Дівчина заперечила рухом голови, її губи помітно здригнулися. Залізноокий знав, у чім річ, Тибальд Раабе докопався до істини. Того трагічного для себе дня лицар Хартвіг Штітенкрон віз доньку до родичів, які жили у Бардо. Він віз її туди, забравши з власних — зрештою, убогих, — володінь, щоб звільнити від заздрісної і злої тиранії мачухи, своєї другої дружини. Щоб забрати з досяжності пітних лап двох синів мачухи, шалапутів і п’яниць, які переграли тамтешніх і довколишніх дівок з челяді й уже починали недвозначно поглядати на Еленчу.

— Ви не думали про те, щоб повернутися?

— Мені тут добре.

“Їй тут добре”, - подумки повторив він. У родичів, до яких вона добралася після втечі та блукань, вона не пробула довго. Не встигла ні відчути себе вдома, ні звикнути, не кажучи вже про те, щоб полюбити. Уже в грудні Бардо здобули, пограбували та спалили гусити, градецькі Сирітки Амброжа. Обоє родичів, чоловік і жінка, загинули в різні.

“Нещастя переслідує цю дівчину. Фатум. Лиха доля.” Зі спаленого Барда Еленча потрапила до притулку в Зембицях. Залишилася надовго. Спочатку як пацієнтка, занурена в глибоку апатію на межі із ступором. Потім, після одужання, — як опікунка інших хворих. Останнім часом — всюдисущий і влізливий Тибальд Раабе довідався і про це — нею зацікавилися стшелінські клариски, а Еленча цілком серйозно подумувала про послушництво.

— Отже, — підсумував залізноокий, — ти залишишся тут.

— Залишуся.

“Залишися, — подумав залізноокий. — Залишися. Багато залежить від того, щоб ти залишилася. Еленчо Штітенкрон.”

* * *

— Брат Анджей Кантор?

— Я… — диякон костелу Воздвиження Святого Хреста підскочив, почувши несподіваний голос за спиною. — Я тут… Ой… Мати Божа! Це ви!

Чоловік, який стояв за ним, був весь у чорному: мав чорний плащ, чорний вамс, чорні штани, чорне волосся до пліч. Пташине обличчя, ніс, як пташиний дзьоб.

І погляд диявола.

— Це ми, — підтвердив він з усмішкою, і вигляд цієї усмішки заморозив дияконові кров у жилах. — Ми давно не бачилися, Кантор. Я заглянув до Франкенштейна, щоб довідатися, чи…

Диякон ковтнув слину.

— Чи про мене, — докінчив Стінолаз, — останнім часом ніхто не розпитував?

* * *

Суворо встановлений і непорушний звичай велів, що якщо Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, прибував до отмуховського замку для відпочинку, то дверей єпископської спальні старанно пильнували, абсолютно ніхто не міг їх відчинити і пройти в них. Тому єпископ остовпів, коли двері зненацька відчинилися і в спальню вкотився клубок, що складався з кількох людей.

Єпископ надзвичайно гидко вилаявся. Одна з монашок, веснянкувата, руда й коротко стрижена, з писком вискочила з-поміж його колін. Друга черниця, так само цілком гола, сховала голову й обличчя під периною, виставивши при цьому на загальний огляд щось значно цікавіше, ніж обличчя.

Клубок на підлозі тим часом розділився на Кучеру фон Гунта, єпископського охоронця, двох отмуховських стражників і Біркарта Грелленорта.

— Ваша достойносте, — промовив задиханий Кучера фон Гунт. — Я намагався…

— Намагався, — підтвердив Стінолаз, спльовуючи кров із розтятої губи. — Але справа, з якою я прибуваю, не терпить зволікання. Я сказав йому це, але він не захотів слухати…

— Вийти! — заревів єпископ. — Усім вийти. Грелленорт залишається!

Стражники, накульгуючи, вийшли за Кучерою фон Гунтом. За ними, ляскаючи босими ногами, побігли обидві черниці, намагаючись прикрити рясами та сорочками якомога більше зі своїх принад. Стінолаз зачинив за ними двері.

Єпископ не встав із ложа, лежав, розвалившись, прикривши тільки саме єство, над яким недавно так жертовно трудилася руда монахиня.

— Тільки щоб це справді була невідкладна річ, — зловісно попередив він. — Щоби справді була важлива. Так чи інакше, мені вже починає набридати твоє нахабство. Ти вже навіть не зволиш влітати у вікно або проходити крізь стіни. Тобі хочеться викликати сенсацію. Але хай уже буде. Я слухаю!

