– Непогана ідея. Треба буде подумати. Давай обміняємося координатами, і поговоримо на тверезу голову.– Він витяг записник.– Доречі, в мого друга дівчина з Соснівки. Це недалеко від Львова і дуже далеко від Києва. Ніч поїздом,– сказав бас-гітарист, і я почервоніла ще більше.

Наступного ранку я прокинулася з головним болем і досить нечітким уявленням про перебіг вчорашніх подій. Невже це я в нетверезому вигляді і з пляшкою в писку завалила до чоловічої гримерної і почала пропонувати крутим західним рокерам концерти у якомусь там занюханому Львові? З іншого боку, згадуючи залиті пивом квіти на геніталіях марокканця, мені важко було позбутися сумнівів, а чи справді все це так круто, як видається на перший погляд. В когось там, здається, і дівчина є з Соснівки. Теж, доречі, глибока провінція порівняно зі Львовом, як цей їхній Гернсбах у порівнянні з Баден-Баденом, а Баден-Баден у порівнянні з Берліном. Все, досить, треба іти снідати. Від сьогодні сувора заборона на вживання алкоголю і щоденні післяобідні прогулянки лісом. Може, почати бігати вранці? Щоб якось врегулювати кількість адреналіну в крові. Хоча з іншого боку, невідомо, чи це допоможе. Спробую надалі тримати себе в руках, і більше не зачіпатися до незнайомих чоловіків. Хочеться вірити, що принаймні моя строго протестантська «опер-сім`я» про це не здогадається.

– Сьогодні третя п“ятниця місяця,– як завжди, лаконічно, повідомила мене фрау Де Ляпорте за обіднім столом.

Це означало, що між другою і п“ятою у приміщенні гімназії члени «Lemberg-Hilfe» пакуватимуть гуманітарну допомогу по ящиках з-під бананів. Такий підготовчий етап перед відправкою чергового вантажу тривав кілька місяців і моя присутність була «категорично необхідною», як висловилася Меггі, аби допомогти написати на ящиках прізвища адресатів незнайомими мешканцям Гернсбаха кириличними літерами. Справа в тому, що відправляючи перші вантажі, «Lemberg-Hilfe» підписувало ящики латинкою, але довідавшись пізніше про таємниче зникнення великої їх частини під час котроїсь із численних митних перевірок, не знайшло цьому кращого пояснення, ніж те, що українські митники просто не розуміють латинських літер, і тому неправильно розподіляють одержані подарунки. Цього разу доброчинні гернсбахці намагалися запобігти такому прикрому непорозумінню, і, користуючись нагодою, попросили мене про допомогу. Їм здавалося, що варто лишень правильно все понадписувати, і подарунки неушкодженими досягнуть своїх адресатів.

Мені не хотілося розвіювати їхніх ілюзій, і кожної третьої середи місяця я чемно ходила до гімназії підписувати ящики з-під бананів.

– Ти маєш трохи часу сьогодні ввечері? – запитала Меггі, коли настала п“ята. – Я би хотіла запросити тебе на вечерю у приємному товаристві. Сподіваюся, що приємному. – Вона таємниче посміхнулася.

– Маю, звичайно, – заінтриговано відповіла я, і ми домовилися, що Меггі заїде за мною десять по сьомій.

– Ми вже знайомі, – я намагалася не відновлювати в пам“яті подробиць цього знайомства. Судячи із напруженого виразу обличчя Маріо, він теж не відзначався особливо доброю пам“яттю.

– Ця дівчина колись намагалася запросити нас до свого рідного міста на гастролі, Маріо, – допоміг Роберт другові. – То як, ти ще не передумала?

– А, справді, це був той концерт, де спонсором була броварня. Пам“ятаю. Досі не можу дивится на пиво.

– Ні, не передумала. Навіть хочу переконати “Lemberg-Hilfe” виступити офіційним спонсором акції. Оскільки вашими концертними гонорарами навряд чи вдасться оплатити поїздку.

Я відчула, як кількість адреналіну в мене у крові знову різко збільшується, пальці рук холоднішають, дихання причащається, як у фігуристок на останній хвилині виступу, а десь глибоко всередині натягується, дрижить і збирається луснути тоненький живчик, який завжди дає про себе знати під час пробудження в мені статі.

– А це непогана ідея. Чуєш. Маріо, як ти на рахунок вареників, борщу та найвродливіших у світі жінок? – пожвавилася Меггі, оглядаючи Роберта поглядом, що видавав зацікавлення явно сильніше від простого дружнього.

