«Він вибрав би випивку. Без питань».

2

Цього вечора читався текст «Рівчакова бравада», одна з життєвих історій з того розділу «Великої книги», що оптимістично називався «Вони втратили майже все». Історія вкладалася в добре знайому Денові схему: нормальна родина, церква щонеділі, перша чарка, перший загул, бізнесова успішність зруйнована пияцтвом, накопичення брехні, перший арешт, зламані обіцянки виправитися, перебування у спецзакладі, і у фіналі щасливий кінець. У «Великій книзі» всі історії мали щасливий кінець. У цьому почасти й полягала її чарівливість.

Того вечора надворі було прохолодно, але в приміщенні аж занадто тепло, тож Ден уже був мало не дрімав, коли доктор Джон підняв руку й промовив:

— Я своїй дружині брешу про одну річ і не знаю, як мені перестати.

Це розбудило Дена. Йому дуже подобався Док Дж.

Як з’ясувалося, Джонова дружина подарувала йому на Різдво доволі дорогого годинника, а коли вона спитала пару днів тому, чому він його не носить, Джон сказав їй, що залишив годинник у себе в кабінеті.

— От тільки його там нема. Я всюди шукав, але він пропав та й годі. Я роблю багато шпитальних обходів, тож мушу перевдягатися в халати, для цього користуюся шафками в ординаторських. Там кодові замки, але я ними майже не користуюся, бо не ношу при собі багато готівки й ніколи не мав чогось іншого, такого, що комусь захотілося б вкрасти. Окрім того годинника, я гадаю. Я не пам’ятаю, щоби я його десь зняв і залишив у шафці — хоч у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу, хоч у Бриджтоні — але, либонь, так воно й сталося. Справа не в збитку. Просто таким чином я наче повернувся в старі часи, коли я щовечора напивався до одуріння, а наступного дня вранці трохи закидувався амфетаміном, щоб розворушитися.

На це кивали головами, звучали подібні розповіді про брутальні плутні за кермом. Ніхто нічого нікому не радив; таке називалося «манівцями» і засуджувалося. Кожен просто розповідав власну історію. Джон слухав, опустивши голову, зі зчепленими між колін руками. Після того як по колу пустили кошик («ми самооплатні через власні пожертви»), він кожному дякував за його внесок. З його вигляду Денові не здалося, щоби ті внески збіса дуже йому допомогли.

Після молитви Господу Ден прибрав залишки печива і склав стосом пошарпані екземпляри «Великої книги» своєї групи до шафки, на якій було написано ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ АА. Кілька людей ще огиналися надворі біля бляшанки для недопалків — так звані збори після зборів, — але в кухні вони з Джоном залишилися сам на сам. Під час дискусії Ден не промовив нічого; надто він був зайнятий внутрішніми дебатами з самим собою.

Сяйво поводилося нишком, але це не означало, ніби воно було відсутнє. Він знав зі своєї волонтерської роботи, що зараз воно насправді потужніше, аніж будь-коли від часів його дитинства, хоча, схоже, він тепер мав над ним вищий рівень контролю. Це зробило його менш лячним і більш корисним. Його колеги у «Рівінгтон Хаусі» знали, що він володіє чимсь таким, але більшість з них називали це емпатією і на тому погоджувалися. Останнє, чого б йому хотілося тепер, коли його життя почало набувати рівноваги — це набути репутації якогось салонного екстрасенса. Найкраще тримати всяке таке дивацьке лайно при собі.

Утім, доктор Джон був хорошою людиною. І він страждав.

Док Дж. поставив перекинутий вгору дном кавник на сушарку, витер краєм рушника, що висів на дужці плити, собі руки, а тоді обернувся до Дена з усмішкою, яка була такою ж справжньою, як той «Кофі-Мейт»^[108], що його Ден заховав до шафи разом з печивом і цукерницею.

— Ну, я закінчив. До побачення наступного тижня, я гадаю.

Раптом рішення прийнялося само собою; Ден просто не міг дозволити цьому чоловіку мати такий вигляд. Він простягнув до нього руки.

— Пригорнися.

Ті легендарні чоловічі обійми АА. Ден бачив їх не раз, але сам ще ні з ким не обіймався. Джон на мить засумнівався, та потім зробив крок назустріч. Ден притягнув його з думкою: «Ймовірно, нічого там не знайдеться».

