Але найдивніше, братики, сталося тоді, коли я влігся спати. Як ви, мабуть, уже й здогадались, у мене почалися марення, пов’язані з одним із побачених удень фільмів. Зрештою, нічні марення чи сон — це те саме кіно, тільки в голівері, та ще можна входити в нього й брати в ньому участь. Саме так сталося й зі мною. В своїх мареннях я бачив сюжет, що його показали мені насамкінець — гурт регочучих мальчіков гвалтує-взуває юну ципу, яка нестямно вищить, уся заюшена кров’ю, у геть порваной одєждє. Я також знущався з тої ципи, блін, на все горло смєялся і був таким собі заводієм, одягнутим за останньою запелюшківською модою. Раптом посеред дракі й трахкання я відчув нудоту і наче скам’янів, а решта мальчіков стали громко сміятися з мене. Тоді я почав вибиратися зі сну, долаючи опір власної крові — пінти, кварти, галони крові, — аж поки отямився на ліжку в маленькій кімнаті-гімнаті. Хотілося блювати, тож я, тремтячи всім тєлом, встав з кроваті, щоб піти до «очка», цебто вбиральні, в кінці коридора. Посмикав двері, братики, — а вони замкнені! Обернувсь — і вперше усьок на вікні грати. В невеличкій стінній шафі за ліжком я знайшов нічний горщик і збагнув, що нікуди мені від усього цього не втекти. Але найстрашніше було те, що я боявся повертатись і до власних марень у голівері. Блювати мені за хвилю перехотілось, і я іспуганно ліг у ліжко. Невдовзі я захропів і не бачив більше жодного сну.

— Припиніть! Припиніть! — кричав я. — Вимкніть, грязниє ублюдкі, я більше не можу!

Це, братва, було наступного дня. Вранці й удень я намагався чесно грати свою роль.

Поки на екрані демонстрували гидотні кадри насильства, я сидів у кріслі для тортур, як зразковий, слухняний мальчік, і усміхався. Мої глаза були широко розплющені, щоб я все відєл, а тєло, лапи й ходулі міцно прикручені до крісла, щоб я не втік. Те, що я змушений був смотрєть тепер, раніше зовсім не здалося б мені поганим: троє-четверо мальчіков грабували крамницю, набивали кармани башлямі й заразом знущалися над старою ципою. Вона верещала, бігала сюди-туди, а вони долбалі її, пускали з неї яскраво-червону кров. І все ж я відчув у голівері посмикування й стукіт — тук-тук-тук! Знов захотілося блювати, від жахливої спраги запекло в роті… Цього разу мені було куди гірше, ніж напередодні.

— Ой, з мене вже досить! — закричав я. — Це нечесно, ви, вонючіє пєдікі! — Я спробував вирватися з крісла, однак був прив’язаний намертво.

— Високий клас! — вигукнув доктор Бродскі. — Ти справді робиш успіхи. Ще один фільм, і край.

Цього разу знову показали другу світову війну. Плівка була подряпана, в плямах, звук деренчав — було видно, що знімали ще німці. Починався фільм із зображення нацистського герба — орла, що тримав у пазурах свастику, яку так подобалося малювати, всім мальчікам у школі. Потім з’явилися пихаті німецькі офіцери, що простували запорошеними вулицями у руйновищах та вирвах від бомб. Наступні кадри показували, як біля стіни розстрілювали людей, а офіцери командували; ями були забиті нагімі тєламі, стирчали неприкриті ребра й худі білі ходулі. Людей тягли волоком, вони несамовито крічалі (хоч їхній крик і не був записаний — зі звукової доріжки линула сама музика), а їх тягли по землі й щосили долбалі. Тут я, незважаючи на біль і нудоту, впізнав музику, що з шипінням і дзижчанням лилася з гучномовців, — то був Людвіг ван, фінал П’ятої симфонії, — і я, мов безумний, закрічал:

— Припиніть! Припиніть, вонючіє гомікі! Це гріх, страшний, непростимий гріх, ви, ублюдкі!

Але фільму вони не зупинили, бо показувати його лишилося всього кілька хвилин. І ці кілька хвилин людей по-звірячому били — лилися потоки крові, солдати знов і знов стріляли, а тоді знову з’явився нацистський герб і напис:

«Кінець». Ввімкнули світло, і до мене підійшли доктор Бродскі та доктор Бреном.

— Що ти мав на увазі, коли казав про гріх, га? — поцікавився доктор Бродскі.

— А те! — відрубав я, ледве стримуючи нудоту. — Що використовують Людвіга вана! Він нікому не заподіяв шкоди. Бетховен тільки писав музику. — Тут я мусив виблювати, і вони підставили мені посудину у вигляді людської нирки.

