так і не втямивши, де знаходяться. Селяни порозбігалися хто куди, залишивши зайд далеко позаду. Проте не всі виявилися спритними. Декілька чоловіків забарились, тому наразилися на ворогів. Карґи протикали їх списами та рубали мечами, вигукуючи бойові гасла, імена білих Богобратів Атуану:

Вулуах! Атуах!

Деякі воїни зупинялися, відчуваючи, що земля під ногами стає нерівною, інші ж продовжували просуватися, шукаючи примарне селище. Вони прямували на невиразні, розпливчасті силуети, які зникали просто перед їхнім носом, а туман оживав від мерехтливих контурів, які виринали і зникали, розтікаючись навсібіч. То були селяни, які добре орієнтувались у знайомій місцевості. Проте карґи гадали, що здолають погано озброєних супротивників, і кидалися услід, намагаючись наздогнати примарні постаті. Але ті продовжували свій невагомий біг, розчиняючись у зникаючому тумані. Таким чином карґи переслідували їх аж до Високого Урвища, допоки раптом не вилітали зі страшенними зойками з туману під сліпуче сонце, і, наче важкі каменюки, падали вниз — у холодні гірські озера, розбиваючись насмерть. Ті, котрі відстали, залишалися цілими, зупинялися на гребені гори і прислухалися до того, що діється навкруг.