— Яка Аглая?

— Названа мати дівчинки. Можливо, вона ще в Притулочку. Добре, аби ти стрівся з нею. Ти — ланка, яка допоможе їй змиритись з тим, що сталося.

«Не шукаючи — знайдеш», — подумав Яків і спитав:

— Одержимі, мабуть, щасливі?

— Настільки, наскільки щаслива пальма в оранжереї, яка не бажає сповільнити свій ріст і розбиває скляний дах. Тоді на морозі гине і вона, і ті, хто високо не пнувся.

Яків не знав, що на те сказати. Можливо, в стосунку до Ізидора, цей образ і був вірним, але більшість з мешканців Притулку теж, не будучи одержимими, розбивали скляні дахи в тому світі.

— Одначе, — продовжив старий, — дерево не винне у тому, що опинилось в скляній клітці, що розрахована на карликів, а той хлопець мав кудись подіти свій жаль. Він ніс його, а ота жінка, Марта, перейнялася жалем до нього.

— А дитина?

— Вони дбатимуть про неї, не турбуйся. Якби ти знайшов для них слова, Писарю, особливі слова…

— Вони мене не чули! — вигукнув Яків. — Та й часу у нас не було.

— Зрештою, що я можу радити чоловікові, який мусить служити на межі двох світів? Одне око у нього дивиться на Схід, інше — на Захід. Тобі пасувало б мати два обличчя, як у того бога, що колись і я йому приносив на вівтар жертви. Ти дратуєш мене, Писарю, бо ти не наш, і не їхній. Ти — сам по собі.

— Я про це здогадувався.

— Та коли випускаєш людей із Притулку, здаєшся їм непоганим хлопцем.

— Звідки ви про це можете знати?

— Бо й у інших світах є не одні Ворота, які охороняють загадкові істоти, наділені дивовижною владою. Наприклад, Ворота Істини, чи Ворота храму, чи фортеці… Часом їх охороняють леви або крилаті бики, або митники. Тільки, коли місто вимерло, чи помер Бог, у браму можна увійти просто так. Якщо дуже хочеш, всюди увійдеш, але не до Притулку чи людського серця. Ти помітив, що місто без мурів?

— Нині ніхто не зводить мурів довкола міста, — зауважив Яків, — та й навіщо мури всередині мурів ?

— Друге пояснення мені більше подобається. Однак мури всередині мурів є й тут. Кожен з нас обережний і не часто відчиняє ворота свого серця.

— Я це знаю, — відказав Яків, — і прийшов сюди не для того, щоб хтось розкривав мені серце. Я опинився в місті випадково, принаймні, так мені здавалось. По дорозі сюди мені найбільше вразив чоловік, що жив майже у землі, і був до того ж сліпим. Правда, слух і нюх компенсували йому це. Хлопчик, син коваля, бавився з ним у гру на вгадування.

Тут Яків зупинився і пробурмотів:

— До чого це я веду? Ах, так! Я теж ніби бавлюся в цю гру, шукаючи сліди. Коло Воріт я бавлюся в іншу гру: намагаюся втримати людей, знаючи, що мушу їх відпустити, бо то не моя справа. Тільки, коли приходять сновиди, посилаю їх вранці до Тлумача снів. Тепер він пішов, замість нього — Симеон. Тільки ось що дивно: вони приходять здалеку, може, й з міста, а я йшов сюди два дні й дві ночі. Одну ніч заночував, правда, у Філемона і Бавкіди… Хотів би знати, чи існує якась дуже коротка дорога до Притулку, щоб людина не прокинулася, якщо йде упродовж ночі. Чим більше розмовляю з вами, тим більше заплутуюся, стаю мов той сліпий: не встигну щось взяти до рук, як у мене його відбирають, і пхають інше. Це я про те, що не встиг по дорозі придивитися до тих людей, і мої судження про них поверхові. Я квапився, щоб сніг не замів сліди, а, можливо, ті люди могли б розказати мені чимало…

— Ти хотів піти по гарячих слідах, щоб вони не схололи. А ми з тобою просто бесідуємо. Я не відкриваю тобі свого серця, а ти мені — свого, бо нам на цьому не залежить. Якщо йтимеш навпростець, дійдеш досить швидко, а заодно занесеш до Притулочка звістку Аглаї, і це зілля. Я підібрав його для неї, вона колись просила. Ти зробиш це?

— Я б хотів побувати в Притулочку…

— От і добре ! Побуваєш там не з простої цікавості.

