— Ізидор — поет, — гордо заявила стара. — Бібліотекар Лі це одразу помітив. Він знається на поезії. Ось побачиш, Ізидоре, ми його зустрінемо або на високій горі, або коло великої води.

Хлопець посміхнувся:

— Лі — великий поет, хоч не написав, можливо, жодного рядка. Я давно не пишу віршів. Настуня любила, коли я їх читав…

Яків аж тепер зрозумів, що в житті бідолахи була якась Настуня, але він її втратив.

Перед тим, як відчинити Західні Ворота, він зустрівся очима з дівчинкою, котра мала замінити іншу, й у неї відібрали навіть ім’я. А оскільки не хотіла тривожити Ізидора, то погодилась з цим. І так вони пішли: попереду Ізидор протоптував сніг, за ним мала, а позаду стара Марта. Не знати, чи взяв їх Бог під свою опіку, але, як казав хлопець, земля й небо перетворились в одне ціле і поглинули трійко людей назавжди.

…Того, що знав Писар Східних Воріт про Ізидора, стару Марту й дівчинку Христинку, не знав Писар Західних Воріт. І навпаки. Там був кінець одного і початок іншого життя, тут — закінчення іншого й початок нового. У цьому полягає різниця між Західними і Східними Воротами, а спільним є те, що вони знаходяться на межі. Життя на межі ніколи не буває спокійним. Тому там потрібні врівноважені люди. Щоправда й вони можуть піддатися одержимості. Писар — це не навіки, хоча час біля Воріт спливає помалу, і здається, ніби все найважливіше у Притулку відбувається десь посередині — такий собі алхімічний процес перетворення людини із скривдженої, зляканої та упослідженої на ту, котра усвідомила абсурдність існування і перестала боятись того світу. Ніхто не змушує її до перетворення, ніхто не перевіряє стан душі. Вона сама вирішує, як житиме далі.

Попри все, кожен вихід з Притулку завдавав Якову болю і він потай мріяв про горнило, яке могло б і його самого переродити.. Але не міг покинути служіння задля пошуків. Його попередники не виливали душу на папері, бо розуміли, що то не шлях до віднаходження істини, яка присутня і в тобі, і довкола тебе, а тому невловима. Проте з ними врешті відбувалось щось таке, що приносило полегкість, знімаючи з душі тягар зашкарублих і непотрібних напластувань.

Того дня, коли ці троє зовсім різних людей покинули Притулок, Яків не міг залишатись сам. Він пішов до Симеона, бо вважав його найближчим другом. Симеон був відлюдником, однак приємним і приязним. Якщо він не хотів нікого бачити, то випливав на середину озера і слухав тишу. Його душа наповнювалась небом, і тоді вже ні для чого не залишалось місця.

Знаючи Симеонову вдачу, Яків намагався не заважати. Він звик, що до нього приходять і не міг уявити собі, що колись Симеон прийде, аби вийти через Ворота. Чи мусить і він піти з ним? Цього він боявся і крадькома придивлявся до Симеона, намагаючись визначити його наміри. Одне слово, чинив недобре. Яків розумів, що не слід приймати відхід людей з Притулку, як особисту втрату. Адже цього не роблять ні лікар, ні священик, ні копач могил. Оплакують ті, кого це зачіпає особисто: родина, друзі. Якби він був Писарем Східних Воріт, то мав би радіти, зустрічаючи людей.

Щодо снігу, то він невдовзі перестав, бо зникла маленька його причина: дівчинка, якій дали нове ім’я.. Але від цього сніг все одно продовжував падати, сніг, а не квіти. Її очі, подумав Яків, будуть завжди схожі на небесну блакить: прозорі й тому наче холодні.

Спускаючись з пагорба, Яків побачив сліди усіх трьох пар ніг, уже присипані вранішнім снігом. Усе, що від них залишилось, — сліди, які незабаром зникнуть. По них було легко ступати, а от Симеон не прочистив стежки від свого дому, тільки до озера. Воно вже скраю замерзло, але крига була ще дуже тонка.

— О, хто прийшов! — зрадів Симеон. — Скоро картопля допечеться…

Коли Яків сів, йому вже хотілось не говорити, а мовчати.

— Був у тебе хтось? — здогадався Симеон.

Яків кивнув.

— Неторканий сніг такий гарний, — зітхнув Симеон. — Я пішов до озера, а потім пожалкував, що наслідив. Наче порушив чийсь спокій. Міг би подивитися з вікна…Коли мороз і багато снігу, озеро зникає. Не кожен раз йому вдається відпочити, як слід. А ти виглядаєш змученим. Не поспав уночі?

