Гинек з Кольштейна немовби його почув, бо його загін раптом поділився на два підрозділи. Один, силою в якихось сто коней, під командуванням лицаря зі срібно-чорним щитом, галопом поскакав у бік костелу Святого Миколая. Другий, на чолі з самим Гинеком, вдарив на чернь, що атакувала з боку Длоугої Тршіди.

Перший підрозділ зник з поля зору Рейневана, лише з криків та ляскоту він міг здогадуватися, що кіннота намагається прорватися через барикади, прорубати собі шлях на міст і Малу Страну. Зате він бачив, як підрозділ Гинека з розгону налетів на озброєних міщан, як першу лінію поклав покотом, другу — розпорошив, та як на третій лінії застряг, наскочивши на запору з гізарм, списів і вил. Пражани стояли твердо, не дали себе налякати. Їх було багато. Вони були сильні. Впевнені в собі.

Бо весь час надбігали нові.

— Смерть зрадникам! — викрикували вони, атакуючи. — У Влтаву їх!

— Бити, добивати, живими не лишати!

Іржали, стаючи дибки, поранені коні, валилися на вже слизьку від крові землю вершники. А з вікон усе летіли стріли, стріли, стріли…

— Бити зрадників! У Влтаву!

Вершники відступали, повернулися на площу, розпорошилися, помчали маленькими групками, щоби самостійно пробиватися через барикади й ланцюги біля Святого Миколая і на Міхальській. Але Гинека з ними не було. Під героєм Вишеграда й Усті пав кінь, якого вдарили косою по передніх ногах. Лицар устиг вчасно зіскочити, меча не випустив, тих, хто його обступили, порубав. Спершись стіною на стіну будинку “Під слоном”, він гукнув до себе таким самих спішених, але побачивши, що ті падають, підкошені стрілами, скочив у склепінчасте підсіння, вивалив плечима двері. Пражани купою ввалилися за ним усередину будинку. У Гинека не було шансів. Минуло небагато часу — і закривавлене тіло в оздобленій левом Марквартичів яці вилетіло з вікна на другому поверсі й гепнулося о празький брук.

— Дефенестрація, — засміявся демонічно перекошений Флютик. — Друга дефенестрація! Оце мені, пся мать, подобається! Справедливість і символіка!

Викинутий з вікна Гинек ще подавав слабкі ознаки життя. Пражани обступили його. Якийсь час вони вагалися. Врешті-решт хтось подолав вагання і штрикнув лицаря списом. Другий рубонув сокирою. А потім почали штрикати і рубати всі решта.

— Саме так! — засміявся Неплах. — Символіка! Га, Рейневане? Що ти скажеш…

Він обірвав. Рейневана в кімнаті не було.

Слід було визнати, що лицар зі щитом, скошеним на срібло й чернь, рятував життя розважливо і керуючись здоровим глуздом. По перше, щит, який дозволяв його ідентифікувати, він кинув геть ще на ринку. А коли відбиті від барикад біля Овочевого ринку вершники відступили за костелик Святого Лінгарта, де знову нарвалися на пражан і втягнулися в запеклий бій, срібно-чорний лицар без вагання розвернув коня і втік у вулички, у галопі здираючи з плечей плащ з багатою вишивкою. Виїхав, розполохуючи качок і жебраків, на невеличку площу під назвою Біля Калюжі. Чуючи вигуки переслідувачів, які надбігали з боку ринку, вилаявся, зіскочив із сідла, ударив коня по крупу, а сам пірнув у тісний і темний прохід, що вів до Зброярської вулиці. Пражани з галайканням побігли за тупотом копит коня, який біг у бік домініканського монастиря і Влтави. Ріки, у хвилях якої, як випливало з криків черні, монотонність яких уже почала набридати, невдовзі опиняться всі бунтівники і зрадники.

Звуки стихали, віддалялися. Лицар зітхнув з полегшенням, усміхнувся у вуса. Він уже майже не сумнівався, що йому пощастить.

І хтозна, може, йому б і пощастило, якби не те, що Рейневан пречудово знав ці місяця. Вулиця Зброярська та провулки, які відходили від неї, містили в дореволюційні часи кілька затишних і недорогих борделиків, тому ці місця чудово знав кожен студент і бакалавр Кардового університету. Крім того, Рейневан і Самсон Медок використовували магію. Телепатичні амулети. Дуже прості, але достатні для рудиментарного зв’язку. Для стеження і переслідування.

