До сусідів Симеон не зайшов. Не хотів пояснювати, куди подівся Яків і навіщо, бо причин вистачало, але головної він не знав. Тричі падав сьогодні сніг, і Симеон так втомився, що навіть очі потребували відпочинку. Зрештою, читав уночі, при свічці. Тепер він не потребуватиме щось до читання, бо має над чим думати, особливо, над тими магічними словами: «Мене нема».

Коли Симеон уже лежав, чекаючи, коли догорить свічка, бо при світлі не міг заснути, серце йому раптом стислося і звідкись повіяло холодом. Сьогодні між ним і озером постала якась стіна. Він не міг зазирнути в його глибину, не міг збагнути непорушності води під кригою, хоч зимували вони разом уже багато років. «А раптом, — сів на постелі Симеон, — Яків зайшов так далеко, що втратив зв’язок із Західними Воротами, і не повернеться назад?»

— От знову лізуть дурниці до голови! Я вже думав про це… — пробурмотів він. — Певно, тому, що я не вдома. Занадто просторо, еге ж… Бо багато людей сюди приходить, тому й просторо…

Насправді Симеон не хотів зізнатися, що насправді його бентежить: не замерзле німе озеро, не чужа хата, не Притулок, що допоміг йому виявити свою сутність… А те, що десь у тому світі чинились неподобства і Лицар-заступник вів до Притулку людей. Це було так зворушливо й прекрасно — витерти бодай кілька сльозин з чийогось лиця. І книги, що він їх читав, були про людей, яким ніхто не витер сліз і ніхто не вказав дороги до Притулку. А шкода, бо вони шукали прозріння. Притулок може допомогти вивільнити прозріння, але не дає нічого, окрім надійного захисту. Симеон злякався, бо якась незнана сила наче випихала його через Західні Ворота. Він міг вийти увісні, як намагались ті сновиди, що їх втримував Писар. Оскільки Писаря не було, Симеон опинився у небезпеці. Намагався думати про щось інше, а не про Лицаря-заступника з його чарівними словами, що робили життя у тому світі безпечним і спокусливим.

Неспокій передався і вужеві. Він приповз на ліжко і, скрутившись в кільце, дивився просто в очі. Симеон лежав непорушно, щоб вуж не злякався і не вкусив його. Він не рухався навіть, коли той сховав голівку й заснув. Симеон раптом збагнув, що не влаштовувало Ізидора, стару Марту й дівчинку в Притулку, але це не принесло полегшення, а ще глибше загнало в серце скалку розпачу.

Дорога назад була для Якова дорогою розчарувань, хоча часом розчарування вартує більше, ніж сон, у який западає свідомість, заколисана монотонністю життя. Якби Яків був лише одним з мешканців Притулку, то почував би до нього більшу довіру. Було ще й інше.

Коли він знову наблизився до вогню, то отримав горня з чаєм від тієї дівчини, яку зустрів сьогодні двічі на вулиці. Вона була вже в іншій хустці, чорній з квітами, проте її не можна було з ніким переплутати через якісь особливі рухи, поставу, чи, може, через той спокій, який важко зустріти навіть у Притулку — лагідний спокій. Дівчина тримала горня обома руками, піднісши майже до брів. Так подають чай на чайній церемонії. Одна долоня була в неї замотана білою шматиною.

Намагаючись не торкатися пораненої руки, Яків прийняв горня і спитав:

— Болить?

— Трохи, — зробила дівчина гримасу, і ще постояла хвилю, чекаючи, чи Яків ще чогось не скаже, і зникла між людей.

Він і досі бачив її перед собою — таку відкриту й зворушливо покірну. Не міг уявити без болю, як колись відчинятиме перед нею Ворота, щоб впустити у світ, який корчиться від грубих пристрастей, котрі не може задовольнити. Дуже рідко вдається побачити у ньому таке обличчя — зніяковіле і водночас дуже відважне. Можна пізнавати людину роками, але іноді осягаєш її за мить — вражаюче відчуття, схоже на спалах, що проникає в саме серце. Він думав про те, як вийде сам і не знатиме, куди дітись. Усе, що зробив до того, просякне наче вода крізь пісок граничної пустелі. Можливо, Західні Ворота Притулку не мають жодного сенсу, окрім найпростішого, як і стіни, споруджені задля захисту людини від людини.

