— Завтра, голубе, на волю. На волю! — Жест, зроблений великим пальцем, наче вказував напрямок, А білохалатник, який мене долбанул, але так само приносив на таці піщу й ходив зі мною на щоденні мої тортури, додав: — Одначе попереду в тебе ще цілий день. Випускний день, — хитро засмєялся він.

Я гадав, що цього ранку пойду до кіномєста, як завжди, в піжамі, тапочках і халаті. Ба ні. Мені принесли мою сорочку, білизну, вечірню одєжду й чудові бійцівські черевики — все таке любе, випране, випрасуване й почищене. Повернули навіть брітву-горлорізку, якою я користувався колись у щасливі дні розваг і Драк. Я одягнувся і похмуро, з удівлєнієм став роззиратися довкола. Але білохалатник, братва, лише шкірився й не казав жодного слова.

Мене досить шанобливо провели до того самого мєста, де, одначе, також сталися зміни. Кіноекран тепер запнули шторами, а матова шибка під отворами для проекторів зникла — мабуть, її підняли чи розсунули, як завіски або віконниці. Там, звідки раніше чулося лише кахикання — кхе-кхе-кхе! — і де мелькали лише тіні людей, тепер сиділи справжні глядачі, серед яких я побачив знайомі ліца. Там був начальник Держв’язу і свята людина, кап, чи, як його ще називали, капі, а також головний наглядач і той дуже важний, модно вдягнений чєловєк — міністр внутрішніх (чи нутрощних) справ. Решти я не знав. Доктор Бродскі і доктор Бреном теж були там, хоч і не в білих халатах. Вони мали вигляд поважних лікарів, що можуть дозволити собі вбиратися за модою. Доктор Бреном просто стояв собі, а доктор Бродскі стояв і вєщал щось дуже розумне людям, які там зібралися. Угледівши мене, він зауважив:

— Ага. Отже, джентльмени, ми представляємо вам самого суб’єкта. Він, як ви бачите, здоровий і добре вгодований. Сюди прийшов одразу після сну й гарного сніданку — без уколів, без гіпнотичного навіювання. Ми впевнено посилаємо його завтра в світ — зразкового хлопця, якого можна зустріти травневого ранку на вулиці, щедрого на добре слово і благородний жест. Очевидна разюча різниця, джентльмени, проти того паскудного хулігана, якому держава два роки тому присудила неефективне покарання і який за ті два роки не змінився! Кажу, не змінився? Це не зовсім так. В’язниця навчила його нещирої посмішки, банального лицемірства і вміння прибрати догідливого, підлесливого вигляду. Вона прищепила йому й інші вади, закріпивши ті, які він мав доти. А втім, джентльмени, досить слів. Діла говорять за себе красномовніше. Отже, практика. Уважно спостерігайте.

Трохи ошелешений цією трєпатньой, я намагався збагнути, чи все це справді стосується мене. Аж раптом вимкнули світло, і лише з проекційних отворів світили два промені; один із них був спрямований на вашого скромного багатостраждального оповідача. А в другому з’явився великий дужий мужік, якого я доти ніколи не бачив. У нього було гладке ліцо з вусами, ріденькі пасма волосся прикривали лисуватий голівер. Років він мав близько тридцяти-сорока, а то й усі п’ятдесят — одне слово, не молоденький уже, старік. Він рушив до мене, а разом з ним рушили й два промені, утворивши одне велике коло.

— Привіт, купо гною! — глумливо проказав він. — Пхе, ти так смердиш! Мабуть, зовсім не миєшся.

Наче пританцьовуючи, він по черзі обтоптав мені копита, тоді дав щиглика в ніс, безумно болючого — в мене аж сльози з глаз потекли, — і, нарешті, крутонув, мов ручку транзистора, моє ліве вухо. Там, де сиділи глядачі, почулося пирскання, навіть голосне: «га-га-га!» Ніс, копита й вухо в мене пекли й безумно боліли.

— Чому ти так поводишся зі мною? — обуривсь я. — Я ж тобі нічого не зробив, брате.

— А я тобі, — ошкірився той хрєн, — зроблю оце… — Він знову дав мені кілька щигликів у ніс. — І оце… — Він викрутив мені вухо. — Ще й оце! — І з усієї сили наступив мені на праву ногу. — Бо такі, як ти, в мене викликають огиду. А якщо бажаєш зробити щось у відповідь, то давай, прошу!

