Дивний се був чоловік. Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня. Небезпечні такі люди.

Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги. Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це — сон, бо навіть почав усміхатись. Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель. Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля. Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути. Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:

— Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого…

— Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини. Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося. Себто, твої нещастя.

— Як ти се робиш? — спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.

— Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.

— А ти можеш його сюди привести?

Він таки думав, що се йому сниться.

— Ти — не мій пан. Якби мені повелів се Купець з Добромиля, то я витяг би того старого з тамтого світу, хоч досі не робив такого. Так що вибачай. Можу привести тобі молоду гарну жінку, котра б збудила в тобі втіху до життя, і була б для тебе одночасно жоною, матір’ю і сестрою. Але бачу по тобі, що тоді твоє серце наповнилось би превеликим жалем, і ти не зміг би гідно прийняти смерть. Як слуга, я розумію іншого слугу. Ти усього лиш хотів догодити своєму панові, котрого сам вибрав.

— Може, ти ще й розповіси мою історію? — вколов мене Мирон.

— Я не знаю нічого про чуже життя, — розвів я руками. — Се — таємниця кожного.

— Але Бог, хіба Бог не знає все?

— Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?

- І то правда, — похнюпився Мирон. Обхопив руками коліна і жвавість його згасла. Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.

— Слухай, — раптом озвався він, — якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з’явився. Але, може, ти колись спишеш…

— Цього не обіцяю, бо досі я лише переписував книги. Я ж слуга все-таки. Втім, міг би комусь переповісти, якщо знайдеться хтось підходящий.

— Нехай буде й так. При писанні мова не така жвава й гладка, як при бесіді.Та й пишуть задля повчання, а не для забави.

— Я певний, що твоя історія дуже повчальна, судячи з того, де ти опинився. А як би ти її назвав?

— Я б назвав її…- замислився Мирон. — Я б назвав її «Наука Добромильська від Мирона Многогрішного».

— Зараз я думаю, — звернувся Слуга з Добромиля до Олексія Івановича, — що ця історія давно вже втратила свою повчальність. Але тоді багато хто би плакав від надміру скорботних почуттів, якби я оповів її.

— Не розумію.

— Усе, що записувалось колись, вартувало більше, ніж тепер. Виглядало переконливішим. За писане відрубували голови й палили на огні.Зараз розстрілюють і засилають до Сибіру, але роблять се в Ім’я держави, а не Бога. Зараз страх — інший. Мирона мучили докори сумління, бо він знав, що жодна мирська кара і жоден суд церковний не знищать того, що він написав. Він терпів незмірні муки і кожен, хто чув його історію, здригався від жаху й співчуття. Навіть самі судді.Отже, він почав розповідати:

— Мене віддали ще отроком до Лаврівського монастиря. Мій батько був священиком у Тернаві.Я був третім сином у нашій великій родині.Спершу він було віддав мене у Спаса, та я звідти втік, бо послушники наді мною сміялись, знаючи, що ми дуже бідні.У Лаврівському монастирі я вперше почув про Слугу з Добромиля, котрий мав ангельський голос…

— Се — неправда. А чи живі ще твої батько й мати?

— Думаю, що ні.Вони не давалися чути відтоді, як я оселився у Лаврові.А тепер, коли я став єретиком, ліпше про них не впоминатись.

Я пообіцяв собі, що поїду до Тернави й звідаю про Миронову родину.

— Тішуся, що я в Добромилі З вікна видно гори. Я їх ще завтра побачу…Так-от, чув я про тебе і забув. Мене навчили читати й писати, і з часом я досяг такої майстерності, що почав переписувати крюки зі старих збірників, писаних ще на пергаменті, що не кожен потрафить. Але я чув музику в голові, хоч голос мав поганенький.І часом у скрипторії плакав, переписуючи, і брати-ченці крутили пальцем біля голови, насміхались. Та се нічого. Якось з монастирської бібліотеки винесли купу зогнилих і поточених мишами старих пергаментів, і серед того сміття, що мали спалити на задвірках, я помітив клапоть, списаний крюками, і взяв його собі..Власне, там не було нічого особливого: хтось вправлявся у писанні, але під новішими крюками проступали ледь видимі старі.Щоб їх прочитати, треба було добре помучитися. Я сховав той клапоть у сінник. Знаєш, що то було?

Я кивнув. Колись, ще отроком, покидаючи Лаврівський монастир після смерті князя Лева Даниловича, мого опікуна і благодійника, з нерозумності своєї я записав пісеньку на полях Євангелія. Очевидно, книга знищилась, а пергамент використали на різні потреби.

— Чи не хочеш ти, Мироне, сказати, що я став призвідцем твого нешастя? Мені дуже шкода. Я зроблю все, аби виправити сю невільну кривду.

Тоді Мирон подивився мені в очі:

— Без волі Божої нічого не діється в цьому світі!

— Нехай буде по-твоєму, але…

— Слухай, що було далі, Слуго з Добромиля, котрий невідомо для чого з’явився, невідь ким посланий і для яких справ, добрих чи лихих.

— Я б не казав так на твоєму місці.Слуга не розпоряджається собою. Звідки я міг знати тоді, що колись моїми словами виправдовуватимуть найгірші злочини проти людськості ті, хто називає себе слугами Божими, а чи слугами Диявола, або, як тепер, слугами Народу? До книг писаних прокралася з уст фальш і блуд, а натомість звідти втекло смирення. Либонь, Мирон був останнім серед писарів, хто називав себе Многогрішним Уже почали друкувати книги на машинах і букви втратили тепло людської руки. Я сам переписав чимало книг, як для себе, так і інших.

А тим часом засуджений на смерть квапився розповісти мені свою історію:

— Десь через три дні після того, як я знайшов кавалок пергаменту, мені причулось у сні, ніби хтось мене кличе мирським Ім’ям, а не даним при посвяченні.Я зразу здогадався, що то злий дух…

— Чому?

— Бо хотів, щоб я відізвався і потрапив таким чином у його тенета. Я став на коліна, помолився і знову заснув. Та невдовзі прокинувся й побачив, що у ногах сидить якийсь чоловік у багатій одежі з мечем при боці.Мав темні очі без блиску, наче дві нори. Я перехрестився — і мана щезла. Не інакше, як сам лукавий кликав мене тієї ночі й провідував.

— Мушу тобі сказати, — зауважив я, що монастирське життя багате на видіння. Тобі просто являлось те, чого ти хотів, але не мав через убогість. Ти хотів лишатися сам собою, пізнати світ за монастирськими мурами.

— Ну, звісно! — вражено вигукнув Мирон, і це мені сподбалось, бо я чекав обурення. — І тому я зробив дві страшні речі.

— Ти говорив про це на сповіді?

Мирон кивнув.

- І твій ісповідник, очевидно, порушив таїну святої сповіді?

Він похилив голову. «Дурень, дурень, — подумав я. — У таких речах треба сповідатися самому Господу, а не священику. Бо Господь милосердний, а його слуги — жорстокі й непримиренні.» Жаль мені стало його молодого віку, який вкоротить завтра сокира ката. Сокира вже нагострена.І поміст вже підлатали на майдані перед ратушею.