— Що ж, Алексе, тепер попереду в нас приємний вечорок, еге ж, хлопче?

— Звідкіля ти знаєш моє ім’я, вонючій громіла? — скинувся я. — Бог спровадить тебе до пекла, грязний недоносок, педік!

Вони знов зареготали, а один із тих смердюхів, що сиділи обабіч мене крутнув мене за вухо. Товстошиїй пояснив:

— Усі ж бо знають маленького Алекса і його кентів. Знаменитим хлопчиною став наш Алекс.

— Це все вони! — вигукнув я. — Джорджі, Піт і Дим. Покручі! Вони мені не кенти!

— Нічого, — заспокоїв мене товстошиїй, — у тебе попереду цілий вечір. Ще встигнеш розповісти про відважні подвиги тих юних джентльменів і про те, як вони збили невинного маленького Алекса з путі праведної.

Поряд почувся вой ще одної поліційної машини, що перегнала нашу, але завернула в інший бік.

— Це по тих покручів? — поцікавивсь я. — Їх теж схоплять ваші подкідиші?

— То швидка допомога, — відказав товстошиїй. — Вона повезла стару пані, що постраждала від тебе, підлий негіднику.

— Це все вони винні! — Крикнув я, кліпаючи запаленими глазамі. — А тепер ті паскудники нажираються собі в «Герцогу Нью-Йоркському». Схопіть і їх, благаю вас, вонючіє пєдікі!

Фараони знову вибухнули смєхом, а я дістав іще одну зуботичіну. Нарешті ми під’їхали до «рожаловкі», мене грубо витягли з машини й штовханули вгору на сходи. Я зрозумів, що справедливості від цих смердючих нєдоносков, хай покарає їх Бог, чекати годі.

Мене затягли до яскраво освітленої вибіленої контори, що в ній стояла міцна вонь. Від загратованих камер відгонило блювотиною, смородом убиральні, пивним духом і дезинфекційними засобами. Чулися кроки узніков і пісні, мені навіть здалося, що я почув знайомі слова:

Цієї миті пролунали вигуки фараонів, що наказували затриманим стулити пельки, почувся навіть такий звук, наче когось добряче долбанулі, і той заскиглив: «Ой-ой-ой!» Схоже, то був не чоловік, а якась п’яна стара ципа. В конторі, до якої мене затягли, четверо фараонів шумно чаювали, на столі стояла велика каструля з окропом, а фараони сьорбали з великих брудних кружек і голосно відригували. Мені чаю не запропонували. Тільки простягли старе тьмяне люстерко, братики, щоб я подивився на себе. Справді, я вже не був схожий на молодого вродливого оповідача, а викликав жах: пасть розпухла, глаза червоні, ще й ніс заюшений кров’ю, фараони розреготались, побачивши, як я розгубився, а один кинув:

— Гарнесенька юна мара!

Потім зайшов поважний поліційний чин із зірочками на плечах, що свідчили про його високе-превисоке звання, і, побачивши мене, гмикнув:

— Гм-м.

Чаювальники відразу взялися за роботу.

— Я не скажу жодного слова, — попередив я їх, — доки сюди не прийде мій адвокат. Я знаю закони, ублюдкі!

Ясна річ, вони знову вибухнули громкім смєхом, а той зірчастий начальник проказав:

— Гаразд, хлопці, передусім покажімо йому, що ми також знайомі із законами. Але хай собі затямить: знати закони — це ще не все.

Він промовив це поважно, аж ніяк не веселим голосом, а тоді кивнув із дружньою усмішкою здоровенному гладкому виродку. Той скинув мундир, засвітивши своїм старим гладким черевом, тоді неквапно ступив до мене і втомлено скривив пасть у хижому вискалі. На мене війнуло смердючим чаєм із молоком.

Чолов’яга був погано виголений, як на фараона, на сорочці під пахвами виднілися розводи від поту, а з вух, щойно він став поруч, завоняло сіркою. Стиснувши свій смердючий червоний кулак, він підступно штурхнув мене в живіт, а решта фараонів зайшлися смєхом і затрясли голіверами. Тільки начальник ледь осміхнувся. Мені аж дух забило. Я сперся на стіну, витираючи одєждой вапно, судомно хапаючи ротом повітря й відчуваючи бажання виблювати глевкий пиріг, що його з’їв перед прогулянкою. Але дозволити собі таку вєщь, як заблювати підлогу, я не міг, тому лише проковтнув гіркий клубок. Тут я побачив, що гладкий гевал повертається із задоволеним смєхом до своїх, отож підняв праву ногу і, перш ніж фараони встигли попередити свого здоровила, щосили копнув його ззаду в гомілку. Він підскочив і вереснув як недорізаний.