Срібно-чорний лицар зачекав якусь мить, використавши цей час на те, щоби прикрити обладунки кавалком знайденої тикової плахти. Він втиснувся в стіну, почувши тупіт підків, але це лише біг кінь без вершника, буланий, із закривавленим боком. За конем бігла, похитуючись і мукаючи, ряба корова — звідки вона тут узялася, відав хіба що нечистий.

Коли усе стихло, лицар швидко пішов у бік Зброярської. Він вийшов на вулицю, хвилину постояв, роззирнувся, прислухаючись до звуків бою і різанини, які вже стихали. Потім увійшов у перше ж підсіння і на подвір’я, тут взявся скидати бляхи, які могли його демаскувати. З-поміж білизни, що сушилася на шнурку, витягнув сорочку, сильно обтріпану й простору, явно пошиту для вагітної баби або просто гладкої, від природи. Коли він натягував сорочку через голову, якийсь момент нічого не бачив.

А Рейневан із Самсоном цим моментом скористалися.

Рейневан з розмахом вперіщив лицаря піднятою із землі дошкою. Самсон же вхопив його за барки, струснув, підняв, із силою штовхнув на стіну. На диво, замість того, щоб безсило зсунутися по цій стіні, лицар відштовхнувся від нього, висмикнув із піхов корд і атакував. Самсон відскочив, Рейневан замахнувся своєю дошкою, лицар сильно відбив її, зробив прямий випад кордом, настільки швидкий і такий по-фаховому вправний, що якби не уроки у вчителя фехтування, Рейневан попрощався би з печінкою і життям. Лицар спритно обернув корд у долоні й завдав швидкого ріжучого удару. Якби не вивчений прийом ухиляння, лезо розтяло би Рейневанові горло аж до шийних хребців. Небезпечну ситуацію нейтралізував Самсон, який палицею вибив з рук лицаря зброю, а його самого повалив на землю ударом кулака. Удар був могутній, але лицар і цього разу навіть і не подумав лежати там, де впав. Він підхопився, обіруч ухопив порожню бочку, підняв, застогнав, почервонівши від зусилля, жбурнув її, немов ядро, у Самсона Медка. І тут найшла коса на камінь. Самсон упіймав бочку на льоту. І кинув її назад, ніби м’яч. Лицар гепнувся, збитий з ніг, на купу соломи.

Піднятися він уже не зміг. Рейневан і Самсон навалилися на нього, придавили, скрутили і зв’язали руки. Замотали голову в бабську сорочку. Зв’язали ноги на кісточках довгою мотузкою. І затягли, тягнучи за мотузку, до підвалу неподалік. Вони не панькалися. Не зважали, що голова лицаря ритмічно постукує по камінних сходинках, а сам він постогнує і кляне на чім світ стоїть.

Лицар, якого штурхнули на головки капусти, сів, покректуючи й матюкаючись. Коли Рейневан зірвав йому шмату з голови, закліпав. У підвалі було віконце, так що можна було дещо побачити. Лицар довго роздивлявся Рейневана, Самсона — не так довго. І відразу оцінив, що з них двох тільки один є партнером для переговорів. Він глянув Рейневанові прямо в очі, відкашлявся.

— Розумно, — він вичавив із себе посмішку. — Розважливо, брате. Навіщо ділитися з іншими, коли можна все мати для себе? Часи надто важкі й непевні, щоб гребувати грошем. А гріш впаде тобі у капшук, обіцяю.

Рейневан стиха зітхнув з полегшенням. Стовідсоткової впевненості досі він не мав і вже наперед переймався наслідками можливої помилки. Але коли лицар заговорив, вже не могло бути мови про помилку. Саме цей голос він чув два роки тому, тринадцятого вересня, у Шльонську, в цистерціанській грангії в Дембовці.

— Ти заслужив… — срібно-чорний лицар облизав губи, глипнув на Рейневана. — Ти заслужив винагороду. Уже хоч би й за спритність. Спритно ти мене впіймав, що тут казати. Маєш, що тут казати, голову на плечах…

Він обірвав. Помітив, що говорить марно, а його слова не справляють на адресата жодного враження. Він негайно перейшов до іншої тактики. Набрав гордовитого виразу й змінив тон. На панський і владний.

— Я — Ян Сміржицький зі Сміржиць. Тямиш, хлопе? Ян Сміржицький. Викуп за мене…

— Там, на ринку, — перебив Рейневан, — труп твого товариша Гинека вже висить на ганебному стовпі, обдертий догола. Коло нього ще є місце.