Неназване, таїна, яку відчуваєш або вбачаєш, обов'язково мусить мовчати, інакше вона втратить свою сакральність у черговій схемі або популяризації. Не намагатися сказати все до кінця. Не намагатися  с к а з а т и.  Н е  н а м а г а т и с я — інакше все закінчиться вимушеністю і вимученістю, — а бути вже тепер, не завтра, бо ти єси. Весь довжелезний ряд моїх життєвих учинків не спонукався до появи та проявлення в цьому реальному часовому світі одним неперехідним сенсом, однією першопричиною; а бажання такого сенсу і розумної, на поширену колись думку, першопричини буде бажанням потрапити до в'язниці або лікарні, бо там справді перебуває порядок, розумовий, нормувальний тощо. Тутешнє бування не вміщається в закономірність. Свободу, любов, буття неможливо вирахувати, а отже, заволодіти ними; влада — це ярмо, а буття, любов і свобода — поза ярмом, поза уявленнями, це дикі коні-в-собі. З одного боку нас притягує буття, а з іншого — влада. Або — або. Ми розіп'яті в цій рисочці між коротким словом, написаним двічі. Це є той хронотоп, або ж хрест, який, за Його словами, треба взяти.

Дивно гарна, грізна у своїй непідробності дійсність одночасна з нами, але досягнути її свідомо спрямованим зусиллям волі майже неможливо. Чи можна цього навчитися — досягати реальність? Адже якраз вона і є присутністю буття у вічному «тепер», тим, що, за словами поета, не триває, а повторюється. Находить на нас. Вона без-владна і нікомуненалежна: находить тільки тоді, коли сама цього хоче, відходить так само. Само-бутність реальності неможливо викликати або навіювати, її неможливо конструювати.

Ось таким, а не інакшим триває далі це життя, нехтуючи всіма моїми здогадками про необхідність чину, ладу, ритуалу; набридливий нудний додаток до «мене», часом нестерпне паразитування. Отож, «я» — з-поза життя? Отож, «я» — з-поза себе? Дійсний часопростір інвалідний для мого існування. Залишається тільки мислення. Адже штучний світ культури створено без творчої участі конкретної людини. Він застає її зненацька, даний у своїй готовості, не повідомляючи про вічну неготовість буття. Відтак, окрім навали природних, екзистенційних вражень, людину поглинає вал вражень ідеологічних, примарний танок табу і тотемів. Той або інший тип виховання, те чи інше соціально-історичне довкілля тощо закладають — з-поза особистісного мислення цієї людини — основи «світогляду», тобто бачення світу саме отакою картиною, або, радше, картою. Усвідомлений, а частіше неусвідомлений «світогляд» стає фільтром, призначеним добирати ті, а не інші трактування явищ, фільтром, практично необхідним для ідеологічної єдності конкретного індивіда з системою колективного тіла. Вироблений іншими «світогляд» виділяє з себе ілюзію певної свободи і дає можливість утотожнення з тим чи іншим соціальним видом («станом», «класом», «кланом», «нашою вірою», «спілкою» тощо), — тобто, забезпечує. Для мене подібний «світогляд» є ґатунком сліпоти, а його безпека — загрозою. Не існує такого бачення, яке б не було баченням того, кому воно належить. Бачення світу таким, яким він є насправді, не існує. Але існує таке бачення, яке насправді є моє існування.

Хіба не виникла культура з одного-єдиного бажання: захиститися від людини ззовні і від самого себе — людини зсередини? А коли це бодай наполовину так, то чим або ким є те, що/кого існує потреба захистити; звідки в цього невідомого такий могутній інстинкт до самозбереження і самобутності, що він витворює цілу аналогію всесвіту? Чому переважно всі люди прагнуть його зберегти — бодай у собі, — і чому вони ж прагнуть його — саме його — знищити, принаймні у своїх ворогах? Це щось таке ж невловне й неозначуване, як «душа» або «Бог»; я бачу тільки наслідки, які виникають із бажання захистити або знищити його, проте не бачу його самого.

