Він ударив коня п'ятою в пах, у шалі чвалу зачепив і повалив на землю пекаря, який ніс кошика; паляниці, булочки і рогалики градом полетіли в болото, і за мить їх втоптали в багно підкови коней Стерчів. Рейневан навіть не озирнувся, бо значно більше, аніж те, що за ним, його цікавило те, що попереду, а попереду просто на очах виростав візок із високо наваленим хмизом. Візок перегороджував майже всю вуличку, а там, де він її не перегороджував, вовтузилася групка напіводягнених дітлахів, котрі дуже зосереджено виколупували з гною щось надзвичайно цікаве.

— Попався, Беляу! — заревів позаду Вольфгер Стерча, що також побачив перегороджену дорогу.

Кінь мчав так, що про те, аби стримати його, не могло бути й мови. Рейневан припав до гриви і заплющив очі. Тому-то він і не побачив, як напівгола дітлашня шаснула на всі боки зі швидкістю та грацією щурів. Він не озирнувся, тож не побачив і того, як селянин в овчині, який тягнув візок із хмизом, спантеличено обернувся, повернувши заодно і дишель з візком. Не побачив він також того, як Єнч Кнобельсдорф вилетів із сідла, змівши собою не менш як половину хмизу, навантаженого на візок.

Рейневан промчав чвалом по вулиці Святого Яна, поміж ратушею і будинком бургомістра, а тоді з розгону вилетів на величезний олесницький ринок. Проблема полягала в тому, що на ринку, хоч він і був величезний, аж роїлося від людей. І розверзлося пекло. Узявши напрямок на південний в'їзд і помітний при ньому череватий чотирикутник вежі над Олавською брамою, Рейневан вигарцьовував поміж людьми, кіньми, волами, свиньми, возами, лавицями й прилавками, залишаючи за собою побоїще. Людиська верещали, завивали і проклинали, рогата худоба мукала і мекала, нерогата кувікала, перекидалися ятки і лавки, з них градом розліталися навсібіч найрізноманітніші предмети: горщики, миски, цебра, мотики, коцюби, рибальські ятери, овечі шкіри, фетрові шапки, липові ложки, воскові свічки, ликові лапті та глиняні півники зі свищиком. Дощем сипалися довкола яйця, сири, випічка, горох, крупа, морква, ріпа, цибуля, ба навіть живі раки. Літало у хмарах пір'я і надривалося на всяк голос розмаїте птаство. А Стерчі, які усе ще дихали в спину Рейневанові, довершували руйнування.

Кінь Рейневана, наполоханий гускою, яка шугонула йому під самісіньким носом, сіпнувся і наскочив на прилавок із рибою, розбиваючи дощівки й перевертаючи бочки. Розлючений рибалка з розмаху вгаратав підсакою, і хоч не поцілив у Рейневана, зате влучив у круп коня. Кінь заіржав і рвонувся вбік, перекинувши переносний прилавок із крамом — нитками і стрічечками, кілька секунд витанцьовував на місці, борсаючись у сріблястій смердючій масі плотви, лящів і карасів, змішаних із феєрією кольорових шпульок. Рейневан не впав тільки чудом. Краєм ока він зауважив, як торговка нитками біжить до нього з величезною сокирою, самому лише богу відомо, на що придатною в торгівлі нитками. Він виплюнув гусячі пера, які поприлипали до губів, дав собі раду з конем і галопом рвонув у вуличку Різників, звідки, як він знав, було рукою подати до Олавської брами.

— Я тобі яйця повідриваю, Белява! — ревів ззаду Вольфгер Стерча. — Повідриваю і повпихаю до горлянки!

— Поцілуй мене в сраку!

Переслідувачів було уже тільки четверо: Роткірха стягнули з коня і власне тепер лупцювали розлючені ринкові перекупники.

Рейневан стрілою промчав між рядами підвішених за ноги туш. Різники налякано відскакували, але й так він зачепив одного, який ніс на плечі великий бичачий окіст. Не втримавшись на ногах, той упав разом з окостом під копита Віттіхового коня, кінь сахнувся і став дибки, а ззаду на нього наскочив кінь Вольфгера. Віттіх вилетів із сідла просто на різникову ляду, втелющившись носом у печінки, нирки та легені, згори на нього впав Вольфгер. Його нога застрягла в стремені, і він, перш ніж зумів вивільнитися, розвалив, борсаючись, чималу частину яток і по вуха виквацявся у крові та болоті.

Рейневан швидко, вже в останню мить, нахилився до кінської шиї — й завдяки цьому вмістився під дерев'яною вивіскою з намальованою поросячою головою. Дітер Гакст, який уже наступав йому на п'яти, нахилитися не встиг. Дошка з парсункою радісно усміхненої свинки бебехнула його по голові так, що аж луна покотилася. Дітер вилетів із сідла і впав на купу відходів, переполохавши котів. Рейневан озирнувся. За ним гнався уже тільки Ніклас.

На повному галопі він вилетів із завулка різників на майданчик, де працювали кожум'яки. А коли просто перед носом у нього раптом виріс обвішаний мокрими шкурами стелаж, Рейневан підняв коня дибки і примусив його скочити. Кінь скочив. А Рейневан втримався у сідлі. Знову чудом.

Та Ніклас не мав такого щастя. Його кінь перед самісіньким стелажем врився у землю копитами — а тоді протаранив його, ковзаючись по болоті, шматках м'яса та жирних обрізках. Наймолодший Стерча беркицьнувся через кінську голову. І зробив це дуже і дуже невдало. Пахом і животом — на залишеного кожум'яками мездрувального ножа.

Спочатку Ніклас узагалі не зрозумів, що сталося. Він підхопився з землі, підбіг до коня і схопив його за віжки. І тільки коли кінь захрипів і позадкував, коліна під ним підломилися. Далі не дуже усвідомлюючи, що діється, наймолодший Стерча поїхав по болоті слідом за конем, що задкував і фиркав. Врешті-решт відпустив віжки і спробував звестись на ноги. Збагнув, що щось негаразд, глянув на свій живіт. І закричав.

Він стояв навколішки посеред калюжі крові, яка швидко збільшувалася.

Під'їхав Дітер Гакст, зупинив коня, зіскочив із сідла. Те саме за якусь мить зробили і Вольфгер та Віттіх Стерчі.

Ніклас важко сів. Знову глянув на свій живіт. Крикнув, а тоді розплакався. Його очі почали братися паволокою. Кров, що цебеніла з нього, змішувалася з кров'ю зарізаних тут уранці биків і кнурів.

— Нікла-а-а-асе!

Ніклас Стерча закашлявся, захлиснувся. І вмер.

— Ти вже труп, Рейневане Беляу, — проревів у бік брами блідий від люті Вольфгер Стерча. — Я зловлю тебе і вб'ю, знищу, зі світу зведу разом із усім твоїм гадючим кодлом! Із усім твоїм гадючим кодлом, чуєш?!

Рейневан не чув. Під цокіт підків по дошках мосту він саме в цю мить виїжджав з Олесниці й повертав на південь, на вроцлавський тракт.

— Сідайте, сідайте, панове, до столу — запросив членів магістрату Бартоломій Захс, бургомістр Олесниці. — Що маю казати подавати? З вин, щиро кажучи, у мене немає нічого, що могло би вам припасти до смаку. Але от пиво, ого, нині мені просто зі Свидниці привезли — вистояне, першого вару, з глибокої холодної пивнички.

— Коли так, то пива, пане Бартоломію, — потер руки Ян Гофріхтер, один із найбагатших купців міста. — Наше то питво — пиво, а вином нехай шляхта й різні собі панки нутрощі квасять… Перепрошую, ваша велебносте…

— Нічого, нічого, — посміхнувся велебний Якуб фон Галль, пробощ від Святого Йоанна Євангеліста. — Я вже не шляхтич, я — плебан. А плебан, як і з самої назви видко, завсігди з народом, а відтак і мені пивом гидувати не випадає. А випити можу, бо вечірню вже відправлено.

Вони сіли до столу у великій, низькій, свіжопобіленій залі ратуші, звичному місці засідань магістрату. Бургомістр — на своєму звичному стільці, спиною до каміна, велебний Галль — збоку, обличчям до вікна. Навпроти сів Гофріхтер, поруч із ним — Лукас Фрідман, популярний і заможний золотар, який у своєму модно ватованому каптані й оксамитному капелюсі на гарно укладеному волоссі виглядав достоту як шляхтич. Бургомістр прокашлявся і, не чекаючи прислуги з пивом, почав.