Бабця ніколи не вишивала хрестиком, а тільки гладдю і компонувала простір на тканині так само інтуїтивно, не використовуючи жодних шаблонів і попередніх малюнків. Для неї вся тканина складалася з різних теплових зон, які вона відчувала пальцями й уміла підібрати для них відповідні відтінки ниток.

За день бабця вишивала по кілька серветок. А часом, особливо взимку, їй кортіло вишивати килими, і тоді метелики-квіти заповнювали грубе полотно, що його потім батьки вішали на стіну або дарували комусь. Бабця не хотіла, щоб її вишивки продавали, і просила їх роздаровувати.

Над Ірининим ліжком висів такий килим, спати біля нього було дуже тепло і затишно. Часом вночі Ірина прокидалася й торкалася килима, і їй здавалося, що він і справді випромінює рівне, ледь відчутне, але надзвичайно приємне тепло.

Бабцині вишивки роками не втрачали яскравості кольорів. Тканина, на якій вони були вишиті, а часом це були звичайні шматки простирадла, зазвичай нищилася швидше, на ній пропалювалися або утворювалися дірки, розходилися нитки, а вишивка виглядала ніби її вчора закінчили.

Після бабциної смерті всі вишивки, які були у них вдома, раптом ніби завмерли, килими на стіні стали такими ж холодними, як і бетон, який вони закривали, кольори не втратили яскравості, але якось посуворішали. Так тривало сорок днів, а потім все стало так, як було раніше. На бабциній могилі поставили дубовий хрест, як вона і просила. Хрест був із грубого дерева, а посередині зробили спеціальний рівчак шириною із запаску на сорочку, у нього помістили спеціально виготовлений із герметично закритого грубого скла резервуар із вишивкою, яку бабця приготувала заздалегідь. На вишивці були все ті ж самі, улюблені бабцині квіти-метелики, і щороку на її могилі виростали чорнобривці, навіть якщо ніхто їх не садив.

Насамперед слід згадати епізод із м’ячем. На перший погляд він не має нічого спільного з цією історією, але хочеться почати саме з нього. Через якийсь малопомітний, але тим не менше важливий його зв’язок з рештою.

Це були двоє хлопців, двоє братів. Старший та молодший. Петро і Степан. І хоча різниця між ними була меншою за два роки, всі чомусь добре знали, хто старший, а хто молодший. Вони були зовсім несхожі, але їх часто плутали, розповідаючи про Степана те, що відбулося з Петром, та навпаки. Правда з’ясовувалася тоді, коли оповідач випадково кидав фразу: «ну, Петро, цей молодший» чи навпаки: «ну, Степан, котрий старший». Тут співрозмовник переважно отямлювався і розставляв усе на свої місця. Те, хто саме старший, всі знали напевно. Степан був невисоким, кремезним, чорнявим, його зовнішність виглядала настільки типово для тих місць, що його світлину в гуцульському кептарику, кресані і з топірцем можна було б помістити у якийсь краєзнавчий альбом із довколишніми гірськими пейзажами, короткими історичними екскурсами та переліком визначних історичних дат. Він одягався і розмовляв підкреслено недбало, «по-свойськи», легко знаходив спільну мову з продавцями на базарах і робітниками, любив фізичну працю, й сусіди та більшість знайомих навіть не підозрювали, що він є «тим самим» Степаном Опришком, відомим композитором, автором симфонічної музики, вундеркіндом і талановитим скрипалем та диригентом, завдяки якому до містечкової філармонії почали з’їжджатися туристи з усього світу, аби послухати його музику в авторському виконанні або у виконанні оркестру під диригуванням Степана. Степан не їздив на гастролі, він узагалі вкрай рідко виїздив зі свого містечка й ніколи не віддалявся від нього більш ніж на сотню кілометрів. Але оркестр багато гастролював із його творами, з неймовірним успіхом виконуючи їх по різних кутках світу, й поступово довкола постаті автора утворилася ціла приватна міфологія.

Наприклад, одна з легенд розповідала, що ніякого Степана Опришка насправді не існує, а написана буцімто ним музика – це насправді продукт колективного авторства, уміло розрекламований місцевим імпресаріо. А роль Степана для туристів відіграє місцевий п’яничка, аби справляти ще більш екзотичне враження.

Інша історія стверджувала, що Степан не виїздить за кордон через проблеми із законом, бо його нібито засудили за оборудки з нерухомістю, але термін він відбуває умовно, тож виїзди за кордон йому заборонені.