Тепер я знав, що мушу діяти якомога швидше, — вихопити брітву-горлорізку, перше ніж підкотиться страшна, вбивча нудота і оберне радісне збудження від дракі в гидотне почуття. Та щойно я, братики, намацав у внутрішньому карманє брітву, як у моїй уяві постала картина: цей брутальний чєловєк, шамкаючи закривавленою пастью, благає пощади. Мене відразу кинуло в жар, я знову відчув нудоту, спрагу та біль і збагнув, що мушу хутко змінити думку про цього зіпсутого чєловєка. Отож я обмацав свої кармани, шукаючи сигарет чи бабок, однак нічого такого не знайшов. Шморгаючи носом і схлипуючи, я сказав:

— Я хотів пригостити тебе сигаретою, брате, але, на жаль, не маю.

— Ох-ох-ох! — і далі насміхався той. — У-ю-юй! Заплач, дитинко! — Большим зашкарублим пальцем він дав мені ще кілька щигликів, і з боку темного залу, де сиділи глядачі, я почув гучний веселий смєх.

Щоб погамувати біль і нудоту, я, намагаючись бути добрим із цим брутальним, грубим мужіком, у відчаї звернувся до нього:

— Дозволь мені, будь ласка, щось зробити для тебе. — Я ще раз обмацав кармани, однак знайшов лише брітву-горлорізку. Діставши її, простяг йому й мовив: — Візьми собі, прошу. Невеличкий сувенір. Будь ласка.

— Сховай свій смердючий хабар! — відрубав він. — Мене цим не візьмеш! — Він ударив мене по лапє, і брітва-горлорізка впала на підлогу.

— Дозволь мені щось зробити для тебе, — наполягав я. — Можна почистити твої черевики? Ось поглянь. Я нахилюсь і оближу їх.

І от, братики, — хто не вірить, хай поцілує мене в гузно, — став я навколішки й висолопив на півтори милі свій красний язик, щоб облизати його грязниє, вонючіє черевики. Той хрєн лише легенько копнув мене в пасть. І тут мені спало на думку, що ні нудоти, ні болю я не відчую, якщо міцно схоплю граблямі того грязного вилупка за литки й перекину його на підлогу. Так я й зробив. І він, вельми здивований, гепнувся додолу під голосний регіт вонючіх глядачів. Та коли я побачив його на підлозі, то відчув, як мені стає погано, тож бистро подав йому лапу, і він підвівся. Після цього він хотів був розлючено долбануть мене в ліцо, але втрутився доктор Бродскі:

— Гаразд, усе було чудово.

Той страшний мужік відразу почав розкланюватись, пританцьовуючи, мов актор. Увімкнули світло, і я стояв, кліпаючи очима, скривившись, ладний розплакатись.

— Отже, ви бачите, — сказав доктор Бродскі глядачам, — що нашого суб’єкта спонукає робити добро, хоч як це парадоксально, саме провокування на зло. Бажання вчинити насильство викликає в нього негативні відчуття. Щоб уникнути їх, він змушений діяти діаметрально протилежно. Є запитання?

— Вибір, — прогудів чийсь зичний голос. То, як я здогадався, був в’язничний кап. — Він же позбавлений вибору, чи не так? Особиста вигода, страх перед фізичним болем штовхнули його на це безглузде самоприниження. Щирістю тут і не пахне. Так, він більше не правопорушник. Але ж і не істота, здатна на моральний вибір.

— Ет, то вже тонкощі, — всміхнувся доктор Бродскі. — Нас не обходить мотивування й висока мораль. Наша мета — лише покласти край злочинній поведінці…

— І розвантажити страшенно забиті в’язниці, — додав важний дженджуристий міністр.

— Атож, атож! — підхопив хтось.

Тут усі заговорили, засперечалися, а я, братики, й далі стояв, геть забутий цими бездушними виродками. Нарешті вигукнув:

— А я, я? Як же я? Ким я тепер став? Такою собі твариною чи, може, й собакою?

Вони заговорили ще голосніше й заглушили мої слова. Тоді я набрав повітря й закричав:

— А може, я вже став механічним апельсином?! Не знаю, чому я так сказав, братики, просто воно само стукнуло мені в голівер. У всякому разі всім тим людям на кілька мінут заціпило. Тоді підвівся худющий, старий і схожий на професора чєловєк — у нього була не шия, а якесь плетиво дротів, що ними йшла з голівера до тєла енергія, — і промовив:

— Не варто нарікати, хлопче. Ти сам зробив свій вибір, і ось наслідок. Маєш те, що обрав.

— О Боже! — вигукнув в’язничний кап. — Коли б же я тільки знав!.. Я помітив, як начальник в’язниці глипнув на нього так, наче попередив: ти, мовляв, серед своєї тюремної братії високо не піднімешся, і не мрій. Знову спалахнули гучні суперечки, і я почув, як кілька разів повторили слово «любов». В’язничний кап голосно кричав разом з усіма про «досконалий стан любові без страху» і таке інше говно. Тут доктор Бродскі, посміхаючись на все ліцо, сказав: