— Коли це тобі не до вподоби, братику, і ти не бажаєш, щоб так було й далі, то ти знаєш, що робити.

— Годі! — різко урвав мене Джорджі, аж я вмить повернувся в його бік. — Не заводьтесь!

— Та це ж Димові на користь, — заперечив я. — Не можна йому всю жізнь бути дитиною. — Я пильно подивився в очі Джорджі.

— А за яким це правом, — озвався Дим, з губи якого кров уже не так цебеніла, — він вважає, ніби може мною командувати, ще й долбать мене? Та ялди йому! Я швиденько полоскочу його глазкі ланцюгом.

— Озирнись навколо, — проказав я неголосно, але так, щоб було чути серед гуркоту стереомузики, що мовби відлунювала від стін і стелі, та белькотання чєловєка, який уже «відчалив» і прорікав за спиною в Дима: «Найближча іскра найвиостанніша…» — Озирнися, Диме, і зваж, чи так уже тобі не хочеться жити.

— А ялди! — презирливо ошкірився Дим. — Хрєн тобі в зуби! Ти не мав права мене бити! І за те, що ти мене долбанул, тепер ми схльоснемося з тобою на ланцюгах, тесаках чи брітвах. Я вже ситий по зав’язку!

— Кажеш, хочеш битися на тесаках? — прогарчав я. Тут утрутився Піт:

— Облиште, хлопці! Хіба ми не кенти? А кенти так не поводяться. Он деякі ротаті мальчікі вже позирають у наш бік і кривлять губи. Не треба ганьбити себе.

— Дим має знати своє місце, — не вгавав я. — Хіба не так?

— Зачекай-но, — заперечив Джорджі. — Яке таке місце? Вперше чую, щоб піпли мали привчатися до своїх місць.

— Правду кажучи, Алексе, — промовив Піт, — ти не повинен був ні з сього ні з того долбать Дима. Я тебе поважаю, але якби ти вдарив був мене, то я теж відповів би. Я сказав — баста. — І він нахилився над склянкою з молоком.

Приховуючи раздражєніє, я спокійно прорік:

— Потрібен лідер. Потрібна дисципліна. Хіба не так?

Хлопці мовчали, жоден навіть головою не кивнув.

Моє раздражєніє зростало, але зовні я залишався незворушним.

— Я вже довгенько ватагую. Всі ми кенти, але хтось же та повинен бути ватажком. Хіба не так? Га?

Хлопці насторожено закивали головами. Дим витирав останні каплі крові. І раптом саме він підтримав мене:

— Гаразд, гаразд. Дубадуб! Усі ми, певно, втомилися. Годі про це. Я був ошелешений, навіть здрейфив, коли почув, що Дим говорить так мудро. А він провадив далі:

— Час уже й до ліжка, тож найкраще розійтися по домівках. Га?

Я був просто вражений. Решта двоє закивали головами — так-так, мовляв:

— Зрозумій, Диме, чому я долбанул тебе по пасті, — почав пояснювати я. — То була справжня музика. А коли якась ципа співає і її хтось перебиває, як оце зробив ти, то я стаю просто безумний.

— Краще ходімо додому й завалимося в спячку, — відмахнувся Дим. — Вже пізно, як для мальчіков-запелюшників. Правда ж? «Так-так», — закивали головами решта двоє.

— Гадаю, нам і справді краще розійтись, — погодився я. — Дим висунув кльовую пропозицію. Якщо ми не зустрінемо разом світанку, братики, то як — завтра тут-таки, в той самий час?

— Звичайно, — мовив Джорджі. — Вважай, домовились.

— Може, я трохи припізнюсь, — попередив Дим. — Але прийду неодмінно. — Він усе ще промокав губу, хоч кров із неї вже й не сочилася. — Сподіваюсь, тут більше не буде співучих цип. — І він, як завжди, по-блазенському зареготав — го-го-го! Схоже, він був такий «димний», що навіть не образився.

