Того дня хлопці залишилися вдома самі. Вони захворіли і не пішли до школи. Точніше, захворів старший, а молодший вранці спритно притулив градусника до нагрітого чайника, і мати залишила вдома обох. Їм веліли щогодини полоскати горло евкаліптовою настоянкою, вбрати теплі шкарпетки і жодному разі не бавитися вдома у футбол. Останнє не мало прямого зв’язку з хворобою, а радше з маминим бажанням уникнути розбитої вітрини серванта, абажуру лампи чи ще якихось мимовільних наслідків цієї гри.

Але заборону, ясна річ, було порушено, і то вже незабаром після того, як поливальна машина завершила одне з останніх своїх у цьому сезоні шоу. Вересень того року стояв задушливий, але рано чи пізно спека мала припинитися, а разом із нею і необхідність поливати квіти і тротуари.

Вирішили грати обережно, подалі від серванта, в спальні, відчинивши вікно, як єдиний, на їхню думку, об’єкт, що його можна було пошкодити. Напередодні батько подарував їм нового м’яча – мрію кількох попередніх сезонів. М’яч ще пахнув шкірою, був блискучим, без жодної подряпини і потертості. Втриматися від спокуси було надто важко. Вони почали гру, і спершу все було гаразд. Уже через кілька хвилин хлопці збагнули, як саме потрібно рухатися, аби не зачепити небезпечних предметів. Але раптом Петро не розрахував удару і м’яч вилетів у прочинене вікно, приземлившись на квітнику сусідки з першого поверху. Це була подвійна катастрофа. Аби уникнути скандалу, потрібно було терміново і головне непомітно забрати м’яч, але під час цього забирання мати або батько можуть зауважити їх через вікна своїх кабінетів. Брати повагалися якусь мить, і тут побачили на вулиці компанію трохи старших за себе незнайомих хлопців. І попросили їх підняти м’яча. Хлопці погодилися і справді знайшли м’яч, але віддавати чомусь передумали, тому весело помахали братам на прощання і побігли геть. Брати стояли біля вікна, стиснувши пальці в кулаки, і уважно вдивлялися в спини хлопців. В одного розв’язалася шнурівка, він присів, поклав м’яч біля себе і, мабуть, відчувши на спині пильний погляд, ще раз озирнувся. У цей момент м’яч викотився на середину дороги і потрапив просто під колесо поливальної машини. Якби хлопець не зупинився, а продовжував бігти далі за своїми друзями, він теж міг би не помітити машини і опинитися під колесами. Це був один із важливих досвідів для братів, у цей момент вони уперше так чітко усвідомили непередбачуваність і непевність існування, яке досі здавалося їм стабільним і керованим чіткими правилами гри та домовленостями. Того вечора вони за мовчазною домовленістю рано лягли спати і відмовилися від традиційного вечірнього стеження за квартирою сусідки з будинку навпроти, яка мала звичку роздягатися перед незаштореним вікном.

Того ж дня Олена дізналася про те, що у її чоловіка роман із якоюсь молодою дівчиною, а Ореста викликав до себе шеф і повідомив про переведення на іншу посаду. Відтепер Орест уже не мав власного кабінету і працював у одній кімнаті разом із кількома іншими художниками-оформлювачами видавництва, а секретарка стала коханкою нового шефа. Орест забрав із собою разом з паперами вазонок із фікусом і поставив на новому робочому місці. Листя фікуса трохи закривало його стіл, створюючи ілюзію відокремленого простору. Знову звикати до праці з іншими людьми в одній кімнаті було важко, Орестові постійно заважав то скрип чийогось крісла, то надто гучний звук, із яким співробітник за сусіднім столом ковтав гарячу каву, то надто різкий запах парфумів дівчини за столом навпроти. Так само важко було йому свого часу звикати до праці у визначені години, до приходу на роботу щодня вранці, до того, що він уже більше не вільний митець, а звичайний кабінетний клерк. І він усе частіше згадуватиме про те, як добре працювалося у власній майстерні, й думатиме, що стабільний прибуток не вартує аж таких жертв. Усі ці думки відволікали його від роботи, й тепер його ілюстрації до дитячих книг виходили похмурими – серед зображень чомусь переважали брудно-сірого кольору зайці з понуро опущеними донизу вухами. Він постійно малював таких зайців, навіть там, де за сюжетом казки взагалі не було ніяких тварин. Тоді зайці опинялися у тлі, на фартушках охайних дівчаток із волоссям кольору гнилої моркви, на сорочках підстрижених на рівний проділ хлопчиків, на обкладинках книжок, які казкові бабусі читали казковим онукам.

