Третьою серед тих, хто підтримував Сару в її скрутному становищі, була Лотті. Ще надто маленька, вона не знала, що таке випробування, тож неабияк дивувалася змінам, які бачила в житті своєї юної названої мами. Лотті чула плітки про дивні речі, які сталися з Сарою, але ніяк не могла збагнути, чому ж та виглядає тепер зовсім по-іншому — вдягається у стару чорну сукню і приходить до класної кімнати тільки щоб навчати інших, замість того щоб сидіти на чільному місці й учитися самій. Маленькі вихованки пансіону довго перешіптувались, коли з’ясувалося, що Сара більше не живе в розкішних кімнатах, де так довго сиділа у пошані Емілі. Лотті нічого не розуміла, а Сара відбувалася короткими невиразними відповідями. Коли тобі лише сім років, дуже важко самотужки докопатися до суті таємниць.

— Ти тепер дуже бідна, Саро? — довірливо запитала вона першого дня, коли її подрузі доручили вести заняття з французької для менших учениць. — Така бідна, як жебрачка?

Лотті вклала свою пухкеньку долоньку в худеньку долоню Сари й дивилась на неї широкими, сповненими сліз очима:

— Я не хочу, щоб ти була бідна, як жебрачка.

Помітивши, що мала ось-ось розплачеться, Сара мерщій заходилась утішати її.

— Жебраки не мають даху над головою, — мужньо мовила вона. — А в мене є де жити.

— І де ти тепер живеш? — допитувалася Лотті. — У твоїй кімнаті спить новенька, й там тепер не так гарно, як раніше.

— Я живу в іншій кімнаті, — сказала Сара.

— А вона гарна? — не вгавала Лотті. — Я хочу піти й подивитись на неї.

— Ми не повинні розмовляти, — відповіла Сара. — За нами спостерігає міс Мінчін. Вона розсердиться на мене, якщо я дозволятиму тобі шепотітись.

Сара вже зрозуміла, що на неї покладають відповідальність за все, що чинять її підопічні. Якщо дівчатка були неуважні, розмовляли або ж ніяк не могли вгамуватися, карали саму Сару.

Однак Лотті була затятою дівчинкою, тож вирішила: якщо Сара не бажає розповідати їй, де вона тепер живе, вона дізнається це в інший спосіб. Вдаючи, що бавиться зі своїми маленькими подругами, вона крутилася біля старших дівчат, прислухаючись, про що ті пліткують. Зібравши докупи які-не-які зауваги, що їх вони, самі того не відаючи, виповідали, одного пізнього вечора дівчинка подалась у розвідку. Вона піднялася сходами, про існування яких раніше навіть не здогадувалась, аж доки не дісталась до дверей, що вели на горище. Там побачила ще двоє дверей поряд. Відчинивши одні з них, Лотті застала там свою обожнювану Сару, що залізла на старий стіл і дивилась у вікно.

— Саро! — вражено вигукнула вона. — Мамусю Саро!

Її приголомшило те, яким порожнім і потворним виглядало горище. Воно було геть відірване від решти світу. Лотті здалося, ніби її коротеньким ніжкам довелось подолати сотні сходинок, перш ніж дістатися сюди.

Сара повернулася на голос. Настала її черга налякатися. Що зараз станеться? Якщо Лотті почне плакати і хтось почує це, вони обидві пропали. Сара зістрибнула зі свого стола й підбігла до дитини.

— Тільки не плач. Не треба шуміти! — благала вона. — Мене вилають, якщо ти це зробиш. Мене весь час лають. А тут… Тут не так уже й погано, Лотті.

— Правда? — недовірливо зітхнула мала й озирнулася довкола себе, закусивши губу. Звісно, вона могла розплакатись, та любов до своєї названої матері давала сили, щоб тримати себе в руках заради неї. Зрештою, Лотті подумала, що будь-яке місце, де живе Сара, може справді виявитися гарним. — А чому, Саро? — запитала дівчинка майже пошепки.

Сара обійми обняла її і спробувала засміятись. Тепло цього дитячого тільця заспокоювало. Сьогодні Сарі випав дуже важкий день, і сльози пекли очі.

— Ну, звідси видно багато такого, що внизу ніколи не побачиш, — мовила вона.

— А що це? — випитувала Лотті з цікавістю, яку Сара завжди вміла розбурхати навіть у старших дівчаток.

— Тут є димарі — близько-близько. З них клубочиться кілечками й хмарками дим, щоб потім здійнятись у небо. А ще повсюди стрибають горобці, перебалакуючись між собою, точнісінько як люди. Довкола є багато інших вікон, і з них у будь-яку мить може визирнути чиясь голова, — і тоді можна вгадувати, хто ж це виглядає. Тут, на горищі, здається, що ти високо-високо — ніби в іншому світі.

— А можна, я теж подивлюся! — вигукнула Лотті. — Підніми мене!

Сара підняла її, вони обоє стали на старий стіл, потягнулись до віконця в даху й визирнули з нього.

Той, хто ніколи цього не робив, не зрозуміє, який інший світ постав перед дівчатками. По обидва боки вкритий черепицею дах спускався до дощових ринв. Горобці почувались тут як удома — цвірінькали і стрибали без жодного страху. Двійко горобчиків на найближчому димарі заходилися люто чубитись, доки один не зігнав іншого. Вікно на горищі поряд було зачинене, бо в сусідньому будинку ніхто не жив.

— Шкода, що там ніхто не живе, — мовила Сара. — Це вікно так близько, що якби на сусідньому горищі оселилась якась дівчинка, ми змогли би перемовлятись або лазити одна до одної в гості, звісно, якби не боялись упасти.

Небо звідси виглядало значно ближчим, ніж коли на нього дивитись з вулиці. Лотті була просто зачарована. З вікна на горищі, що тулилося поміж димарів, світ унизу видавався майже нереальним. Тут не вірилося в існування міс Мінчін, міс Амелії та їхньої класної кімнати, а стукіт коліс по бруківці площі, здавалося, долинав із якогось іншого світу.

— Ох, Саро! — вигукнула Лотті, обіймаючи руку своєї покровительки. — Мені подобається це горище! Правда-правда! Тут навіть краще, ніж унизу.

— Поглянь на горобчика, — стиха сказала Сара. — Добре було би мати пригорщу крихт, щоб кинути йому.

— А в мене є трошки! — радісно скрикнула Лотті. — У мене в кишені є недоїдена булочка. Я вчора купила її за пенні, і ще трошки залишилося.

Коли дівчатка кинули крихти горобчику, той підскочив і злетів на сусідній димар. Він явно не звик до приязного ставлення, тому від несподіванки злякався. Та Лотті причаїлася, а Сара тихенько зацвірінькала — точно як горобчик, — тож він зрозумів, що нема чого боятися. Пташка схилила голову набік і зі свого сідала на димарі заходилася вивчати блискучими очицями крихти. Лотті вже ледве стримувалася, щоб не крутитися.

— Він повернеться? Повернеться? — шепотіла вона.

— По очах видно, що так, — прошепотіла Сара у відповідь. — Він думає, чи варто зважитись. Так, він прилетів! Поглянь!

Горобчик злетів донизу й підстрибом наблизився до крихт, але спинився за кілька кроків від них. Він знову схилив голову набік, ніби міркуючи, чи може Сара або Лотті перекинутись на велику кішку і вхопити його. Зрештою сердечко підказало йому, що дівчатка — створіння більш милі, ніж це може здатися на перший погляд, тож він пострибав ближче. Тоді притьмом ухопив найбільшу крихту в дзьобик і пурхнув за димар.

— Тепер він зрозумів, що все добре, — мовила Сара. — Ось побачиш: він повернеться по решту крихт.

Горобчик і справді повернувся, привівши з собою друга. А потім друг полетів по родича, і вони вже разом улаштували бенкет. Горобці цвірінькали, про щось перемовлялися і голосно скрикували, час від часу зупиняючись, щоб нахилити голівку набік і окинути допитливим поглядом Лотті й Сару. Лотті так тішилася, що майже забула своє перше гнітюче враження про горище. І коли вона спустилася зі столу, повертаючись із небес на землю, Сара вже могла показати їй чимало принад свого помешкання, про існування яких вона й сама нещодавно не здогадувалась.

— Моя кімнатка така маленька й розміщена так високо вгорі, — казала вона, — що нагадує гніздечко на дереві. Поглянь, яка кумедна ця похила стеля! Бачиш, у цьому кутку кімнати заледве вдається стояти на повен зріст. А коли настає ранок, я можу лежати в ліжку й дивитися просто в небо крізь віконце у даху. Воно нагадує квадратну латку світла. Якщо день погожий, по небу пропливають маленькі рожеві хмарки і здається, що можна доторкнутися до них. Коли дощить, краплі стукотять і стукотять, ніби розповідають мені якусь приємну історію. Коли небо зоряне, можна лежати й рахувати, скільки зірок умістилось на клаптикові неба. Знаєш, їх там просто безліч! А поглянь лиш на цю заіржавілу решіточку в кутку! Коли б її начистити й розпалити в коминку вогонь, як хороше стало би! Бачиш, у мене й справді мила кімнатка.