– Ну якщо тут готують вареники або борщ, то дуже навіть позитивно. Вродливих жінок нам сьогодні не бракує, – галантно посміхнувся Маріо.

– Це піццерія, Маріо, – Роберт, здається, був не особливо високої думки про інтелектуальний рівень свого друга.

Розмова на деякий час перервалася з“явою офіціанта, потім нам принесли вино, і після першого ж ковтка Маріо пожвавився ще більше. Алкоголь мав на цього хлопця миттєвий вплив. Мені стало цікаво, наскільки часто він дає цьому впливові заволодіти над собою, але розвинути думку я не встигла.

– Я взагалі люблю покататися. Кайф, під час гастролей зі мною полюбе шось веселе приключиться. Пам“ятаєш, Роберт, як ми їхали в Італію, а я забув свій паспорт, тобто не забув, а запхнув до кишені маринарки. Бо ми так довго чекали на митниці, що я захотів до кльозету, і пішов його шукати, а паспорт тримав у руках. А потім забувся, і поклав його до кишені маринарки. Точніше спочатку поклав, а потім забув. Одним словом, це був кайф. Виходжу я з кльозету, і якраз наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Маріо, ти не забув свій паспорт?» Він завжди мене контролює, бо я часто забуваюся і все плутаю. Я кажу: «Не забув, Роберт, я ж не йолоп.» Я і справді не йолоп, просто часто забуваюся і неуважний. І підходжу до митника, думаючи, що паспорт все ще в кишені сорочки, як він був до того, як я пішов до кльозету. Митник питає: «Іль паспорте?» А я кажу йому: «Сі, бамбіно.» Лізу до кишені сорочки, а фіг тобі, ніякого іль паспорте там немає. Ой кайф був тоді. Пам“ятаєш, Роберт, як ви всі тоді пересрали, почали мене матюкати. Бо концерт в нас був кайфовий. На престижному фестивалі. І башляли солідно. Я вже і сам мало не розстроївся, зняв маринарку, кинув на землю, і думаю, куди подівся той занюханий іль паспорте. Кльово, шо він тоді сам був випав з кишені. А то так і не знайшли би.

«Музиканти нікода не бувають умні. У них така робота, шо всьо врем`я у шумі, то вони й дуріють. Ше в жисті не бачила умного музиканта. Держись од них лучше подальше» – вчила мене бабця, коли я ще в геть зеленому і наївному віці закохалася в довгі кучері і голубі очі іншого музиканта, без домішок марокканської крові, зате не менш темпераментного. І, здається, навіть, інтелігентнішого. Навряд чи Маріо міг процитувати напам`ять Шекспіра. Хоча б один вірш. Відразу видно, що у нього ніколи не було дівчини-філолога. Але в принципі моя бабця, здається, мала рацію.

Хоча з іншого боку, навіщо шукати в чоловіках інтелект? Це коли проблеми з темпераментом або потенцією, тоді треба якось рятувати незручну мовчанку. Шекспіра там цитувати, Маріо Варгаса Льосу, чи, в особливо важких випадках навіть Шевченка: «Поховайте та вставайте…» А коли всі первинні і вторинні статеві ознаки нормально функціонують, то розмовляти в принципі немає потреби”.

Такою і подібною самотерапією я займалася до самого десерту, аби відволіктися і не слухати, про що горить Маріо, і одночасчно сконцентруватися на тому, як саме він це робить. На тембрі його голосу, жестикуляції, міміці, на його довгих тонких пальцях, чуттєвих губах, смаглявій шкірі, що зблизька видавалася ще більш гладенькою, приємною на дотик, оксамитовою. «Як у рекламі нового мила від “NIVEA», – намагалася я подумки поглузувати сама з себе, із примітивності власного смаку, виголодалості власної плоті, тремтіння у кінчиках пальців. Але ці слабкі спроби безсило тонули у все зростаючому бажанні припинити цю жваву розповідь тривалим поцілунком, забути про те, що довкола люди, про те, що цивілізовані люди, вже не кажучи про добре вихованих дівчат не дивляться співрозмовнику просто в рот протягом цілого вечора, не блукають потай під столом нервовими пальцями по власних стегнах, уявляючи, ніби це робить хтось зовсім інший. Ніби ми зовсім і не в ресторані, і проруч з нами немає Меггі і Роберта, і розмова в нас зовсім не така ідіотська. Точніше, взагалі немає ніякої розмови. Тільки погляди, руки і губи, зайняті зовсім не поглинанням італійської піцци з французьким вином.