Того вечора Олена довше, ніж звичайно, перебирала гречку, а потім рішучим жестом висипала чисту крупу назад, до неперебраної, поставила гречку на полицю і вийшла з кухні. Ніхто не запитав її, чому сьогодні не буде вечері, всі були надто зайняті власними думками.

Про те, що думав з цього приводу Орест, мало відомо. Можливо, він вирішив, що втрата посади – це справедливе покарання за невірність, а може, взагалі не сприйняв це як покарання. Буває ж так, що, тільки коли щось втрачаєш, раптом усвідомлюєш, наскільки воно тобі набридло. Особливо часто таке усвідомлюють замріяні чоловіки середнього віку. Імовірно припустити, що в його по передній роботі єдиними перевагами були окремий кабінет і фікус на підвіконні. Або він не побачив у теперішній посаді суттєвої різниці у порівнянні з попередньою, хіба те, що нова робота була значно спокійнішою. Він більше не мусив займатися різними організаційними справами, пильнувати верстання книжок у друкарні, сваритися з відділом збуту, пояснювати керівництву, чому художники знову зіпсували обкладинку. Зараз він міг спокійно малювати цілими днями, тобто займатися тим, що йому найбільше подобалося і про що йому завжди мріялося. Але радості від того, що його мрія нарешті здійснилася, він чомусь не відчув. А можливо, якась проблема таїлася у його стосунках із таємничою коханкою, про існування якої знали всі співробітниці Олени, але вони не знали більше нічого, крім самого факту її існування. Були, ясна річ, якісь припущення і здогади. Наприклад, усі чомусь були переконані, що вона має працювати разом із ними. Можливо, тому, що у житті більшості людей поза межами роботи взагалі мало що відбувається. Але ніхто ніколи її не бачив і не міг сказати Олені нічого конкретного. Іноді Олена навіть думала, що ця історія може бути вигадкою когось злосливого, хто хотів зіпсувати їхні стосунки. Але в глибині душі вона розуміла, що це не вигадка, такі речі часто важко пояснити, але легко відчути і переконатися, що відчуття твоє правильне.

Орест вибрав майбутнє місце навчання випадково, шукав таке, де був невисокий конкурс, бо йому хотілося вступити напевно, щоб чимшвидше поїхати жити до іншого міста, далі від батьків. Того дня, коли він приїхав до Львова здавати вступні документи, він ще не знав, до якого вузу піде. Особливого бажання навчатися не було, навіть навпаки, він мріяв пожити нарешті вільним від обов’язків, творчим життям. У чому саме мала би виявлятися «творчість», він теж наразі не дуже усвідомлював. Як у багатьох у його віці, в Ореста було доволі романтичне і розмите уявлення про життя богеми – мансарди з цигарковим димом, який ніколи не вивітрюється, пиятики до ранку, абсент, кальвадос, бургундське, вродливі музи й задумливі пообідні мрії. Щось таке дуже би йому підійшло після розміреного і напруженого шкільного життя, яке амбітні батьки прагнули зробити для нього якомога інтенсивнішим, аби виховати гармонійно розвинуту особистість. Тепер йому хотілося від навчання лише одного – щоб воно якнайменше його обтяжувало.

Орест до того часу бував у Львові лише кілька разів, тож адреси і описи маршрутів кількох львівських вузів мав із собою на листочку. Першим у списку стояв університет, і потрапити до центрального корпусу було найлегше, тож Орест поїхав туди просто з вокзалу, розсіяно вслухаючись у заколисливе скреготіння трамвайного вагону. Трамвай їхав поволі, часто зупинявся, натужно виписував дуги поворотів і різко заклацував двері на зупинках, вбираючи нечисленних пасажирів. Орестові подобалося у трамваї, подобалася його некваплива, трохи зверхня манера дзеленчати, попереджаючи про своє наближення, привілей сповільнювати рух на деяких людних перехрестях, де решта транспорту змушена була зупинятися і чекати, аж поки неповороткі вагони здійснять свій крейсерський рух праворуч або ліворуч. Львівський трамвай був для нього своєрідним символом справжнього міста, ще не мегаполісу, але вже не містечка, й було дуже приємно відчувати себе причетним до цього таємничого міського життя, яке не мало, на його тодішню думку, нічого спільного із містечковістю дотеперішнього Орестового оточення. Таке місто середнього розміру – це було саме те, чого Орест прагнув для себе тепер, вважаючи маломістечкове існування вже пройденим етапом, хотілося якнайшвидше вирватися з оточення, в якому давно не залишилося нічого таємничого, незнаного, до нових вражень і відчуттів. Але в той же час ці відчуття не мали би бути занадто новими, холодна непевність мегаполісу відлякувала його, він почувався малим і загубленим, і обживання такого занадто великого і негостинного простору позбавило би його безтурботності, з якою він хотів провести свої студентські роки.