Даремно ми гадаємо, що природа сама прагне досконалості. Вона нічого не варта без почуття благоговіння перед життям і любові до сущого. Дорослі соромляться своєї приналежності до тварин, ласкаво дозволяючи дітям захоплюватися красою і мудрістю живих створінь».

Цей уривок з книги Каспар читав овечкам, що паслися на геть вискубаному столоченому пасовиську, обгородженому колючим дротом. Пастух їхній спав собі в кущах, нітрохи не турбуючись чужими вівцями. Аби тільки вовк Не вкрав. А трохи далі, під лісом, зеленіла пишна трава, недосяжна для брудних, худих, змізернілих істот із засльозеними очима. Доня носила їм жмути свіжої трави, але її було надто мало, щоб нагодувати всіх, однак цілком достатньо, щоб влаштувати невеличке свято. Дівчинка гладила їх, лагідно примовляла. Овечки відмовчувались. Навіть коли Каспар дочитав їм той уривок, жодна з них не сказала й слова. Але Доня раптом відчула, що хотіли сказати овечки: Побудьте з нами, залиштеся з нами, візьміть нас з собою!

Через те вона знову й знову перелізала через огорожу й приносила пахучі квіти конюшини, ромашки, гілки верболозу.

Врешті-решт крикнула Каспарові:

— Що ми ще можемо для них зробити?!

Каспар підвів голову:

— Забрати у своє серце.

Але Доня не розуміла, як її серце може вмістити ціле стадо овечок. Каспар упівголоса казав до нещасних тварин:

— Це все сон, страшний сон… Одного дня ви прокинетесь білі, як хмарки, веселі, як сонце. То буде ваше справжнє життя…

— Давай випустимо їх! — запропонувала Доня.

— Пастух упіймає їх, поб’є і знову зажене сюди.

— Невже нічого не можна зробити? Вони ж голодні. Ми підемо, а хто їх нагодує?

Доня мала якийсь дивний тягар на серці й не могла його позбутися. Треба змінити усіх людей, щоб звірі були щасливі. Але тягар і далі не зникав. Одна річ думати про бідних овечок, інша — мати їх перед очима.

Каспар похитав головою:

— Ходімо. Тепер ти розумієш, чому я не залишився з Алегорією?

— Розумію, — неохоче відповіла Доня. — Я тепер уже все розумію…

Вони йшли пасовиськом не озираючись, а потім перетнули горбок і вибрались на ще вищий.

— Ти не хочеш озирнутися? — спитав Каспар. — Не бійся…

Щось змінилося в його голосі. Доня обернулася. На пасовиську не було овечок: огорожа з колючого дроту оточувала порожнє місце. Кругла біла хмарка простувала блакитним чистим небом.

— Ми ще зустрінемось з ними, правда, Каспаре?

— Так, біля моря.

І ось вони знову в дорозі. То пішки, то летючи, ніде подовгу не спиняючись. Короткі зупинки завдавали Доні то багато радощів, то багато смутку.

Настав такий день, коли Каспар сказав:

— Ми опинимось незабаром там, де ніхто не чув ні про Каспара Гаузера, ні про Срібного Лицаря Звірів. Я намагаюсь уникати міст, особливо нових, які схожі одне на одне. Ти теж жила в такому місті, правда?

— Зараз там ніхто не живе.

— Звісно. На світі є дуже багато покинутих міст. Деякі з них уже заросли непролазними лісами і сховалися під землею. Але нині міста зникають інакше. На карті вони ще є, а насправді їх немає. У будинках просто крізь підлогу проростає трава, крізь розбиті шибки залітає дощ. Меблі вкриваються пліснявою, одяг розсипається на пил. Там дуже тихо і страшно.

— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — здригнулася Доня, уявивши їхню квартиру, де залишились іграшки і зошити за перший клас. У Дониній кімната висів календар з кошенятами. Тепер ніхто вже не почепить новий.

— Вибач, тобі довелося багато пережити. Іноді я забуваю, що ти дитина. Хоч ти не така дитина, як усі: той, хто стражі дав, назавжди залишається співчутливим до чужого лиха. Тому ми й зустрілися?! Деколи треба все втратити, щоб почати заново жити. Хай тобі не здається, що я думаю тільки про звірів. Вони кращі за людей, бо з гідністю переносять злигодні, не примушуючи страждати інших. І серед людей є такі, але більшість прив’язана до своїх грошей, речей, будинків. Тільки; втративши все, вони можуть побачити, що нічого нема неможливого, коли ти вільній!