Усе, що вони говорили того вечора, на ранок призабулося. Звісно, Притулок був заскладним для розуміння Якова, бо жили тут різні люди. Іноді серед них траплялись люди з особливою посмішкою, що зсередини осявала обличчя. Поруч з такими усе здавалось спокійним і гарним, бо вони вже не боялись нічого, вважаючи те, що трапилось з ними до Притулку, лише прикрою випадковістю, а не тотальним лихом. Вони знаходили тут мир — і цього вже було досить. І покидали Притулок досить швидко. Але багато було таких, глибини відчаю яких ніхто не зміг би виміряти. Як оцей старий, що вже давно перестав лічити власні роки. Мабуть, безсмертя помножує тягар на душі. І не воно тримає його тут. А що ж тоді ?

Втім, після майже безсонної ночі, Писар Західних Воріт Притулку, вступивши у крижані обійми зимового ранку, душею вже був у дорозі. Сніг більше не падав. Старий Лавро, накинувши на голову сукняний каптур, провів Якова. Дорога була просунута від снігу, хоча, як Писар не озирався, йому не вдалося побачити тієї дівчини з перев’язаною рукою. Він би помахав їй на прощання. Йому довелось ще проминути місце, де учора горіли багаття і злітали феєрверки: чорні плями, рештки того, що учора сипало іскрами в небі. Далі стежка вивела на місток через річку. Ось тут старий зупинився:

— Далі підеш сам, Писарю!

— Дякую вам за гостину! — вклонився Яків.

— Приходь іще.

Він ще стояв хвилю і сонце повисло над ним не то німбом, не то короною, а сніги мінились рожевими і золотистими барвами. Потім старий пішов назад, а Яків почав підійматися догори, щоб на самому верху подивитись ще раз на місто. Нарешті він повертався додому.

Рано-вранці Симеон вийшов на поріг і зразу ж вернувся за лопатою, стільки нападало за ніч снігу. А він спав так міцно, що й не чув. Загалом люди у Притулку відчувають такі речі, бо їхні вуха відпочивають у тиші, чого не скажеш про думки. Симеон зіщулився від різкого повітря і невдоволено пробурмотів:

— Де ж це Яків запропастився ?

Розкидав сніг вправними рухами назустріч сонцю, що сходило, забарвлюючи небо фантастичними барвами. Йому аж перехопило подих від цього небесного видіння.

Сніг був напрочуд легким, аж жаль було рушити цю іскристу пухнастість. Він піднімався хмаркою, запорошував рукави й лице. Проти сонця було тепліше. Симеон підставляв йому лице. Оце ж зима перевалила за половину і ближчає до весни. Добре знати, що пори року змінюються в усталеному порядку, хоча, буває, запізнюються. Симеон подумав, що годилося б спершу вмитися, а тоді вже розкидати сніг. Оце б хтось його побачив! Але навіть птахів не було видно. Десь помандрували горобці-синички. Учора він їм багато насипав крихт та насіння. Єдиний півник із щирого золота повернувся дзьобом на схід. Бідака… Сам-самісінький. Отаке лізло в голову невмитому Симеону і він обтер лице снігом, бо перед цією чистотою снігу чувся аж незручно. На пагорбі став і дивився, чи не йде часом Яків. Сонце сліпило, сніг іскрився, небо сяяло і все зливалось в урочисту симфонію ранку. Таке може бути лише взимку, коли земля зникає і дороги розтають. Він не хотів дивитися, бо міг осліпнути; не хотів чути симфонії снігів, щоб не оглухнути; він не хотів думати про те, що відкрив для себе вчора, бо воно могло його знищити… Але не рухався з місця. Перед ним лежало біла товща перетвореної води, наче озеро чи море, що замерзло. Його озеро втратило свою цілість, злившись з морем, і сам він був майже водою, бо водою була наповнена кожна клітина його тіла. Десь поруч були глибини, про які він ще вчора не здогадувався, а сьогодні пізнав їх через сніг, збагнувши, як багато всюди води, яка вона всеосяжна. Було чого злякатись, бо й він міг втратити свою цілість, тобто форму.

— Вогонь, — сказав Симеон тихо, але твердо. — Вогонь.

І побачив, як за його спиною, за Західними Ворітьми, йдуть полями того світу хлопець, стара жінка і дівчинка, які не могли злитися з всесвітньою водою, бо хотіли кожен повернути те, що їм належить: Марфа — своїх дітей, Христинка — єдину свою маму, а Ізидор — кохану Настуню. Їх не обходило, що ті давно померли: «Тінь передає сутність речі краще, ніж сама річ». І втомити їхні почуття не може ніхто інший, навіть, якщо колись трохи скривдили, і не любили так, як любили їх — любов це дещо більше, Писарю Західних Воріт, аніж одержимість. Вона горить, але не спалює.