— Він попав у автомобільну катастрофу, містере Сміт. Стан його надзвичайно серйозний. Мені дуже прикро сповіщати вас про таке… — Голос Мегса був розмірений, офіційний.
— О боже, — мовив Герб. Думки його вирували. Колись, ще на військовій службі в Атланті, його жорстоко побив на задвірках якогось бару ниций і паскудний білявий здоровило з Півдня, на прізвище Чайлдрес. Отоді Герб почував себе так само, як тепер, геть розчавленим, і всі думки його неначе збились у безладну грузьку купу. — О боже, — повторив він.
— Він помер? — зойкнула Віра. — Помер? Джонні помер?
Герб прикрив рукою трубку.
— Ні. Він живий.
— Живий! Живий! — вигукнула Віра і з добре чутним глухим стуком упала на коліна просто в «телефонному куточку». — О Господи, щиро дякую тобі й благаю: не обмини нашого сина своєю ласкою і захисти його своєю милосердною рукою від усякого лиха, уклінно тебе благаю в ім’я сина твого Ісуса і…
— Віро, замовкни!
Якусь хвилю мовчали всі троє, немовби замислені про життя в цьому світі та про його далеко не радісні повороти: і Герб, утиснувшись всією масою в «телефонний куточок», так що його коліна впиралися знизу в тендітний столик, а обличчя мало не тицялось у букет пластмасових квітів; і Віра, уклякнувши поруч, упритул до груби; і невидимий сержант Мегс, що був своєрідним свідком-слухачем цієї похмурої трагікомедії.
— Містере Сміт…
— Слухаю. Я… я прошу пробачення за шум.
— Це зрозуміла річ, — сказав Мегс.
— Мій син… Джонні… він їхав своїм «фольксвагеном»?
— Смертельні пастки — ось що таке ті залізні жуки, — пробелькотіла Віра. — Смертельні пастки… — По щоках її котилися сльози, зісковзуючи з грубого шару нічного крему, мов дощові краплі з хромованої поверхні.
— Він їхав у таксі компанії «Бангор — Ороно», — сказав Мегс. — Як мені відомо, ситуація виникла така. До нещасливого випадку причетні три машини, у двох з яких за кермом були підлітки з Клівз-Мілза. Вони саме виїхали з-за узвишшя на шосе номер шість, відомого як Карсонів пагорб, і прямували у східному напрямі. А ваш син їхав у таксі до Клівза, на захід. Таксі й машина на зустрічній смузі руху зіткнулись лоб у лоб. Водій таксі загинув, і хлопець, що був за кермом другої машини, також. Вашого сина і пасажира тієї машини відвезли до Східного медичного центру штату Мен. Як я розумію, обоє у критичному стані.
— У критичному стані… — проказав за ним Герб.
— У критичному стані! У критичному стані! — заголосила Віра.
«О боже, — подумав Герб, — ми наче персонажі дешевої мелодрами в якомусь жалюгідному театрику». Йому стало соромно за Віру перед сержантом Мегсом, що напевне чув її голосіння на задньому плані — на зразок старогрецького хору. Цікаво, а скільки таких розмов відбув сержант Мегс за час своєї служби? Мабуть, і не злічити. Можливо, він уже подзвонив дружині водія таксі й матері того загиблого хлопця. А як вони сприйняли страшну звістку? Та й кому яке до цього діло? Хіба Вірі не вільно плакати за своїм сином? І чого б оце тепер, у нещасті, людині лізли в голову такі безглузді думки?…
— Східний медцентр… — мовив він і записав у блокноті на столику. На оправі блокнота було зображення усміхненої телефонної трубки, і шнур, що тягся від неї, виписував слова: «Супутник телефону». — Як його поранило?
— Пробачте, містере Сміт, ви про що?
— Що в нього пошкоджено? Голова? Нутрощі? Що саме? Чи він обгорів?
Віра пронизливо закричала.
— Віро, та ти можеш помовчати?!
— По ці відомості вам треба звернутися до лікарні, — обережно відказав Мегс. — Я матиму докладний звіт лише години через дві.
— Гаразд, зрозуміло.
— Містере Сміт, мені дуже жаль, що я мусив підняти вас серед ночі й сповістити таку погану новину…
— Що погану, то погану, — мовив Герб. — А тепер, сержанте, мені треба подзвонити в лікарню. Бувайте.
— На все добре, містере Сміт.