Третім з найбільш популярних пояснень того, чому Степан уникає гастролей, була версія рекламної стратегії, за допомогою якої він уміло підігріває цікавість до себе та власної музики.

Ще одним доволі поширеним трактуванням було таке, що всі його твори – це насправді маловідома українська музична класика, адаптована ним на сучасний лад.

Сам же музикант ніколи й ніяк не тлумачив публічно причин своєї нелюбові до мандрів, на всі питання такого типу лише мовчки знизував плечима.

Петро був на голову вищим за Степана, мав густе біляве волосся, яке м’якими кучерями спадало на плечі, яскраво-голубі очі і довгі пухнасті вії. Вродливі, витончені риси обличчя, загальне враження аскетизму від худорлявої, але стрункої, позбавленої бібліотечного сколіозу постаті, стильно вим’яті маринарки й білі сорочки, портфелі зі свинячої шкіри, продумана недбалість зачіски, доповнена вишуканістю жестів і міміки. Манера триматися і розмовляти підкреслено театральна, повільна, самозакохана, у виконанні когось іншого це виглядало б манірно, але Петрові личило і вдало доповнювало незвичність його вроди.

Але все це буде згодом, через багато років після згаданої вище гри у футбол.

Ініціатором гри тоді був Петро, молодший. Він взагалі часто ставав ініціатором. Йому з дитинства подобалося говорити з людьми, переконувати, він знав, що йому добре це вдається, що він вродливий і розумний, що вміє вчасно посміхнутися, зробити елегантний жест, досконало володіє усім арсеналом світськості, яка була у нього вродженою й від того ще більш переконливою. Степан теж умів гарно говорити і зачаровувати співрозмовників, а особливо співрозмовниць, несподіваними історіями, загадковими паузами в розмові, вдало сформульованими компліментами. Але він часто приховував ці свої вміння, вдаючи простуватого і навіть грубуватого, йому подобалося мінятися, удавати з себе когось, ким він насправді не є, ховати власну проникливість і провокувати співрозмовника на незаплановану відвертість. Зі своїм молодшим братом він теж часто удавав. Із роками Петро все охочіше брав на себе роль старшого й з ледь помітним докором та повчальністю давав Степанові поради, іноді виглядаючи при цьому трохи кумедно. Але Степанові подобалася така гра, особливо на людях, йому взагалі більше подобалося спостерігати за іншими, ніж давати комусь матеріал для спостережень. Він дуже ощадливо поводився зі словами, жестами і навіть рухами, ніби не хотів розповідати про себе і взагалі якось проявляти себе, поки не відчував, що може справити цим належне враження. Хоча насправді йому йшлося не про це. Він давно помітив, що більшість людей швидше готові довіритися мовчазному непоказному співрозмовнику, бо тоді вони не бояться виглядати смішними, недолугими та непереконливими. А Степан більше любив слухати чужі історії, аніж розповідати свою власну. Тому він рідко вступав у розмову, якщо у цьому не було необхідності, воліючи бути мовчазною тінню свого брата.

У майбутньому, дорослому житті вони часто розігруватимуть цю партію удвох. Петро стане успішним бізнесменом і часто привозитиме до батьківського дому своїх закордонних партнерів, із шармом демонструватиме їм облізлу сецесійність середмістя, хизуючись досконалою англійською, гордо оповідатиме дитячі історії, які відбувалися на тлі столітнього кахляного п’єца у вітальні батьківського помешкання. Хімік за освітою, він деякий час намагався робити наукову кар’єру, але неминучість пов’язаного з цим життя у злиднях змусила його шукати собі інших способів заробляти. Одного разу на закордонній конференції він познайомився з німецькими колегами, також хіміками, які розповіли йому про нові перспективи розробок генетично модифікованих продуктів. Під це фірми-виробники готові були давати фінансування для розробників. Так і виник спільний проект, у якому основну роботу виконували в Україні, а фінансування йшло від німецьких замовників. Степан від суто наукового керівництва поступово перейшов до менеджменту і тепер уже займався лише пошуком нових партнерів і ринків збуту, його фірма розросталася з року в рік. Але попри весь свій досвід Степан продовжував цінувати поради брата, який умів бачити людей наскрізь. Тому кожного потенційного партнера привозив до брата і, поки не довідався його думки, не починав співпраці.