Аліса подивилася на нього широко розкритими дикими очима.

— Непорозуміння? — Вона показала на висохлу пляму крові, що розтеклася по її сукні спереду. — Це схоже на непорозуміння? Я захищалася від неї прийомами карате — ходила в школі. Я вдарила рідну матір! По-моєму, я зламала їй носа... Це точно... — Аліса несамовито затрясла головою, розтріпавши волосся. — А якби я не встигла відчинити двері машини...

— Вона б тебе вбила, — категорично заявив Клай.

— Вона б мене вбила, — пошепки погодилася Аліса. — Вона не впізнавала мене. Моя рідна мати. — Вона перевела погляд з Клая на Тома. — Це все через мобільники, — так само пошепки сказала вона. — Авжеж, через мобільники.

— То скільки цих чортових апаратів тут, у Бостоні? — запитав Клай. — Який ступінь проникнення на ринок?

— Зважаючи на кількість студентів, я би сказав, величезний, — відповів пан Рікарді. Він знову зайняв своє місце за столом і зараз виглядав трохи жвавішим. Чи то втішання дівчини зробило свою справу, чи то питання, пов'язане з бізнесом. — Хоча молодь — не єдиний споживач, звичайно. Місяць чи два тому я читав статтю в журналі «Корпорація», у якій стверджувалося, що в континентальному Китаї стільки ж мобільних телефонів, скільки в Америці населення. Уявляєте?

Клай нічого такого не хотів собі уявляти.

— Гаразд. — Том неохоче кивнув. — Я розумію, до чого ви ведете. Хтось — якесь терористичне угруповання — якимось чином надсилає сигнали на стільникові телефони. Якщо ти комусь дзвониш або приймаєш дзвінок, то отримуєш якесь... що?.. якесь повідомлення, що діє на підсвідомість... я так гадаю... і втрачаєш розум. Схоже на наукову фантастику, але років п'ятнадцять чи двадцять тому більшість людей сприйняли б мобільні телефони у їхньому сучасному вигляді за наукову фантастику.

— Так, сталося щось на кшталт того, я впевнений, — сказав Клай. — Навіть більше: досить просто підслухати телефонну розмову — і тобі каюк. — Він думав про Темну Фею. — А найпідступніше у цьому те, що коли люди бачать, що коїться довкола...

— То їхній перший імпульс — дістати мобільний і спробувати з'ясувати, що ж відбувається, — закінчив Том.

— Еге ж, — підтвердив Клай. — Я на власні очі бачив, як люди це роблять.

Том безрадісно подивився на нього.

— Я теж.

— Але який стосунок усе це має до ваших планів покинути безпечний готель, особливо коли насувається темрява, я не розумію, — сказав пан Рікарді.

Ніби у відповідь, пролунав черговий вибух, якому вторували ще півдюжини: поступово затихаючи, наче кроки велетня, що повільно віддалявся, вони прокотилися на південний схід. Угорі знову гупнуло, і почувся невиразний крик люті.

— Думаю, що психам не вистачить клепки вибратися з міста, так само, як і тому, що нагорі, — знайти сходи, — відповів Клай.

На якусь мить йому здалося, що обличчя Тома спотворив вираз жаху, але потім Клай збагнув, що це щось інше. Можливо, зачудування. І просвіток надії.

— Господи, — сказав він і дав собі справжнісінького ляпаса. — Вони не вибиратимуться. І чому я про це не подумав?

— Може бути щось інше, — додала Аліса. Кусаючи губи, вона дивилася на свої руки, які то спліталися в неспокійний клубок, то розпліталися. Зусиллям волі вона змусила себе звести очі на Клая. — Може, й справді безпечніше піти, коли впаде темрява.

— Чому, Алісо?

— Якщо вони тебе не бачать — якщо ти зможеш десь причаїтися, за щось заховатися, — вони забувають про тебе майже одразу.

— Чому ти так думаєш, дорогенька? — запитав Том.

— Бо я ховалася від чоловіка, який за мною гнався, — стишеним голосом відповіла вона. — Того у жовтій футболці. Це було якраз перед тим, як я вас побачила. Я сховалася в провулку. За одним із тих контейнерів для сміття. Я злякалася, бо думала, що це пастка і я не зможу вибратися, якщо він мене побачить, але не могла придумати нічого ліпшого. Я бачила, що він стоїть біля виходу з провулка, роздивляється довкола, ходить по колу (намотує тривожні кола, як сказав би мій дідусь). Спочатку я думала, що він грається зі мною. Розумієте? Тому що він не міг мене не бачити у провулку, я ж була всього за кілька футів від нього... всього лише кілька футів... він міг простягнути руку і вхопити мене... — Аліса затремтіла. — Але там я була наче... хто йо' зна...