— Музика… — замислено проказав доктор Бродскі. — Отже, ти любиш музику. Особисто я в ній не розуміюсь. Знаю тільки, що це — корисний емоційний збудник. Так, так. А яка ваша думка, Бреноме?

— На жаль, нічого не вдієш, — відповів доктор Бреном. — Ми всі вбиваємо те, що любимо, як сказав один поет-в’язень. Мабуть, у цьому є елемент покарання. Начальник в’язниці був би задоволений.

— Бога ради, дайте мені пити, — попросив я.

— Відв’яжіть його, — наказав доктор Бродскі. — І принесіть крижаної води. Білохалатники кинулися виконувати наказ, і за мінуту я вже хлебтав воду, я нею обпивався, і це було просто божественно, братва.

— А ти начебто досить розумний хлопець, — сказав доктор Бродскі. — І не позбавлений смаку. Щойно ти усвідомив, що таке насильство, чи не так? Насильство і пограбування, адже пограбування — це різновид насильства.

Я не промовив жодного слова, братики, бо все ще відчував нудоту, хоч мені трохи й покращало. Проте це був жахливий день.

— Яким же чином, на твою думку, ми цього досягаємо? — поцікавився доктор Бродскі. — Скажи, що ми з тобою робимо, як ти гадаєш?

— Ви примушуєте мене почуватися хворим. Коли я дивлюсь оці ваші гидкі, збоченські фільми, я захворюю. Звичайно, насправді винні в цьому не фільми. Але я знаю, що коли ви припиняєте їх показувати, я одужую.

— Правильно, — погодився доктор Бродскі. — Це асоціативність, найдавніший навчальний метод у світі. А що саме викликає в тебе хворобливий стан?

— Грязниє педерастичні вєщі, що оперізують мій голівер і моє тєло, ось що! — вигукнув я.

— Тарабарська говірка дикунів, — усміхнувся доктор Бродскі. — Ви щось знаєте про її походження, Бреноме?

— Випадкові запозичення з колишнього римованого сленгу, — почав пояснювати доктор Бреном, який уже не скидався на мого друга. — Дещо від жаргону волоцюг. Але насамперед — рос. пропаганда. Підсвідоме проникнення.

— Ага, ага, — нетерпляче проказав доктор Бродскі, не виявляючи більше зацікавлення. — А втім, — звернувся він до мене, — це зовсім не ремінці. Те, чим тебе прив’язують, ні при чому. Ремінці лише для того, щоб стримувати твою реакцію. То що ж тоді?

І тут я, певна річ, зрозумів те, чого міг досі не зрозуміти тільки бєзумєц: уся річ в уколах у руку.

— А-а! — закрічал я. — Тепер я врубілся! Брудний, дєрьмовий, вонючій трюк! Це підступно, чуєш ти, гомику! Більше таке не пройде!

— Я дуже радий, що ти нарешті висловив своє невдоволення, — зауважив доктор Бродскі. — Тепер усе легко розставити на свої місця. Ми можемо вводити речовину Людовіка в твій організм різними шляхами. Ну, скажімо, через рот. Але найкращий метод — підшкірний. Отож не опирайся, будь ласка. Це безглуздо. Ти нас не здолаєш.

— Грязниє ублюдкі! — вилаявся я, шморгаючи носом. Тоді додав: — Я не проти насильства і всього того дєрьма. Хай буде так. Але щодо музики, то це нечесно. Нечесно, коли я, слухаючи улюбленого Людвіга вана, Г. Ф. Генделя чи інших, почуваюся хворим. Це свідчить про те, що ви — зіпсуті виродки, і я вам цього ніколи не подарую, пєдікі!

Обидва вони замислились.

— Проводити межу завжди важко, — зрештою озвався доктор Бродскі. — Світ — одне ціле, так само, як і життя. І часом найпрекрасніші, найвищі поривання невіддільні від певного насильства — скажімо, акт кохання чи музика. Ти повинен скористатися своїм шансом, хлопче. Вибір залежить тільки від тебе.

Я нічого не второпав з його трьопа, одначе поквапно сказав:

— Не треба пояснювати далі, сер. — Потім, як завжди, хитруючи змінив тон. — Ви довели мені, що всі ці дракі, насильства і вбивства — гріх, страшний гріх. Я зрозумів цей урок, джентльмени. Тепер я бачу те, чого досі не бачив. Я вилікувався, дякувати Богу.

По цих словах я святобливо звів глаза до стелі. Проте обидва доктори сумно похитали голіверами, а доктор Бродскі сказав: