Бог скрушно хитає головою, але навіть знищити їх він не в змозі, зробити так, наче їх ніколи й не було, саме отаких. Це як у тому вірші Малковича про сільського священика: «Та й бога жалько: він-бо все простить — самотній і сумний за золотим порогом…»

Сиджу і сміюся, сам у порожній квартирі на вулиці Сковороди, і відчуваю, як разом зі мною сміється в моєму серці той-таки Творець, сміється разом зі мною наді мною і разом зі мною — над Собою; бо смішно бути Творцем, до якого починають чіплятися Його ж таки твори.

Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода. Боже, де воно все? Чекає на мене після смерти на небі? Чи кличе з попереднього життя? Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце. Це вже листопад, це вже останній місяць осени в дуже дивному, незвичайному році мого шаленого, навіженого життя. Бог змилосердився і відкрив мені очі, але тоді ринуло стільки світла, предметів, гілок з облетілим листям, книг і музики, що я розгубився і не знаю, як поводитися у такому багатому й радісному світі. Радій! Радій, слухаючи Баха, читаючи Рільке і Гейзінґу, пишучи до оцього синього зошита, мріючи про свій архаїчний Амстердам. Бог з любов'ю дивиться на нас; Бог дивиться на нас із вірою і надією; і ми теж підводимо свої юні, ще ненавчені очі до Нього, і світло, яке ллється крізь голі гілки на деревах, переплітається з музикою Баха, і дрібні чорні літери, які біжать із зеленої прозорої ручки, засвідчують твою причетність, — бо це світло і ця музика, дерева та книги і є причастям.

Повсюди сніг і сонце; нагадує школу, останню передармійську зиму; або ж передостанню, коли Таня надіслала листівки з репродукціями Чюрльоніса; а потім той божевільно світлий лист, а потім дощова зустріч у квітні… Минуло десять літ. Тепер уже можна писати непоспіхом, будувати фразу, період, шукати найточніші слова. Тепер уже можна писати. Сопе в своєму ліжечку Владислава; спить Галя; білий і золотий день на засніженій вулиці. І я пишу. Все ще ніби готуюся до чогось, усе ще наче не наважуюсь, — а те щось уже настало, і прийшла пора ступити новий перший крок у ще одне десятиліття в людській подобі. Блудний син повернувся, Рембрандт намалював, м'ясо з'їли, — тепер треба жити далі.

Листопад закінчується — примхливий, із поїздкою до Москви, з першими снігами і вином, листопад закінчується — чудовими книгами, які ти купував разом із Рябчуком, елегією Бродського про Джона Донна, несподівано пригаданим фраґментом свого юного вірша: «дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне — кого ми побачим?» Сплять дружина і донька, а ти пишеш, і день біло-золотий над засніженим Львовом, і це, оце називається щастям, але ти прикладаєш палець до вуст, так, ми будемо мовчати, будемо мовчати удень і вночі, тільки ти не мовчи, ти пиши, щастя настало, — прийшло, ти ж його стільки шукав, де ти його тільки не шукав, — і ти знайшов його тут, там, де і сподівався знайти, але нікому про це не кажи, слово, промовлене вголос, розвіє цей дивний сон, який і є дійсною дійсністю; ти тільки пиши, і думай, і читай, і складай нові пісні, і співай, — так, щастя настало, добре жити розумно, розумно жити добре, безумно жити зле, зле жити безумно, але про це ти нікому не кажи, кожен повинен збагнути це самостійно, наодинці, кожен повинен пройти через ті самі кола пекла, якими пройшов і ти, щастя настало, Paradiso, раї, раї засніжені, літні, осінні, весняні, раї твої, які лише на тебе чекали, бо багато вже повернулося, і ще більше повернеться, — падає сонячне світло на передвечірні сніги, брами напіврозчинені, тиша; так треба було, тепер ти розумієш, що десять безумних років треба було саме так, інакше це був би не ти сьогоднішній, і не такою була б твоя дружина, і не такою — донька; ти сам собі все оце зробив, ти сам себе зробив, смужка ясно-синього неба над жовтою, освітленою сонцем стіною будинку навпроти, освітлено тільки третій поверх, а перші два вже сірі, але це один будинок, одна сецесія, і все це одне життя, одне-єдине, це Єдине, тепер можна і померти, і жити можна тепер.

Поза всім звучить музика — тиха й могутня; це вона виштовхує стебла із землі і дітей із лона — нагору, до сонця. Це ота моя «юна музика за стінами», — тільки до неї треба прислухатися, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; ця музика — саме життя, вона звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки рухається. І я теж — музика, доки б'є в грудях ритм-машина, доки летить у венах кров-звук; людина подібна до віргана, на якому грає Бах — саме життя. І ніколи в цьому житті не треба питати, задля чого звучить музика і навіщо її грають, — бо це зрозуміло і так, без питань та відповідей. Те життя, яке в нас і повсюди, саме знає, що і як йому робити, не треба тільки йому радити або перешкоджати. Не треба ставити йому умов, не треба запитувати, чому все відбувається саме так, а не інакше. Довіра до себе — це не довіра до власного «я», а довіра до життя, яким ти є; і це життя — не острівець, не фраґмент, а ціле сповна. Його неможливо зімітувати. Людина створює досконалі машини, комп'ютери і кораблі, вони рухаються і багато вміють, але вони неживі. А проте ми також уміємо творити життя.

Учора з Галею і Тарасом Чубаями були на могилі Грицька. Неймовірно синє весняне небо, голі дерева на цвинтарі, дві свічки, які палали на могилі. Тиша і спокій, усе закінчилося — і не закінчилося нічого, бо тільки пробудження, тільки шалений порив дерева в небо і я — блідий, виснажений, живий. Хто такий я? Чого я хочу? Ті самі питання, що й десять років тому; так само немає відповіді. Тільки сни, які деколи залишаються у пам'яті, які при бажанні можна трактувати. Але мені вже обридли трактування, сни, пророчі здогади, містичні числа, — усе це нікуди не приводить, і ти й через десять років усе ще на тому самому місці, і життя так само, як і завжди, може, навіть більше, ніж будь-коли, позбавлене сенсу. Це добре розуміє інший твій друг, Юрко Саєнко, і ви на шаленій швидкості мчите автострадою, вночі, під зорями, — а куди?

Усе стає яснішим і виразнішим (не кажу: зрозумілішим), коли мчимо з Юрком нічним Львовом, коли слухаєш музику, дивлячись на нічний собор, освітлений ліхтарями, — і лискуча брукована дорога попереду, Джордж Гарісон співає, і машини щезають за рогом, блимнувши на прощання червоними вогнями, — щезають назавжди, а між ліхтарями проростають зорі, і ти не чуєш кроків перехожих, бо музика, всевладна музика поза всім, — і цього разу вона не за мурами, не в чужих людей, не випадкова, а саме та, що треба цієї ночі, саме твоя і тільки тобі чутна музика, як повітря, як місто і те, що в місті, під ним і над ним. Це та музика, яка лунає поза словами іспанських містиків, Євангелія, Будди, Крішни і так далі — всіх не перелічиш, до кого кидався за порятунком, відмовляючися слухати свою музику.