Після цього, братва, вони заходилися перекидати мене один одному, наче якогось м’якого, заюшеного кров’ю м’ячика. Мене дубасили кулаками по пасті, били в пах, у живіт, тусали ногами. Кінець кінцем я таки виблював на підлогу і обернувся на геть безумного чєловєка, навіть забелькотів:

— Вибачте, братики, я вчинив неправильно. Вибачте, прошу вас. Вони, однак, підсунули мені клапоть старої газети й примусили його проковтнути, а тоді нагодували ще й тирсою. Потім сказали, як давні добрі кенти, щоб я сів — мовляв, поговорім. Тієї хвилини з’явився П. Р. Делтойд — його установа була в тому самому будинку. Вигляд він мав стомлений і грязний.

— Отже, це сталося, Алексе, так? Як я й передбачав, хлопчику. Боже мій, боже мій… Атож… — Він повернувся до фараонів. — Добрий вечір, інспекторе. Добрий вечір, сержанте. Всім добрий вечір. Що ж, моя кар’єра скінчилася. Атож… Боже мій, боже мій… Цей хлопець геть пошарпаний, атож. Ви тільки погляньте на нього!

— Насильство викликає насильство, — урочисто проголосив поліційний начальник. — Він чинив опір охоронцям закону.

— Кінець кар’єри, атож, — повторив П. Р. Делтойд. Він подивився на мене холодними глазамі, ніби я був уже не заюшений кров’ю, змордований чєловєк, а обернувся на неживу річ. — Сподіваюся, мене завтра викличуть до суду.

— Це вина не моя, сер, — проказав я плачливо. — Замовте за мене слово, сер, я зовсім не такий поганий. Це хлопці так зрадливо мене підставили…

— Виспівує, як коноплянка, — гмикнув начрож. — Усе скаржиться та лається.

— Я поговорю про тебе, — холодно пообіцяв П. Р. Делтойд. — Завтра прийду, не переживай.

— Якщо бажаєте порахувати йому зуби, — запропонував поліційний начальник, — то не соромтеся, ми його потримаємо. Це ж треба — завдати вам стільки клопоту.

Ніколи не думав, що такий чоловік, як П. Р. Делтойд, поставлений перевиховувати нас, розбишак, на славних мальчіков, здатний на це, особливо в кодлі отих рож. Він підступив до мене ближче і плюнув. Харкнув. Повним ротом мені в ліцо. А тоді ребром долоні втер свої мокрі губи. Я заходився витирати захаркане ліцо скривавленою сякачкою, примовляючи:

— Спасибі, сер! Велике спасибі, сер! Це так благородно з вашого боку, щиро дякую.

П. Р. Делтойд забрався геть, не сказавши більше жодного слова. Фараони тим часом вирішили скласти протокол і записати мої свідчення.

А я собі подумав: «Чорт би забрав вас усіх, виродки. Якщо це ви виступаєте на боці добра, блін, то я щасливий бути на іншому боці».

— Гаразд, грязниє ублюдкі, вонючіє пєдікі, — промовив я. — Я дам вам якнайповніші свідчення. Я не збираюся більше плазувати перед вами на брюхє, мерзкіє вискрєбкі! То з чого починати, говнюкі, сволочі? З останньої виправної школи? Добре, добре, хай буде по-вашому.

Отож я все їм і розповів. Переді мною сидів полісмен-стенографіст, тихий переляканий чєловєк, зовсім не схожий на справжню рожу, і записував сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою. Я розповів про насильства, кражі, дракі, взування дівок, геть усе, аж до останньої вєщі — візиту того вечора до багатої старої ципи з її котікамі та кошєчкамі. Я був певен, що мої так звані кенти тепер у багні по макушку. Коли я скінчив, поліційний стенографіст сидів блідий від жаху. Бєдний человєк! Начрож лагідно звернувся до нього:

— Гаразд, синку, тепер піди випий добрячий кухоль чаю. Підкріпися, а тоді затисни ніс прищіпкою і передрукуй цю гидоту, цю гнилятину в трьох примірниках. І принеси їх, щоб наш юний приятель-красунчик підписав. А тобі, — повернувся він у мій бік, — зараз покажуть твоє нове помешкання з водопроводом та іншими зручностями. Ану, — кволо наказав він двом справжнім рожам, — відведіть його.