Але воно знайшлося. Так само швидко, як давно колись, коли він іще малим іноді допомагав своїм матері й батьку знаходити загублені ними речі.

— Вислухай-но мене, Доку, — почав він, відпускаючи Джона. — Ти тоді був розхвильований через того хлопчика з Гушером.

Джон відступив від нього.

— Про що це ти таке говориш?

— Я неправильно вимовляю цю назву, сам розумію. Хвороба Гашера? Глачера? Щось таке з кістками.

У Джона аж щелепа відпала.

— Ти говориш про Нормана Ллойда?

— Якщо його так звуть.

— У Нормі хвороба Гоше. Це розладнання ліпідного обміну. Спадкова й дуже рідкісна хвороба. Спричиняє збільшення печінки, неврологічні розлади і призводить зазвичай до ранньої, прикрої смерті. У бідного хлопчика буквально скляний скелет, і схоже на те, що він помре раніше, ніж йому виповниться десять років. Але звідки ти міг про це дізнатися? Від його батьків? Але ж Ллойди живуть аж ген у Нешуа^[109].

— Ти тоді хвилювався, бо мусив з ним побалакати… смертельно хворі тебе завжди рішають глузду. От тому-то ти тоді й зайшов до вбиральні з Тиггером помити собі руки, хоча вони й не потребували миття. Ти зняв годинник і поклав його на горішню поличку, на якій вони там тримають отой бридотний дезінфектант червоного кольору, що його треба вичавлювати з пляшечки. Я не знаю його назви.

Джон Д. дивився на Дена, як на божевільного.

— У якому саме шпиталі лежить той хлопчик? — запитав Ден.

— В «Елліоті»^[110]. Час збігається, тільки я тоді зайшов помити руки до тієї вбиральні, що в педіатрії біля сестринської. — Він на мить задумався. — А дійсно, здається, там на стінах якраз персонажі з «Вінні-Пуха» Мілна. Але якби я зняв там годинника, я б про це па… — обірвав він себе.

— Та ти ж і пам’ятаєш, — сказав Ден, усміхаючись. — Ось ти й згадав. Хіба не так?

Джон відповів:

— Я запитував про свій годинник у кімнаті знахідок в «Елліоті», а також у Бриджтоні та в Центральному шпиталі Нью-Гемпширу. Безрезультатно.

— Гаразд, тоді, може, хтось зайшов, побачив його і привласнив. Якщо так, тоді фортуна обернулась до тебе гузном… але ти можеш принаймні розповісти своїй дружині, що трапилося. І чому так трапилося. Ти думав про того хлопчика, вболівав за того хлопчика і забув надягти годинник назад на руку, перед тим як звідти вийти. Якнайпростіше. Агов, та, може, він і зараз там лежить. Полиця та висока, і навряд чи хтось користується отим лайном у пластикових пляшечках, коли біля раковини там висить дозатор з рідким милом.

— То «Бетадин», на тій полиці^[111], — сказав Джон. — Так високо, щоб діти не могли дістати. Я ніколи на нього не звертав уваги. Але… Дене, ти коли-небудь був у «Елліоті»?

Це було не те питання, на яке йому б хотілося відповідати.

— Просто перевір ту полицю, Доку. Можливо, тобі пощастить.

3

Наступного четверга на збори «Ми вивчаємо тверезість» Ден приїхав рано. Якщо доктор Джон вирішив пустити на пси свій шлюб, а можливо, й власну кар’єру, через пропажу якогось семисотдоларового годинника (алконавти банально псують собі шлюби й кар’єри через менші дрібниці), значить, каву зараз заварюватиме хтось інший. Але Джон був на своєму місці. І годинник на ньому.

Цього разу ініціатором обіймів виступив Джон. І то вельми щирих. Ден мало не очікував, що зараз отримає пару галльських поцілунків у щоки, але Док Дж. його відпустив.

— Він лежав саме там, де, ти сказав, він може бути. Десять днів — і все ще на місці. Це наче чудо якесь.

— Нє, — заперечив Ден. — Більшість людей рідко дивляться вище лінії свого погляду. Це доведений факт.

— Як ти дізнався?