— Що це таке? — спитала старша дівчинка.

Я хотів відповісти „Не знаю“, але у вухах продзвеніли слова: „Це — Притулок“.

— Там вам буде добре, — сказав я і постукав у віконечко при брамі.

Чому я не увійшов? Адже зазирнув туди і побачив густий сад з прив’ялою осінньою травою. Та усе це зникло, коли дівчаток забрав поважний чоловік, схожий на ангела своєю доброю усмішкою, бо люди так не вміють посміхатися, лише ангели і діти.

А далі зникли мур, ворота… Вони залишилися в моїй голові. Тепер я знаю, що Притулок існує, місце, де можна жити, скільки завгодно. Знати про нього — це майже все одно, що знати, де він.

Я ще приводив сюди людей, які потребували захисту більше за інших. Тепер я не чекав, поки вони до мене прийдуть самі, і покинув своє лігво у лісі. Я й далі помилявся, але Притулок не помилявся ніколи. Його мури і брами з’являлися перед тими, хто зумів би там жити. Сам я не прагнув туди увійти, бо без мене хтось, можливо, не знайшов би дороги до Притулку. Сподіваюсь, колись мені дозволять увійти і подивитись, як живуть там дівчатка та інші люди, але це трапиться певно тоді, коли мною оволодіє дух зневіри, бо світ не став кращим і все більше людей опиняється перед вибором, ні, призначенням — або згинути, або почати нове життя в Притулку.

Ніхто не розповідав мені про Притулок і я теж не проронив ні слова про нього. Мені довелось чути безліч розповідей, правдивих і просто чудових, проте сам ні разу не прохопився ні словом про це місце. Навіщо давати людям марну надію… Добра усмішка Воротаря не давала мені причин сумніватися. Тим дівчаткам буде добре. Усмішка їхнього ангела-охоронця могла би переконати будь-кого в існуванні Божої любові.

Та й мене самого берегла якась потужна сила. Я навчився бути непоміченим, вимовляючи слова: „Мене нема“.

Якось я зустрів жінку, що вмерла, давши дитині життя. Я поховав її і поставив на могилі хрестик, зв’язаний з патичків. Тепер мені вдалося повірити, що дитя житиме, бо перед його сирітським плачем розкриються ворота Притулку. Як же гірко було відчувати, що цієї миті на світі, можливо, помирають тисячі інших немовлят, і коли я передав згорток тому самому чоловікові, він упізнав мене й сказав: „О, ви знову тут!“ Я спитав: „Чи виживе ця дитина? Я охрестив її Анною“. — „Звичайно! У нас ніхто не вмирає“.

Так я довідався, що в Притулку немає смерті».

Далі були слова, які здивували Симеона: «Я нікому не розповідав цього, окрім самому собі. І вже ж не довірився б пергаменту. Одна річ — вигадати Притулок, інша — бачити його на власні очі».

Тепер Симеон пригадав собі легенду про не то ангела, не то лицаря, що приходить людям на допомогу. Він чув її від своєї бабусі. Всоте розказана історія щораз обростала новими деталями, які часом суперечили одна одній. Може, таких лицарів є кілька на світі, але розповідають про одного. Симеон чомусь пригадав лице Писаря Східних Воріт, коли прийшов до Притулку. Він боявся: ану ж його не впустять. Писар посміхався, напевно, але Симеон не бачив його посмішки, аж згадав тепер. Можливо, Писар давно уже вийшов через Західні Ворота, ніким не помічений, бо всі бачили у ньому Писаря, а не людину, яка теж колись боялась, що її не впустять. Йому стало соромно за них усіх. Згадавши, що вуж і досі в бібліотеці, він прихопив з собою книгу, яка не могла взагалі бути написана, щоб поставити її на полицю.

Спочатку Яків не міг зігрітися, і вкрився з головою, зібгавшись у клубок, щоб відгородитись від того незнайомого місця, до якого увійшов на світанку. У дитинстві він часто так робив, коли чувся винним. До нього долинало брязкання посуду, хлюпотіння води, та потім сон звалив його, і через мить він випірнув з того провалля, наче відчув якийсь поштовх, й відкинув з обличчя ковдру. Почувався роздратованим, а горло було наче закладене ватою. Яків натягнув на себе одежу й відхилив запону. У хаті нікого не було. Він виглянув у віконце, пробите в стіні. Надворі падав лапатий сніг і годі було щось розгледіти. У кутку, на полиці з книжками, цокав старий будильник. Такий був у них вдома, тільки ніколи не дзвонив, бо стрілка, яку треба було наводити, зламалась. Мабуть, дзвінок був дуже прикрий, і хтось подбав, щоб той замовк навіки. І йому теж щось бракувало. Яків придивився уважніше й побачив, що стрілки рухаються в протилежний бік. Трохи неприємно бути самому в кімнаті, де час рухається назад. Правда, майже одразу повернувся господар і стало аж наче тісно.