Отож ми розійшлися кожен у свій бік, і я почалапав додому, відригуючи — гик-гик! — холодною кока-колою. Брітву-горлорізку тримав напохваті — на той випадок, якби біля будинку мене очікував котрийсь із Баржиних кентів, або якби дорогою трапилася банда, кодло чи шайка, що час від часу накидалися на самотніх перехожих. Я мешкав із татусем і матусею в муніципальному багатоквартирному будинку 18-А, між Кінгслі-авеню та Вілсон-вей. Підворіття я проминув без пригод, хоч по дорозі, братики, наштовхнувся на якогось геть порізаного мальчішєчку — він лежав у рівчаку, зойкав і стогнав, — а трохи далі при світлі від ліхтаря побачив то там, то тут криваві пасмуги — мовби автографи нічних розваг. Майже біля самого будинку 18-А валялися тр-р-русікі якоїсь дєвочкі — їх, напевне, грубо здерли з неї в поспіху. І таке інше, братики. Стіни у вестибюлі будинку прикрашав муніципальний живопис — угодовані мужікі й ципи, голі-голісінькі, біля верстатів та машин — символ величної праці. Певна річ, декотрі мальчікі з будинку 18-А, як того й слід було чекати, ще й вправно оздобили стіни розписами олівців та кулькових ручок — домалювали волоссячко, набряклі прутні, вписали соромітності у видовжені кола біля гордих пастєй тих нагіх жєнщін і мужчін. Коли я підійшов до ліфта, то міг уже й не натискати кнопку, щоб перевірити, чи він працює, — того вечора кнопки більш не існувало, хтось гарненько долбанул по ній, а залізні двері кабіни були геть погнуті — видно, тут забавлялись якісь велети. Отож довелося дертися на десятий поверх пішки. Я лаявся, відсапувавсь і знов рахував сходинки, втомлений і тєлом і душею. Страшенно кортіло послухати музику — мабуть, та співуча дєвочка з «Корови» «завела» мене. Хотілося побенкетувати музикою, перше ніж мені проштемпелюють паспорт на кордоні сну і підніметься шлагбаум, пропускаючи мене в країну марень.

Я відімкнув двері нашої квартири 10-8 власним ключіком. У нашій маленькій хижі було тихо — те і ем давали хропака. Матуся лишила на столі сяку-таку вечерю — кілька ломтіков консервованого м’яса, кусень хлєба з маслом та склянку холодного молока. Хо-хо-хо, молочко без «брітвочок», «хімії», чи «дуру»! Яким гріховним, братики, видавалося мені тепер це невинне молоко! Випивши його і проковтнувши з гарчанням хліб та м’ясо, я відчув, що набагато голодніший, ніж гадав, тому дістав ще фруктовий пиріг і став дерти його на шматки й набивати свою жадібну пасть. Тоді поколупався в зубах, поцмокав, очищаючи болталом, цебто язиком, пасть, і рушив до своєї кімнатчини, або ж барлога, скидаючи, як завжди, на ходу одєжду. Там було ліжко й гордість моєї жізні — стереопрогравач; у серванті стояли платівки, а на стіні висіли вимпели та прапорці — своєрідні спогади, братва, про навчання з одинадцяти років у виправних школах, — і на кожному виблискувала емблема чи назва: «Південь-4», «Блакитна дивізія Метро-випрошколи», «Хлопці з Альфи».

Невеликі гучномовці були розкидані по всій кімнаті — на стелі, на стінах, на підлозі, тож я кайфував від музики наче був не в ліжку, а посеред оркестру. Того вечора насамперед вирішив послухати новий скрипковий концерт американця Джоффрі Плавтуса у виконанні Одіссеуса Черілоса з філармонічним оркестром із Мейкона, штат Джорджія. Я витяг з охайного стосика платівку, поставив її на програвач і став чекати.

І от, братики, ринуло. О небесна насолодо! Я лежав нагой горілиць, підклавши під голівер руки, заплющивши очі, роззявивши від утіхи пасть, і слухав потік забалдєнних звуків. Справжня розкіш, що наче ставала матеріальною. Тромбони хрумтіли під ліжком червонним золотом, за голівером три труби дихали гарячим сріблом, а біля дверей відлунювали солодким громом литаври і перевертали мені душу. Це було диво з див. Аж ось, мов відпущена пружина з небесного сплаву чи розлите в повітрі срібне вино, над рештою струнних, попри безглузде земне тяжіння, птахом злетіло скрипкове соло і шовковою ниткою зависло над ліжком. Затим у товстенну цукерку із золота й срібла угвинтилися, як черв’ячки чи платинові свердла, флейта і гобой. Я просто раював, братва. Те і ем не грюкали в стіну із сусідньої спальні, скаржачись на шум, — я їх до цього вже привчив. Тепер вони вдавалися до снотворного. І, знаючи, що я люблю кайфувати від музики вночі, вже, напевно, прийняли таблетки. Я слухав із міцно заплющеними глазамі від насолоди, яку не можна було порівняти навіть із тусовкамі, з Богом після «хімії». Мої музичні видіння були куди чарівніші. Переді мною на землі лежали мужікі й ципи, молоді й старі, і благали моєї ласки, а я ржал на всю пасть і копав їх черевиком у ліцо. Попід стінами стояли й верещали роздягнені дєвочкі, а я входив у кожну з них набряклою булавою, і ось, коли музика, що вся була рухом, сягнула вершини своєї височенної вежі, я, лежачи на ліжку із заплющеними глазамі й руками під голівером, здригнувся, вивергаючи сім’я із знеможеним криком «а-а-а-а!» А чарівна музика линула до свого розпеченого фіналу…