Людина тужить за втраченим раєм інстинкту, за остаточною безальтернативною зумовленістю. Або, за контрастом: за найвищою свободою, відсутністю будь-якої зумовленості; це так звана людина-в-смерті. Вона не має ні того, ні іншого сповна: ані цілковитої зумовленості інстинктами, ні повної свободи, пере-буваючи своє напівжиття в прикордонній нейтральній смузі поміж жовтим і блакитним кольорами райдуги, зі спорадичними вилазками то в тваринне, то в боже.

Часом хочеться бути не-собою, — але рідко й погано розумієш, що то є вищий поклик до того, щоб існувати собою в часі; перлина, мушля, душа вирощується за одне життя. Тому можна сказати, що все життя, в муках і нетерплячості ми наосліп вирощуємо єдине: власну смерть. І тільки тоді «душа» буде готовою, досконалою, достиглою. Але чи є неминучою умовою росту оте «наосліп»? Мені йдеться навіть не про ритуал у загальноприйнятих сьогодні значеннях цього слова, переважно негативних, а про неперервне слідування єства самості. Слідування, тому що єство і самість безперечно існують рухомими. Сам по собі ритуал неспроможний, звичайно, створити таке єство; але він може стати дієвим посередником у вирощуванні цього єства не навпомацки.

Чи, може, цілісність перебуває поза рефлексією власного «я», може, «я» — то флексія і плід, лише плід, навіть плід, але не сукупність періодів росту? Усього на світі порівну, і питань не більше, ніж відповідей, просто деякі питання є водночас відповідями, а в багатьох відповідях криються інші питання; це зроблено для того, щоб розмова тривала вічно.

Я. Треба вирватися з мережі слів, але яким чином? Як зажити реального буття — і зажити, за-бути ним, уже не забуваючи? Прокинутися і встати треба негайно, але як, коли кошмар навколишньої дійсної недійсності не випускає і часом здається приємнішим за поклик, що вириває зі сну? Та й поклику не чути…

Ти. Чому не чути?

Я. Тому, що поклик — це ми самі, а жодний поклик не може почути себе, так само, як жодне око не може себе побачити без посередників.

Ти. Заздрю птахам, які самі є своїм покликанням і водночас сповненням його.

Я. Ти заздриш птахам тому, що поклик не повинен бути збагненним для самого себе. Для самого себе він має бути сповненим, тобто почутим. Тільки почутий  і н ш и м  поклик є сповненим. Нема безглуздішого імператива за «пізнай себе». Слід уникати стеження за собою ексцентричного «я», його коментарів та оцінок. Пасти духа — грішно.

Ти. Можливо, спроби побудувати життя є так само грішними, — за твоєю термінологією; бо воно не будується, воно принципово не надається до побудови, не є матер'ялом. Історія не надається до свідомої, раціональної побудови. Замість вивершеного мурашника — руїни Вавилонської вежі. І в той же час усе це з невідомої причини не гине остаточно, видозмінюється й пере-буває далі, попри відсутність віри і «переконань», ба більше — попри їхню присутність, — як і сам я далі пере-буваю, підтримую та оберігаю це перебування, хоча воно мучить мене й не задовольняє більше за політичний устрій, соціальну «несправедливість», безпросвітну тупість навколишніх, попри біди і хвороби…

Я. Здогадуюся, що ти хочеш сказати далі: сама твоя поява в цьому світі і в його часі є випадковістю, а не закономірністю, і весь розвиток твого духовного існування, на відміну від біологічного існування, так само є довільним і спорадичним.

Ти. Атож. І тому це викликає в мене глибоке незадоволення й непереборну потребу того, що я умовно називаю «ритуалом» або ж відкритою системою, яка зосередила б розпорошені наразі й непродуктивні вияви мого інтелекту в одному кшталті, в одній інтенції, байдуже — потужній, чи й зовсім позбавленій інтенсивності, — але спроможній діяти, оновлюватися і збагачуватися в кожній екзистенційній ситуації. Я хочу бути для себе Вільгельмом фон Гумбольдтом — і його ж таки університетом. Але існує й небезпідставний сумнів, що подібний «ритуал», обрана або, радше, витворена (чи  п р и г а д а н а) структура свідомості виявляться штучними й нежиттєздатними моделями, які, реґулюючи і впорядковуючи — будуючи, — стануть водночас межами, перешкодами і втратами в пізнанні…