— Тому вони потім стають чарівниками?

— Так, але не завжди.

— А діти теж можуть стати чарівниками?

— З дітей виходять найліпші чарівники. Однак дітям багато чого забороняють і надто про них піклуються, тому вони не мають часу вчитися того, що їм справді потрібно.

— Ох! — тільки й зітхнула Доня. Її так переповнили почуття, що вона втратила дар мови.

Деякий час вони йшли мовчки. То була дивна дорога, обсаджена старезними липами. У глибині прозирав великий старий будинок, і вони хотіли глянути на нього, їхній спосіб мандрування трохи змінився: вони вже не поспішали. Єдиноріг не тікав, і вони не гналися за ним, бо хто може спіймати Єдинорога?

Шлях їм перепинила калюжа, радше канава. Доня вже лаштувалась перестрибнути, але Каспар втримав її за руку:

— Тобі не цікаво подивитися на водяних мешканців?

Досі дівчинка вважала, що у воді живуть тільки риби і жаби. Але тепер вона не могла відірвати погляду від канави. Там було чудово! Зеленкуваті жуки-плавунці були геть схожі на звичайних жуків, тільки мали ззаду пухирець, схожий на малесеньку повітряну кульку. Завдяки йому вони плавали під водою. Водомірки бігали поверх води, не замочуючи ніжок, і не тонули! Щось і постійно ворушилось у намулі. Звідти випливла звивиста моторошна істота — п’явка, яка живиться кров’ю.

— Ти знаєш, у п’явки аж десятеро очей? — прошепотів Каспар. — Але тільки вона могла б пояснити, як ними бачить. Ми ніколи не зможемо бачити так, і як комахи, черв’яки чи риби. Я думаю, що п’явка бачить одночасно те, що вгорі, внизу, спереду і ззаду.

— Вона на нас не кинеться?

— Поки ми не у воді — ми в безпеці. Та й п’явка не шкодить людям. У хворих вона забирає погану кров. І боїться солі.

— Я бачила п’явок у аптеці, — кивнула Доня.

— Тут ще повно всіляких істот. Деякі такі маленькі, що невидимі для нас.

— Дивись, вони бояться наших тіней! — вигукнула Доня. — Вони про нас знають!

Каспар посміхнувся:

— Бачу, це тебе дуже тішить. Ти не уявляєш, як заспокоює, коли дивишся у воду.;

Я можу годинами сидіти над ставком чи калюжею. Згадай мої слова, коли тобі буде сумно. Як будеш чемно сидіти, то станеш для водяних мешканців мовби деревом чи кущем. Почуваєшся справжнім чарівником. То, може, підемо?

Коли вони перестрибнули на той бік, Каспар ніби об щось спіткнувся:

— Дивися, сліди!

На вогкій землі відбилися сліди роздвоєних копит.

— Ти знаєш чиї вони? — спитала Доня, котра до цього часу не звертала уваги на сліди, хоч кому б вони належали.

— Дивно… Досі я не бачив його слідів. Ні, це не може бути олень… Але ж Єдиноріг такий обережний, що не лишає по собі слідів. Все одно сліди ведуть туди, куди ми з тобою зібралися. Нам треба зробити ось що…

— Що?

— Спитати когось із тутешніх мешканців.

— У тому будинку?

— Чи поблизу нього. Слухай, ти часом не думаєш, що ми питатимемо когось з людей?

— Ага, це було б цікаво! Перепрошую, чи не пробігав тут Єдиноріг?

Отак, сміючись, вони йшли алеєю до будинку.

Здалеку було помітно, що в цьому будинку давно ніхто не жив. Стіни облупились, на даху чорнів напіврозвалений комин, у вікнах бракувало шибок, подвір’я заросло полином. Діти сіли відпочити на розтрісканих сходах.

«Уночі тут, певно, багато привидів, — подумала Доня. — Знову доведеться спати в дуплі. Пора б уже відвідати якесь місто».

— Про що ти думаєш? — спитала вона Каспара.

— Я не думаю, а уявляю. Як колись тут сяяли вікна, чувся брязкіт срібла і порцеляни. Під’їжджали карети, увечері хтось грав на фортеп’яно Шопена і полум’я свічок коливалося від подмуху вітру. Життя, воно таке тендітне, як вогник свічки… Одного лиш не знаю, чи дозволялося воронам жити тоді на липах.

Доня задерла голову. На липах було багато воронячих гнізд. Чорне сухе гілля, з якого їх сплели, прозирало крізь зелене листя.