Герб поклав трубку і втупив безтямний погляд у телефон. «Отак воно й буває, — думав він. — Хто міг гадати… Джонні…»
Віра знов закричала, і він уже з тривогою побачив, що вона запустила руки у волосся, накручене на бігуді, і чимдуж смикала його.
— Це божа кара! Божа кара за наше неправедне життя, за гріхи наші, за все! Гербе, стань на коліна разом зі мною…
— Віро, я маю подзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.
— Ми помолимося за нього… пообіцяємо виправитися… Якби ти частіше ходив зі мною до церкви… я знаю… оце тобі твоє чадіння тютюном, оце по кухлику пива після роботи, з усіма тими приятелями… оце тобі лихослів’я… згадування імені Господнього всує… Кара божа… це кара божа…
Герб узяв у долоні її обличчя, щоб вона перестала так шалено й розпачливо мотати головою. Дотик до вкритої кремом шкіри був неприємний, але він не забрав рук. Він почував щирий жаль до дружини. Останні десять років Вірине життя зайшло в якусь сіру сутінь, і вона ділила його між своєю баптистською вірою і тим, що Герб вважав невинною релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар виявив у неї кілька доброякісних пухлин у матці та піхві. Після того, як їх видалили, вона більш не могла мати дітей. А через п’ять років з’явилися нові пухлини, і довелося вдатися до видалення матки. Отоді усе те й набрало справжньої сили, і глибока побожність дивовижним чином поєдналась у неї з іншими віруваннями. Вона жадібно ковтала брошурки про Атлантиду, про летючі кораблі із царства божого, про «істинних християн», що нібито живуть у земних надрах. А журнал «Фатум» читала майже так само часто, як і Біблію, і раз у раз посилалася на обидва ці джерела, пояснюючи одне другим і навпаки.
— Віро, — мовив Герб.
— Ми будемо шануватися… — шепотіла вона, благально дивлячись на нього. — Ми будемо шануватися, і він виживе. Ось побачиш. Ось ти…
— Віро…
Вона замовкла, не зводячи з нього очей.
— Давай подзвонимо до лікарні й дізнаємося, що там з ним насправді, — лагідно сказав Герб.
— Н-ну гаразд. Давай.
— Ти не могла б тихенько посидіти отам на сходах, зовсім тихенько?
— Я хочу молитися, — з дитинною впертістю відказала вона. — Ти не можеш мені заборонити.
— А я й не збираюся забороняти. Тільки молися подумки.
— Атож, подумки. Гаразд, Гербе.
Вона пішла до сходів, сіла там і манірно обсмикнула халат. Тоді склала руки перед грудьми, і губи її заворушились. Герб подзвонив до лікарні. А через дві години вони вже їхали на північ майже пустельною Менською автострадою. Герб сидів за кермом їхнього фургончика «форд» зразка 1966 року, Віра — поруч нього на передньому сидінні, пряма й напружена. На колінах її лежала Біблія.
Телефонний дзвінок збудив Сейру о чверть на дев’яту. Вона пішла до телефону, ще не прочнувшись від сну. У попереку й досі ломило після вчорашнього нападу блювоти, боліли м’язи живота, але загалом почувала вона себе куди краще.
Вона зняла трубку, певна, що то дзвонить Джонні.
— Алло.
— Привіт, Сейро…
То був не Джонні. Дзвонила Енн Стаффорд із школи. Енн була на рік старша за Сейру і вчителювала у Клівзі вже другий рік. Викладала іспанську мову. Завжди весела, енергійна, вона подобалась Сейрі. Та цього ранку тон її був незвично поважний.
— Як ти там, Енні? А я оце трохи занедужала. Певно, Джонні сказав тобі. Мабуть, з’їла на ярмарку несвіжу сосиску…
— О боже, то ти ще не знаєш? Ти… нічого… не… — Енн почала дивно ковтати слова, ніби давлячись ними.
Сейра слухала її спохмурнівши. Спершу вона дивувалася, а потім зрозуміла, що Енн душать сльози, і страшенно занепокоїлась.
— Енн! Що сталося? Не з Джонні, ні? Він не…
— Автомобільна катастрофа, — відказала Енн. Вона вже плакала не криючись. — Він їхав у таксі. Машини врізались одна в одну. Зустрічну машину вів Бред Френо, з моєї другої іспанської групи, він загинув, а його подружка померла сьогодні вранці, Мері Тібо, вона вчилася в одному з класів Джонні… Це жахливо, просто жах…
— А Джонні? — зойкнула Сейра в трубку. Їй знову замлоїло в шлунку. Руки та ноги нараз заклякли й похололи. — Що із Джонні?