– Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних,– світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Вже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.

Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене у невдячності, черствості і юнацькому егоїзмові. Небезпідставно, треба визнати. Але хто ж в такому віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як тривоги і неспокої зболілого батьківського серця. На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як всім відомо,– річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об“єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.

Магічне слово Баден-Баден

Хто із нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча би руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, виходцем із напівміфічного для середньоститистичного європейця західно-українського регіону? Хто не прагнув в“їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і всезагальним поклонінням, чи хоча би перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі із блискучою шенгінською візою у паспорті. Мріяв кожен.

Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі, і при слові Україна не лише сумно потакували:”Я, Я, Тшернобиль”, а і захоплено кивали б: “Б`ютіфул, Галичина”? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: “Уї, уї, Галіція”

і, перейшовши на ламану іспанську спробував поцікавитися, чому подорожній так дивно вибрав напрямок. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме “Галіцію” має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, мужньо ризикуючи викликати обурення останнього і накликати на себе заборону перетнути французький кордон і на все життя залишитися у країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж обурений такою поведінкою мого знайомого, тому все врезультаті закінчилося добре.

Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукаючи зануритися у теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Із шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів це місто поставало переді мною таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями у римському стилі, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими міліонерами. Хтось розповідав мені, що у одному із центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половиини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу середньої величини гантелі.

Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже у первозданному вигляді ще з римських часів, терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби помолодшав років як мінімум на десять.

А знамените баденське казино, у якому програвав солідні суми ще сам Достоєвський Федор Михайлович, а сам Тургенєв Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги.

А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста.

Цікаво, як все це виглядає насправді?

Подорожні нотатки.

Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами

всього-навсього через розбиту тарілку, невинесене вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартирі чи просто за надто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться, і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні», – це вже щось зовсім інакше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим і не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи у щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Про те, що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових

розлук, кожна з котрих буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від“їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б того, просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти котру у мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мебе раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п“ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно і часто чхати, а під кінець передався і всім решта членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця із власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато в безуспішних спробах обминати калюжі, везучи скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, підстаркуватий домашній пес із прокушеним напередодні в одній із любовних баталій вухом, кругленький герр Крафт зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, всезагальне чхання.

Можливо, це мені лише здається, і ніякого трагізму в ситуації таки не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі, тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми і провели останніх 2 години перед від“їздом.

Водій нашого чистого і зручного автобусу називався герр Крафт, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів, і похвилинно переходив у спілкуванні із мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це з одного боку піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті в свою чергу ще за пам“яті обидвох моїх бабусь витворяли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум непатріотично.

У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заген зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…», і заспокоїлася, потішившись своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала ввійти у моє повсякдення.

Нарешті всі приготування закінчилися, герр Крафт зачинив “кофферраум”, як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а`кей», попросив «нє пєрєживать», і автобус обережно зрушив з місця, спритно втиснувшись до вузької щілини воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».

Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Втекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо в такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п“яти, шести чи й більше кордонів. Все це не дасть вам можливості опинитися у якомусь зовсім незвичайному, зовсім інакшому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба би ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов“язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунку. Останнього, доречі, не уникнути, якщо ви здійснюєте багатогодинну подорж в автобусі і харчуєтеся канапками або сухим печивом. Всі сподівання на те, що у комфортабельному імпортному транспорті з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.