— Е ні. Це я слухаю.

— Як це так?

— Чи ваша єпископська милість, — процідив Стінолаз, — не має часом мені щось повідомити?

— Чи ти блекоти об’ївся, Біркарте?

— Чи ти чогось не приховуєш від мене, отче? Чогось важливого? Чогось такого, що, хоча тримається у великій таємниці, у будь-яку мить може стати відомим усьому світу?

— Це якась маячня! Я й не подумаю це вислуховувати!

— Ти забув Біблію, отче єпископе? Слова євангеліста? Non enim est aliquid absconditum quod non manifestetur, nec factum est occultum sed ut in palam veniat {14}. Нема нічого таємного, що не стане явним. Люб’язно повідомляю, що знайшовся свідок нападу на збирача податків, вчиненого поблизу Барда тринадцятого вересня Року Божого 1425.

— Дивіться, дивіться, — вишкірив зуби Конрад Олесницький. — Свідок. Знайшовся. І що він сказав? Хто, цікаво, напав на збирача?

Очі Стінолаза блиснули.

— Виявити винуватця — це тільки питання часу, — буркнув він. — Так-бо складається, що цього свідка знайшли люди, ворожо до нас налаштовані. Маючи свідка, вони по ниточці доберуться до клубка. І справа розкриється. Розкриється як пити дати. Так що збав трохи тон, єпископе!

Єпископ Конрад якийсь час міряв його злим поглядом. Потім виліз з ложа, прикрив наготу опанчею. Усівся в низькому кріслі.

І довго мовчав.

— Як ти міг, отче, — сказав із докором Стінолаз, сідаючи навпроти. — Як ти міг? Нічого мені не сказавши? Не повідомивши?

— Я не хотів тебе турбувати, — не змигнувши оком збрехав Конрад. У тебе було стільки справ на голові… Звідки ти знаєш про цього свідка?

— Магія. І донощики.

— Розумію. За допомогою магії та донощиків можна буде, сподіваюся, цього свідка вистежити… І, кгм, усунути? Взагалі-то я на цього свідка сцяю, а на тих вороже налаштованих людей серу. Хрін що вони мені зроблять. Але навіщо мені клопоти? Якщо можна би було цьому свідкові тихцем скрутити шию… Га? Біркарте, сину мій? Допоможеш?

— У мене безліч справ на голові.

— Добре, добре, mea culpa[138], - неохоче визнав єпископ. — Не сердься. Твоя правда. Приховав! А що? Ти нічого від мене не приховуєш?

— Чому, — Стінолаз волів не зізнаватись, що, звісно ж, приховує, - чому, поясни мені, отче єпископе, ти грабонув гроші, які начебто мали послужити святій справі? Війні з чеською єрессю? Хрестовому походу, до якого ти все ще закликаєш?

— Я ці гроші врятував, — холодно відповів Конрад. — Завдяки мені вони послужать тому, чому мають послужити. Вони підуть на те, на що треба. На найманців, на коней, на зброю, на гармати, на кулі, на порох. На все, за допомогою чого ми зможемо побити, придушити і знищити чеських відщепенців. І є впевненість, що ніхто цих грошей не розтратить. Якби зібраний податок поїхав до Франкенштейна, його би просто-напросто розікрали. Як завжди.

— Аргументація, — усміхнувся Стінолаз, — досить переконлива. Але я сумніваюся, що папського легата вдасться перекопати.

— Легат і є найбільшим злодієм. Зрештою, про що ми балакаємо? Таж легат і князі уже отримали своє срібло, адже після пограбування ми зібрали податок удруге. Як ним розпорядилися, можна було побачити. Під Таховом! Те, що не потрапило до їхньої кишені, залишилося на полі битви, з якого вони ганебно втекли, залишивши все гуситам! А той податок? Про нього вже навіть не пам’ятають. Це вже історія.

— На жаль, ні, - спокійно заперечив Стінолаз. — Той податок ухвалив рейхстаг. Той, хто заграбастав гроші, насміявся з князів-курфюрстів Рейху, познущався з архієпископів. Вони так цього не облишать. Будуть винюхувати, будуть вистежувати. Врешті-решт докопаються до істини. Або наберуть обґрунтованих підозр.

вернуться

138

Моя провина (лат.).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: