Яків утратив нагоду довідатися щось від самого Ізидора, але люди у тих місцях, де він зупинявся, могли б розповісти якусь дещицю. Можливо, він з ними був говіркіший. Тому Яків охоче пішов з Савою на хутір, де сам не був ніколи, однак знав, що там живе стареньке подружжя, яке за нерозлучність прозвали Філемоном і Бавкідою. Сава привів його під хату і далі пішов сам, просто у ніч, божевільний, сказавши на прощання:

— Ми ще зустрінемось!

Він знав, куди йде, а Яків мусив іти ледь не навпомацки. Але не до Східних Воріт, бо це зайняло б дуже багато часу. Як писав хтось з його попередників: «Як не може сонце рухатись із заходу на схід, так і Писареві Західних Воріт не личить йти до Писаря Східних Воріт». У кожному забобоні завжди є крапля істини.

На жаль, до Філемона й Бавкіди не заходили ті троє. Якби не ніч та мороз, Яків не залишився б ночувати на хуторі. Він теж не хотів втрачати час, відміряний Симеоновою терплячістю. Старі не питали, куди прямує така поважна особа, як Писар Західних Воріт. Вони самі викликали таку безмежну довіру, що перед ними розкривалися усі серця. Сава, видно, не хотів розкривати серце в присутності Якова. Вони вміли, мабуть, читати й невисловлене. І їхні літературні прототипи були вбиті не випадково. Плата за довіру завжди дуже висока — життя того, кому довірився.

Сидячи за столом навпроти сивих дрібних стареньких, Яків не міг не помітити, що вони складають одне ціле. Його батьки з роками теж ставали схожими один на одного. На мить йому здалося, що він повернувся додому й перед ним сидять батько і мати, а стілець брата приставлений до стіни. На лице його одразу набігла тінь. Він не міг їм сказати, що батьки теж отак зворушливо піклувалися одне про одного, а самі колись не простили старшого сина і розчарувались у молодшому. Яків не вірив у святість сім’ї. Його не зворушувала сімейна ідилія, наскрізь егоїстична, цей патріархальний острівець посеред моря сліз і страждань. Щось у цьому було несправедливе, фальшиве. Мабуть, інші мандрівники сприймали Філемона та Бавкіду як гостинних господарів, а не як твердиню подружнього щастя, проте рана Якова була надто глибока і постійно боліла. Він з дитинства був чутливим до фальші й не хотів одружуватись, щоб створити таку спілку, де хтось мусить над кимось домінувати і перетворювати іншого на власну подобу. А потім жінки, пропащі, принижені, викликали у нього співчуття, а не любов, чи пристрасть, одержимість, про яку він читав у книжках. Усі б помітили, що він нещасний, якби він вчинив так, як веліли батьки і суспільні звичаї. Долю він не обирав: у нього був завжди один-єдиний шлях, на відміну від брата, котрий хотів повернутись, але був не прощений, бо не виявляв каяття. Брат хотів пізнати життя, зазнати ударів, болю, сильних відчуттів, щоб більше ніколи не бажати цього.

Щоб зрозуміти це, потрібно було чимало часу. І ось тепер Яків відчував дивний спротив, сидячи в теплій чистій оселі, прикрашеній жіночою рукою, у товаристві уважних господарів. Йому хотілося йти у темряві, як личить справжньому пілігриму, що вирушив на пошуки істини. Та до ранку це було неможливо. Окрім того, він не знав про що з ними говорити, а Філемон і Бавкіда мовчали. Волосся стара зачісувала достоту, як його мати, залишаючи відкритими вуха. Бракувало лише молитви перед їжею. Та тут за пічкою озвався цвіркун і обличчя у всіх трьох посвітліли.

— Була у нас пташка, — сказав Філемон якось несміливо, — А тепер цвіркун.

— А що з пташкою?

— Випустили, як піддужчала. Зграя спершу її не приймала, а потім вона, видно, знайшла іншу.

— Цвіркун — теж добре, — мовила Бавкіда. — Співає на зміну погоди.

— А в мене — вуж, — повідомив Яків.

— Та що ви кажете?

І Яків мусив розповісти в подробицях, як знайшов вужа, як той відігрівався у нього під ковдрою, як спав на грудях, доки не поринув у довгий зимовий сон.

— На болоті багато пташок. І вужів, — сказав Філемон.