— Так, не поспав. Вони прийшли серед ночі.

— Вони?

— Хлопець, бабуся і дівчинка. Усі троє одержимі. Хоча дівча, мабуть, ні. Мені важко про це говорити. Це так, ніби сам собі приставив ножа до горла.

Симеон здригнувся:

— Не кажи так!

— Або так, ніби кожним словом когось зраджуєш.

— Вже не так страшно.

Вони поїли печеної картоплі, скропивши її олією

— Не переймайся, — сказав Симеон. — Від тебе нічого не залежить. Щоб зцілювати від одержимості, треба самому бути трохи теє… Але бути божевільним у тому світі — це свобода. Знайти Притулок — доля, а вийти з нього — порив, часом стихійний.

— Знаєш, це єдині люди, з якими я хотів би піти. Не тільки для того, щоб їх захищати, а більше з цікавості. Мені, може, через це соромно. Однак, я не піддався пориву.

— Бо це твоє служіння.

— Аж до смерті? — скривився Яків. — Хіба я не міг би стати іншим?

— Не знаю, але, ти б не робив цього, якби воно тобі не подобалось.

Служать не тільки людям, а й Богові, хоча люди цього більше потребують.

— Стара сказала, що тут немає Бога. Він нам не потрібний.

— Он як!

— Не в тім річ. Я про інше хотів сказати. У тебе є озеро, у мене — Західні Ворота, у старої — Ізидор, той хлопець, в Ізидора — якась Настуня, а от дівчинка нікому не потрібна. Вони не зможуть її захистити й покинуть, якщо їм щось перемкне в голові.

— Тоді розкажи, в чому справа.

Яків почав спершу із історії про жінку на мосту, а потім перейшов до тих трьох, про яких знав ще менше. Та коли він розговорився, то стали очевидними речі, які були раніше сховані.

— Я знаю, — сказав насамкінець, — можна знайти книгу в бібліотеці, де все це описано, але трохи не так, як насправді.

У Симеона лице стало якимось розгубленим, наче в хлопчика, що послухав урок, але не зрозумів. Він дуже хотів щось порадити Якову, але сам був занурений у стихію озера і не знав, що ж відбувається між людьми, коли ті приходять до Західних Воріт. «Одержимість заразна, — подумав він. — Коли вона з’являється у Притулку, люди звідси мусять тікати». Так йому здавалося. Але він сказав те, що найперше спало на думку:

— Відпусти їх.

— Для цього мені треба відпустити себе.

Між обома наче пробігла тінь, така невелика, що вони навіть не помітили. Повертаючись додому, Яків пригадав, що відчував подібне, коли батьки вдавали, ніби нічого не трапилось, проте поставили стілець брата під вікно, а потім непомітно винесли назовсім. Так само вчинили з його речами, затіявши ремонт в братовій кімнаті. А сімейні альбоми просто сховали до комірки, наче життя застигло на місці й рід згас. І відбувалось це нищення пам’яті не від великого горя чи навіть образи, а через нездатність відчувати біль, і небажання відчувати. Яків теж міг вирости таким, але братове нещастя змінило його, і згодом кожне чуже нещастя не залишало байдужим. Стара Марта казала про чоловіка, у якого кривавились долоні, як тільки хтось із прибульців наближався до нього. Він відчував глибину нещастя. Марту це дратувало, хоча вона й зізналась, що це траплялось зі Старим проти його волі. Мабуть, це виглядало вражаюче. Не дивно, що жінка покинула його ради хлопця, який нагадував сновиду. Вона скористалась чужою одержимістю, щоб покинути Притулок. Може, Ізидор нагадав їй когось з власних дітей?

Симеон охопив свою душу водою, що гасила кожен вогонь, з яким до нього приходили. Він чимось нагадував того старого індіанця. Тільки Джо було байдуже, що діється довкола нього, що він сидить посеред смітника і кожен день може бути останнім. Він належав до того племені, котре втратило гідність, довірившись білим людям, а втрата гідності — це відсутність внутрішньої свободи. Після цього людина вже не живе, спалюючи себе байдужістю, хоча збоку здається, ніби вона знає істину. Може, й знає, але ця істина гірка й небезпечна. Авжеж, їй навіть відомо, як змінити світ на краще, та сама вона цього не робить…