Яків почув себе беззахисним і, якби мав час подумати, то зрозумів би, чому Ізидор покинув Притулок: залишившись тут, він знищив би його силою свого почуття. Така загроза існує завжди. Ніщо не може встояти перед болем. Але тут почався феєрверк, і в небо злетіло безліч різнобарвних вогнів. Яків дивився, але це видовище не вивільнило в ньому дитячої радості, як у інших. Він бачив феєрверки зі Звалища, знав, скільки вони коштують, і бачив незмірно більшу втіху в очах голодної дитини, якій дали цукерку, а ти дивишся на неї, і в тобі все завмирає. Зрештою, тут були такі діти, і ще для багатьох відчиняться Східні Ворота, і в їхнього Писаря так само завмиратиме серце…Та тут, на святі, Яків нікому не посміє зізнатися в своєму жалю до них. Жаль здатний зруйнувати найміцніші стіни, які будувались задля захисту від нього. Можливо, лише брат зрозумів би його. Він дивився на нього, наче прощався, шкодуючи, що не має на кого лишити. Як тоді, коли востаннє вечеряв у домі, як тоді, коли батьки не пустили його на поріг. Яків стояв коло вікна і бачив, як брат озирнувся, жаліючи не лише його, а увесь цей світ, у якому було не тільки погане, але й добре.

Притулок не відбирає пам’яті, навіть, якщо ти цього хочеш. Тут не тече ріка Лета, у водах якої з тебе змиваються всі гріхи й доброчинства. Річок тут мало. Яків бачив тільки одну, що текла через місто, але не ділила його навпіл, а крутилася на подобі Меандра. Деякі ракети падали в неї, майже замерзлу, й тоді освітлювалися темні плями води. Яків піднявся трохи вище, став під деревом, обпершись об стовбур, і разом з деревом дивився на сніг та вогні, між якими метушилися люди. Темрява і яскраве світло позбавляли їхню одежу кольорів, зрештою, взимку люди вдягаються у непримітні строї. Уперше, за кілька років, Писар Західних Воріт бачив таку жвавість і чувся трохи дивно. Поступово свідомість наче втишилася, голоси і постріли приглушував сніг, що все падав і падав, прагнучи зрівняти небо із землею. У ньому залишилось лише одне почуття, схоже на смирення. Усі ці люди — мешканці Притулку, і вони не такі, як люди з того світу. Вони звели з ним усі рахунки, а світ — з ними. Коли вони туди повертатимуться, Писар Західних Воріт зможе пізнати кожного зокрема і сказати кілька слів на прощання. Вони ніколи не зможуть забути цієї прощальної зустрічі. Можливо, для того й існує цей вузький прохід, як знак найвищого самоусвідомлення. Ти дивишся в очі Писарю, а він дивиться у твої, і ви обоє — людство. Не відчувати страху, не просити ні дарів, ні ласки, ні любові…Ви дивитеся — і бачите, ви говорите — і чуєте. І вже не будете незнайомцями, якщо колись зустрінетесь у тому світі, хоча нічого спільного між вами, окрім того, що ви — люди, немає. Зараз ви не здогадуєтесь, що Писар Західних Воріт Притулку тут і завтра піде, так і не насмілившись спитати про те, задля чого прийшов сюди. Не задля феєрверку. Однак дещо він все-таки дізнався, і має попереду ніч, аби поговорити з другом Євтихія Лавром. Якби Писар навідувався сюди частіше, то мав би більше знайомих. Але то не зовсім добре для чоловіка, що випускає людей з Притулку. Ті двоє старих, як і дівчина, що подала йому чай, стрілись неспроста. Втім, хіба у тому світі не було так само? Просто ніхто не замислювався над тим, вважаючи себе надто нікчемною істотою, щоб задля неї сходились стежки людей, падав сніг чи створювався Притулок, а дерево падало, як тільки ти звільняв для нього місце, відходячи вбік…

Маючи нові знання, можна було поліпшити світ, однак Яків бачив, який він смертельно хворий, і як йому байдуже все, окрім своєї хвороби. Якщо це агонія, то її доведеться виміряти цілим покоління, а не хвилинами чи годинами життя однієї людини.

Яків звик до дивацтв своїх сусідів по Притулку, і вигляд кімнати-печери обвішаної в’язанками сухого зілля, гірляндами сушених яблук і груш, заставленої слоїками з чимось темним, через що тут панував міцний дух мертвих рослин, не здивував його. Бракувало лише тиглів, колб і черепа для антуражу лабораторії алхіміка чи знахаря. Часом на старість люди починають розвивати у собі той дар, яким наділила їх природа. Коли Лавро запалив лампу під стелею, накриту бляшаним ковпаком з отвором посередині, його гострий профіль нагадав Якову індіанця Джона, тільки волосся було коротко підстрижене. Євтихій попрощався на порозі, але нічого не сказав, що хотів би зустрітися з Яковом ще завтра. Писареві сподобалась ця тактовність і він приязно посміхнувся.