Усі подумали про одне: жорстокість існування. Хто не помічає страждань тварин, той не помітить і страждань людей. Батьки Якова вважали домашніх тварин джерелом інфекції і їхня віра з цим не узгоджувалась. Вона взагалі не узгоджувалась з прощенням чи милосердям. У Притулку було мало домашніх тварин, тобто котів і собак. Мабуть, існує ще один Притулок — для скривджених тварин, так було б справедливо. Домашні тварини зникають у тому світі дуже часто без сліду. Мабуть, вони знаходять свій Притулок, оті старі, хворі, й через те непотрібні, жертви людської байдужості та немилосердя. І напевно тварини переповідають одне одному про Притулок, вказують дорогу. Яків уявив це і посміхнувся.

— Святий Франциск називав звірят своїми братами і сестрами, — сказав він. — Кажуть, ніби вони розуміли, що він говорить. Хоча, швидше за все тварини відчували любов до них і довіряли йому…

Він не знав, навіщо це говорить і яке це має стосунок до зимової нерухомості, в якій, здається, потонув увесь Притулок, відколи його покинув одержимий Ізидор. Але тут людині дається можливість пізнати взаємозв’язок речей, несумісних і далеких. Старих, що ожили на хвилю, втомила розмова і вони ще більше віддалились від нього, поринувши у якісь невиразні марення. Вони звикли слухати людину, яка розкриває перед ними серце. Якова пройняв гострий жаль: адже вони колись прийдуть до Західних Воріт й дивитимуться на сіру смутну порожнечу, де більше неба, ніж землі, а, можливо, ще й падатиме дуже холодний дощ. До цих поглядів у порожнечу він ніколи не звикне. Ці старі так довго прожили в обох світах, що у них залишилася, певно, дрібка сили, щоб вийти з Притулку. На жаль, настає час, коли починає вмирати пам’ять. Яків не хотів дожити до цього.

Він делікатно кашлянув:

— Ви, напевно, рано лягаєте? Та й мені треба вийти якнайшвидше…

— Завтра буде сніг. Ноги крутить, — мовив старий, важко підводячись.

«Я б не хотів снігу!» — ледь не вигукнув Яків. Але промовчав, бо що таке сліди на снігу чи піску? Він обов’язково відшукає людей, котрі бачили Ізидора, Марту й дівчинку. Навіть, коли ті ніде не зупинялись. Можливо, навіть боялись, що їх хтось зупинить і буде відмовляти так, як Яків. Його мучило сумління, що покинув писарювання на якийсь час, аби дізнатись про людей, котрих немає уже в Притулку. «Навіщо розв’язувати розрубаний вузол?» — спитали б його у тому світі, хоч і там не бракує детективів-дилетантів. Скільки ще має минути часу, щоб Яків перестав мислити категоріями того світу?

Чоловікові стало ще сумніше. Не так від того, що сидить у чужому домі, а що довкола темрява і сніги, які перешкоджають навіть діткнутися до себе думкою. Через те аж зменшився, зібгався у клубок, потребуючи лиш одного: щоб його залишили в спокої. Він нічим не може віддячити за гостинність цим дорогим людям. Зрештою, вони не потребують віддяки. І він так само не потребував ніколи ні тут, ні там. Власне, увесь Притулок такий: ніхто нікому не зобов’язаний, навіть не знати, кому дякувати. Тут немає храмів з ідолами, немає потреби читати священні книги. Усе збулося.

— Усе збулося, — прошепотів Яків, засинаючи. Ці слова заспокоїли його і м’яке тепло огорнуло тіло. І спав він без снів, і прокинувшись побачив, що надворі падає сніг, на щастя, дрібний. Усе збулося.

Йому кортіло якнайшвидше покинути цей дім. Для когось Філемон та Бавкіда були б ангелами-хоронителями, але він опинився у невластивий час у невластивому місці на самому початку подорожі. Уже потім, коли він, пройшовши трохи Савиними слідами, знайшов потрібні йому, то аж зітхнув полегшено, бо нарешті по-справжньому приступив до задуманого. Йтиме, доки не стемніє, як, напевно, йшли ті троє, охоплені єдиним бажанням — вийти. О, Писар Західних Воріт Притулку не любив заплутаних справ, і тому обрав найпростіший шлях — по слідах. Якщо їх геть засипле снігом, він просто повернеться назад. Хоча мав би покладатися на інтуїцію. На узгірку свіжі сліди Сави остаточно розлучилися з тими, які цікавили Якова. Сава, безперечно, знав дорогу краще й був підготований до зимової подорожі. Дивно, як оці одержимі не впали від утоми, борсаючись в глибоких снігах. Але такі вже вони, одержимі, звідкись черпають сили, та — коли досягнуть мети — здійснення бажань може їх вбити.