Фрімен пішов назад до локомотива і нахилився в його кабіну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмічні клуби темного диму. По всій довжині «Гелен Рівінгтон» пролунало жалібне виття гідравлічної системи. Раптом дахи пасажирських вагонів і жовтого кондукторського — загалом дев’ять вагонів — почали підійматися. Для Дена це виглядало так, ніби одночасно почали здійматися вгору дев’ять ідентичних автомобілів-кабріолетів. Він нахилився, зазираючи до вікон, і побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидінь. По шість у пасажирських вагонах і два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.

Коли Біллі повернувся назад, щирився вже Ден.

— Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирів.

— Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фільмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.

У кінці кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Біллі ступив на одну, пройшов проходом і сів. Сталася кумедна оптична ілюзія, він раптом здався більшим за самого себе природного. Він величаво помахав Денові, котрий уявив собі, як, зліліпутивши своєю присутністю цей потяг, п’ятдесят бробдінгнегців^[62] величаво вирушають на ньому від вокзалу Тінітавна.

Біллі Фрімен підводився і сходив на перон під Денові аплодисменти.

— Можу закластися, між Днем пам’яті та Днем праці^[63] ви продаєте не менш ніж мільярд поштових листівок.

— А щоб тобі всратися.

Біллі порився в кишені куртки і, видобувши звідти пом’яту пачку «Дюка» — добре знайомі Дену дешеві сигарети, що продаються на автобусних станціях і в бакалійних крамницях по всій Америці, — простягнув її Дену. Той узяв сигарету. Біллі дав підкурити йому й собі.

— Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, — промовив Біллі, дивлячись на свою сигарету. — Ще зовсім ’ебагато часу минеться, і тут куріння зовсім заборонять. Оті, у Жіночому клубі Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаєш мене, хто вони, але знаєш, як вони кажуть: рука, що гойдає оту к бісу колиску, керує оцим бісовим світом. — Він випустив дим з ніздрів. — Не скажу, аби більшість з них гойдали бодай якусь колиску, відколи президентом був іще Ніксон. Чи мали потребу в тампаксах, між іншим.

— То, може, й не найгірше рішення було б, — сказав Ден. — Діти копіюють те, що бачать за старшими.

Він подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив більше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своєю смертю, це дюжину чарок. Ну звісно, сама Венді любила сигарети, вони ж її і добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообіцяв собі, що сам ніколи не підчепить цієї звички. Перегодом він прийшов до висновку, що життя — це серія глузливих засад.

Біллі Фрімен дивився на нього, одне око в нього було майже цілком примружене.

— Я інколи про людей маю якесь чуття, от і про тебе маю. — Він вимовляв «маю» на новоанглійський манер «мау». — Дістав його ще до того, як ти обернувся і я побачив те’ в лице. Гадається мені, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься від тепер і до кінця травня. Отак воно мені вчувається, а я своєму чуттю довіряю. Мо’, хай це й дурня.

Ден зовсім не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумів, чому він так ясно дочув думки Біллі Фрімена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Він пригадав, що йому одного разу розповідав Дік Хеллоран — Дік, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трішки того, що я називаю сяйвом, але здебільша то лиш іскра — типу, така штука, що помага їм вгадувати, яку наступну пісню по радіо заграє ді-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».

Біллі Фрімен мав таку іскру. Такий відблиск.

— Гадаю, треба побалакати з тим Кері Кінгслі, еге ж?

— Не Кері, а Кейсі. Авжеж, він саме той чолов’яга. Керує муніципальними службами в нашому місті вже двадцять п’ять років.

— Коли для цього найкращий час?

— Та просто зараз, я сказав би, — наголосив Біллі. — Ондечки, через вулицю, цегляна будівля, то Фрейжерський муніципалітет і всякі міські контори. Містер Кінгслі сидить у цоколі, в кінці коридору. Ти здогадаєшся, що трапив, куди тре’, коли почуєш диско-музику зі стелі. Там нагорі спортзал, щовівторка і щочетверга леді там займаються аеробікою.

— Добре, — сказав Ден, — саме це я зараз і зроблю.

— Рекомендації в тебе з собою?

— Так, — поплескав Ден по своєму речовому мішку, який він був поставив, сперши на вокзал Тінітавна.

— І ти їх не сам собі понаписував, ніц такого?

Денні усміхнувся.

— Ні, вони цілком справжні.

— Тоді, катай мерщій, покажи йому, тигре.

— Гаразд.

— Ще одне, — промовив Біллі, коли Ден вже було вирушив геть. — Він страшенно терпіти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща і він те’ питатиме, моя тобі порада… збреши.

Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.

6

Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж Піпл», які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свою «Вай-Ем-Сі-Ей»^[64]. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів.

— Угу-гм, — примовляв Кінгслі. — Угу-гм… так… добре, добре, добре…

Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.

— Пригощайся, — промовив він.

— Ні, дякую, — відповів Ден.

Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн, абсурдний і життєрадісний, а ще якийсь відважний у своїй зарозумілій, притаманній суто американським маленьким містечкам манері. А також йому сподобався Біллі Фрімен, котрий має в собі крихту сяйва, мабуть, сам того навіть не знаючи.

Згори над ними на зміну «Вай-Ем-Сі-Ей» прийшла «Я переживу»^[65]. І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл.

«Він збирається мені відмовити».

Але після дня точних прозрінь це виявилося мимо цілі.

— Це все гарно, але я збагнув, що тобі значно комфортніше працювалося б у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу або в хоспісі, тут, у нашому місті. Можливо, з твоєю кваліфікацією ти навіть підійшов би «Домашнім доглядачам»^[66] — я бачу, ти маєш посвідчення спеціаліста з надання першої допомоги і ще кілька медичних сертифікатів. Згідно з ними, знаєш, зокрема, як упоратися з дефібрилятором. А чи ти чув про «Домашніх доглядачів»?