— Як з очей, так і з думки, — сказав Том. — Але якщо він був так близько, чому ти не побігла?

— Бо не могла, — відповіла Аліса. — Просто не могла. Ноги були як ватяні, мене всю так трусило, що я боялася втратити самовладання. Але виявилося, що мені нікуди й не треба бігти. Він ще кілька разів занепокоєно покружляв по тривожному колу, мимрячи свою нісенітницю, а тоді пішов. Я повірити не могла. Подумала, що він точно хоче мене надурити... але водночас розуміла, що він занадто божевільний, аби таке вигадати. — Вона зиркнула на Клая, а потім знову опустила очі на свої руки. — Усе тому, що я натрапила на нього вдруге. Треба було просто лишатися з вами, хлопці. Я буваю такою дурепою.

— Ти була наля... — почав Клай, і тут десь на сході пролунав найбільший за весь цей час вибух, оглушливе БУМ-БАХ!, що змусив їх усіх пригнутися й затулити вуха. Шибки у вікні холу розбилися.

— О... Боже, — тільки й мовив пан Рікарді. «Широко розкриті очі під голомозим черепом надають йому вигляду опікуна сирітки Енні, татуся Ворбакса»[10], — подумав Клай. — Це могла бути нова гіперзаправка «Шелл», яку нещодавно запустили на Ніланд. Там заправляються всі таксі та амфібії. Це саме в тому напрямку.

Клай не знав, чи мав рацію Рікарді, бо не чув запаху горіння бензину (принаймні поки що), але його внутрішній погляд, привчений сприймати візуально, уже бачив бетонний трикутник міста, що палав, як пропановий смолоскип надвечір.

— А хіба сучасне місто може згоріти? — запитав він у Тома. — Якщо воно збудоване переважно з бетону, металу і скла? Воно може згоріти, як Чикаґо, коли корова місіс О'Лірі[11] перевернула ліхтаря?

— Усі ці історії про перекидання ліхтаря — усього-навсього міська легенда, — озвалася Аліса. Вона терла потилицю так, наче в неї починався сильний головний біль. — Так казала місіс Майерс на уроках історії Америки.

— Авжеж, може, — відповів йому Том. — Ти ж бачив, що сталося зі Світовим торговим центром, після того як в нього врізалися ті літаки.

— Реактивні літаки з баками, повними пального, — уточнив пан Рікарді.

Голомозий адміністратор наче в воду дивився: вони почали відчувати запах горіння бензину. Він просяк крізь розбиті вікна холу і, наче злий дух, прослизнув під дверима до кабінету.

— Здається, ви не помилилися щодо заправки «Шелл», — відзначив Том.

Пан Рікарді наблизився до дверей офісу, що виходили в хол. Відімкнув і прочинив їх. Та частина холу за дверима, що постала перед очима Клая, вже виглядала занедбаною, похмурою і якоюсь недоречною. Пан Рікарді гучно потягнув носом, зачинив двері і знову замкнув їх.

— Уже не такий сильний, — повідомив він.

— Просто вам хочеться так думати, — сказав Клай. — Або ваш ніс починає звикати до запаху.

— Думаю, це справді так, — утрутився в розмову Том. — Надворі сильний західний вітер, тобто дме він у напрямку океану, і якщо ми чули вибух з нової автозаправної станції на розі Ніланд і Вашингтон, біля Медичного центру Нової Англії...

— Так, вона саме там і розташована, — сказав пан Рікарді. На його обличчі застиг вираз похмурого вдоволення. — А скільки було протестів! Та для великих грошей немає перепон, повірте ме...

— ...Тоді лікарня вже зайнялася... а з нею, звичайно, всі, хто там був... — перебив його Том.

— О, ні, — Аліса затулила рота рукою.

— Думаю, що так. А на черзі Центр Вонґа. Вітерець може вщухнути до темряви, але якщо цього не станеться, то всі будівлі на схід від Масс-Пайк[12] до десятої вечора, швидше за все, перетворяться на плавлений сир.