Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».
Він подумав: «Цукейки».
Він подумав: «Мама».
Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.
Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».
Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».
Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив — він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.
«Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться».
Якби ж то це було правдою. Тим не менше, він закрутив ковпачок на пляшці й поклав її поряд з собою на сидіння. Двічі він її брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу він сягнув рукою до пакета і відкрутив ковпачок знову, але якраз тоді автобус перетнув кордон штату і заїхав на відпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширі. Ден пристав до решти пасажирів, що вирушили до «Бургер Кінга»[50], затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до сміттєвого бака. На борті високого зеленого контейнера містився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.
«Як було б гарно, — подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. — Ох, Господи, як би це було гарно».
2
За півтори години автобус проминув щит із написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!
Автобус зупинився біля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирів, і з вільного місця поряд із Деном, на якому першу частину поїздки була спочивала пляшка, заговорив Тоні. Ден відразу впізнав цей голос, хоча Тоні до нього не говорив так ясно вже багато років.
(«ось воно, те місце»)
«Авжеж, не гірше за інші», — подумав Ден.
Вихопивши з верхньої полиці свій речовий мішок, він вийшов. Він стояв на хіднику і дивився, як від’їжджає автобус. Обрій на заході був надпилений Білими горами[51]. В усіх своїх блуканнях він уникав гір, особливо тих зазубрених монстрів, що ділили його країну на дві частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врешті-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте ці гори були ласкавішими за ті, які все ще подеколи являлися йому у снах, і він подумав, що з цими він зміг би зжитися, принаймні на якийсь час. Якщо він зможе перестати думати про того хлопчика у майці «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумієш, що рухатися кудись далі немає сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою.
У повітрі танцював сніжок, легесенький, наче фата нареченої. Ден побачив, що розташовані вздовж широкої головної вулиці крамниці здебільша розраховані на задоволення потреб лижварів, які прибувають у грудні, та літньої пори гостей, які приїздять сюди у червні. У вересні й жовтні сюди також напевне приїздять листогляди, але зараз тут те, що на півночі Нової Англії[52] вважається за весну: вісім дошкульних тижнів, приоздоблених холодом й сирістю. У Фрейжері явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього міста — Кренмор-авеню — лежала майже геть порожньою.[53]
Ден перекинув через плече речовий мішок і неспішно вирушив у північному напрямку. Він зупинився проти залізної кованої огорожі, щоб роздивитися на якийсь розлогий вікторіанський будинок із двома новішими цегляними флігелями по боках. З Вікторіанцем їх з’єднували криті галереї. Дах головної будівлі зліва вінчала баштиця, але справа такої не малося, що надавало всій садибі чудернацьки розбалансованого вигляду, який Денові чомусь імпонував. Це було так, ніби ця велика стара дівиця каже: «Йо, частина мене відпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Він було заусміхався. Та потім його усмішка зав’яла.
У вікні баштиці стояв Тоні й дивився вниз, на нього. Він побачив, що Ден дивиться вгору, і помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав із дитинства, коли Тоні приходив часто. Ден заплющив очі, а коли він їх відкрив, Тоні вже не було. Та й взагалі його там не могло бути, як би він зміг? Те вікно було забите дошками.
Щит на галявині, золоті літери на зеленому тлі того ж відтінку, що сам будинок, повідомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.
«Там у них живе кицька, — подумав він. — Сіра кицька, яку звуть Одрі».
Як виявилося, він був почасти правий, а почасти ні. Там дійсно жило сіре створіння, але то був кастрований кіт і звали його не Одрі.
Ден доволі довго дивився на щит з цим написом — достатньо довго, щоб хмари розійшлися і згори було послано мало не біблійний промінь, — а потім він вирушив далі. Хоча сонце тепер світило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кількох автомобілів, косо припаркованих навпроти закладів «Олімпія Спортс» і «Спа Свіжий День», сніжок не переставав кружляти, що нагадало Денові фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонті: «Диявол лупцює свою дружину».
3
За пару кварталів після того хоспісу Ден зупинився знову. По інший бік вулиці проти муніципалітету розкинулася громадська толока — парк у спільному володінні мешканців міста Фрейжера. Пару акрів там займав моріжок, який лише щойно почав зеленіти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напівкорт, стояли пікнікові столики і навіть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбільше його зацікавило, то це щит з написом:
ЗАВІТАЙТЕ ДО ТІНІТАВНА
«МАЛЕНЬКОГО ЧУДА» ФРЕЙЖЕРА
І ПОКАТАЙТЕСЯ НА ТІНІТАВНСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ!
І далебі не геній зрозумів би, що Тінітавн — це крихітна копія Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку він проходив, її шпиль здіймався вгору на цілих сім футів; а також кінотеатр «Музична скринька»; «Найласіше Морозиво»; «Гірська книгарня»; «Сорочки & Різне»; «Міська галерея»; «Якісний друк — наш фах». А ще чудова мініатюрна модель будинку Гелен Рівінгтон заввишки по пояс, хоча два бічних цегляних флігелі тут були відсутні. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такі жахливо почварні, особливо у порівнянні з центральною будівлею.
Поза Тінітавном стояв мініатюрний потяг, чиї позначені написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирські вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмістити бодай когось більшого розміром за дитину дошкільного віку. З яскраво-червоної труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбільшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило»[54]. Ден дочув гуркотіння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелітками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса міста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжері, десь мусить бути також вулиця, названа її ім’ям.
Він застиг на місці, хоча сонце вже знову сховалося і день знову набрався холоду так, що Ден бачив власний віддих. Коли був малим, йому завжди хотілося собі іграшкову електричну залізницю, але він її так ніколи й не мав. І ось тут, у Тінітавні, він побачив її дебелішу версію, яку вподобали би діти будь-якого віку.