— Ну, як спалось? — спитав Євтихій, хукаючи на руки.

— Дякую, добре.

— Зараз ми пообідаємо. До вечора ще далеко. Я оце ходив сніг розчищати…

— Я б вам допоміг.

— Ти тут не для того, щоб розчищати сніг, — сухо нагадав старий. — Ти — мій гість! Може, з кілька літ у мене ніхто не гостював. Мушу поділитися тобою з Лавром, моїм товаришем. Він просив посидіти з ним увечері

Яків хотів сказати, що прийшов сюди випадково, заблукавши у снігах, але не посмів. Якщо ти Писар і звикаєш відчиняти Західні Ворота, не намагаючись зазирнути кожному в очі, тобі слід піти геть. Ти не вартуєш бути Писарем. Але, з іншого боку, його бентежили ці чотири стіни, годинник, що йшов назад, і сніг падав, засипаючи всі сліди… Гостинність — наче пастка, коли ти не шукав її. Яків упокорився і став потрохи розмовляти зі старим, намагаючись побільше розпитувати. І знову дізнався, що сьогодні у місті феєрверк, і люди зібралися власне для того, щоб перервати зиму. Старий був певен, що Яків прийшов задля цього, і на питання, задане байдужим голосом, відповів: не бачив ні старої жінки, ні хлопця, ні дівчинки, То Яків знову переконався, що вони оминали людні місця. Зрештою, перш ніж дівчинку викрали з Притулочку, хлопець з бабцею мандрували самі. Зрештою, хіба дівчинка не схотіла йти сама? Може, їй тут було зле. Чим далі Яків відходив від Воріт, тим далі відходили й вони. Однак він не міг їх забути, бо мандрівка ще не закінчилась. Його мандрівка. Яків знову виглянув у вікно.

— Не зважай на годинник. То сусід його так зремонтував. Зараз четверта година, а феєрверк буде о сьомій.

— Я б хотів трохи подивитися місто, перш, ніж стемніє. Не був тут ніколи…

— Звісно, звісно! — кивнув Євтихій. — Бачу, ти розчарований. Тобі, певно, залежить на тих людях ?

— Та так, — згодився Яків. — Гадаю, мені вже їх не наздогнати.

— Вони вийшли?

— Так.

Старий мерзлякувато зіщулився:

— Але ти міг піти з ними, а не йти, як цей годинник! Чи ти не готовий?

— Їм і без мене добре, — гірко посміхнувся Яків. — Ні, я не можу…

— Усі вважають, ніби мудрість приходить з роками, — мовив старий, намагаючись ще трохи притримати гостя у себе. — Але як нема мудрості замолоду, то не буде і в старості. Старих уникають, наче хворих на проказу. Тому вони шукають собі подібних. Я готовий вийти, але не можу покинути свого товариша, бо він ще не готовий. Це важко зрозуміти?

— Важко, бо я не знаю, як ви опинились тут. І боюсь знати. Ви не знаєте про мене нічого, а я про вас. Нехай так усе лишається.

— Нехай. Я потім заберу тебе. Недобре вирушати вночі.

— Дякую.

Якова знову вразила рівна біла вулиця, на якій не було вже його слідів. Сніг щойно перестав падати і надчутливе вухо, напевно, вловило б потріскування сніжинок, що влягалися поміж тих, що впали раніше, і стукіт сердець в заселених будинках, бо тут були й незаселені, стужавілі від морозу, куди ще довго ніхто не прийде. Взимку люди туляться не так один до одного, як до вогню, світлого й теплого. І так виникає ілюзія, ніби люди стають ближчими, коли всядуться біля вогню. Писар Західних Воріт Притулку почув себе впевненіше надворі, але неторканий сніг зупинив його. Це так, ніби прийшов на цвинтар, де ще ніхто не похований. Ні сніг у місті, ні місце для цвинтаря ніколи довго не бувають постійними. Тільки у Притулку немає цвинтарів, і через те місту наче чогось не вистачає.

Ще було надто рано, аби вікна зажевріли вечірніми вогнями, що викликають у безпритульних почуття самотності. Тут варто було постукати в будь-які двері й приєднатись до когось, ставши бажаним гостем. Та Яків усвідомлював себе інакше. Він не пройшов усього шляху від Східних Воріт, не міг розчинитись у цьому місті. Він сам не здогадувався, наскільки глибоко залягло у ньому відчуження. Мабуть, і мешканці Притулку не розуміють, що Писар Західних Воріт не такий, як вони. Він прийшов сюди служити, як служив там. У тому світі є чимало місць, де можна служити. Світ ненаситний на служіння.