— Ця штука гріє, як змерзнеш. Тримаю про всяк випадок.

Від міцного гіркого напою у Якова зашуміло в голові, а в коваля заблищали очі. І нарешті стало по-справжньому тепло. Коли спеклася в попелі картопля, сніг надворі з бузкового перемінився у синій. Сонечко зайшло. І розмова потекла жвавіше.

— По дорозі сюди, я один час йшов із Савою. Знаєш, Саву?

— Горбаня?

— Еге ж. Він залишив мене ночувати у Філемона й Бавкіди, а сам пішов. Йому здавалось, що нам не по дорозі. А потім ми зустрілися все одно в місті.

— Я тут всіх знаю, — сказав коваль. — І тих двох старих. Ми з одного села і прийшли сюди разом.

— Дивно.

— І мені дивно. Ми були чужими, доки у селі не залишилось тільки нас троє. Вони завжди були старими, скільки себе пам’ятаю.

— Вони нічого не казали про себе, хоча старі люблять пригадувати минуле.

І Яків додав:

— Тільки не в Притулку.

— Не знаю, мене малий привчив розповідати. Я взяв його до себе зовсім маленьким, і тому він хоче все знати. Що в тому злого? Мушу розказувати, аби не думав, що там так вже погано. Весною він ходить до Притулочку, вчиться читати, писати й рахувати.

— Це — добре.

— Не знаю, бо я сам того не вмію.

— Там може знадобитися. Я так гадаю, — сказав Яків. — Але ти ж не все йому розповідаєш?

— Усього потрохи. Як ми жили між двома горами, як повінь нищила наші посіви, а потім приходили збирачі податків й забирали весь урожай, а за ними слідом — вояки, вимагаючи поживи для себе і своїх коней, а потім інші вояки палили наші хати. Я ставив підкови їхнім коням, тому вони мене не катували. Жінки з дітьми ховались у горах. І так було завжди. Треба було завжди щось мати, аби тебе не вбили спересердя. Навряд, чи щось змінилось з тих пір…

— Коней поменшало, — сказав Яків.

— А ще я кував мечі і наконечники для стріл. І коси та серпи. Однієї ночі село усе спалили з людьми, що спали. Філемон і Бавкіда жили на хуторі, то їх не зачепило, а я був на той час на хрестинах в сусідньому селі. Я їх узяв з собою і ми пішли. Як ти думаєш, таке можна розповідати дітям? Але малий хотів знати, як знаходять Притулок. Старі весь час торочили про безпечне місце, от я вирішив відвести їх туди, а сам піти подивитись світа. Ми стрічали такі самі спалені села і чорні трупи. Наче цілий світ згорів за одну ніч. Я не міг покинути старих. Нарешті вони побачили Притулок, у який я не вірив. І мене туди впустили. Оце й усе. Ковалі усюди потрібні, але життя їхнє нещасне.

Чоловік зітхнув і втупився у вікно, наче потонув у ньому. Потім сказав:

— Я покажу тобі дещо. Тільки нікому не кажи.

— Не скажу, — пообіцяв Яків.

— Я зробив… Одне слово, не втримався. Трапився годящий шмат заліза. Я мав з нього зробити косу, але мені почали снитися сни, вже тут, недалеко від Західних Воріт… Ніби я йду до них, але так поспішаю. Це мені дуже не подобається: чого поспішати? Справжнє прощання, я так думаю, настає потім, коли починаєш пригадувати тих, кого любив і кого не дуже…

Коваль замовк і знову його погляд потонув у вже зовсім темному вікні. Потім встав і вийшов. Не було його довго. Нарешті грюкнули сінешні двері і щось брязнуло. У руках він тримав якийсь довгий предмет, замотаний у ганчір’я. Поклав його на стіл, поближче до свічки, й почав розгортати. Втім, Яків сподівався побачити щось подібне. Але не вжахнувся ні зовні, ні в душі, бо меч був старовинною зброєю і ніхто не погрожував йому цим у тому світі. Якби це був ніж, тоді інша річ. Меч мав металеве руків’я, помережане примітивною різьбою, мабуть, щоб не вислизав з руки, але саме такі візерунки несли у собі найбільші таємниці буття і небуття, хоча нагадували гілку, з якої обірвали усе листя. Щоб краще роздивитися, бо свічка давала мало світла, Яків провів пальцями по руків’ю, а потім по лезі, краї якого зливалися зі столом, й ненароком порізався. Кров одразу виступила з рани. Яків, поки навчився щось майструвати, частенько калічився. Він запитливо глянув на коваля, але той, наче заворожений, дивився на меч, закусивши нижню губу.

Яків підставив долоню, щоб кров капала туди.

— Чуєш, — сказав до коваля, — треба спинити кров…

— Що?

— Я порізався.

— Зараз і сліду не буде. Тут — так.

Яків простягнув йому долоню, на якій вже зібралася калюжка крові:

— Дивись!

Він шкодував, що не зміг приховати цього, але кров не вщухала. Коваль інстинктивно потягнувся до меча, такого блискучого, гладенького і гострого, та враз отямився і аж застогнав. Квапливо загорнув меча у ганчірку, змащену чимось масним. Цієї миті Писар Західних Воріт повністю осягнув різницю між ним і людьми з Притулку: свою тілесну вразливість і їхній імунітет від смерті. Сусіди знали про це і радили різне зілля, яке росло в Притулку так само, як на їхній батьківщині.

— Вибач, — сказав Яків, — що не сказав, хто я. Дай, ради Бога, якусь ганчірку, щоб зупинити кров.

— Є щось ліпше, — глухо мовив коваль.

Набрав у кутку павутиння й приліпив Якову на рану.

— Я про таке не чув.

— Найліпший спосіб зупинити кров.

— Вибач.

— Нема за що. Це — знак. Цієї весни я хотів покинути з малим Притулок. Але бачу, що не готовий.

— Чому?

Коваль здвигнув плечима:

— Як ти гадаєш, там потрібні ті, що кують мечі?

— У тому світі, з якого я прийшов, є досконаліша зброя.

— Чув про таке. Але я щойно згадав, як входить меч у людське тіло. Я досі не перестав служити смерті.

— Хіба їй треба служити?

— Мене змусять. Я вибрав це ремесло, бо мої батько, дід і прадід були ковалями, і коли я повернусь, мене спитають, що вмію робити. І я скажу. Тоді мене поплескають по плечу й скажуть: «Чудово! У нас знайдеться для тебе робота». Отака робота, розумієш? Я нікуди не дінуся — це ремесло у мене в крові. Я куватиму серпи, коси, цвяхи, а вони мусять бути гострі.

— Гострота — наче сіль у страві. Усе має бути в міру. Рівновага має бути і міра.

— Я ще не навчився цього. І можу не втриматися. Але цей меч я робив не про всяк випадок. Мені треба дивитись на нього й прислухатись, що він говорить моєму серцю. А ти поранився. Мій малий не розуміє, що таке смерть. Я хотів йому пояснити, якою вона була в тому світі.

— Я знаю одне, — тихо мовив Яків. — Недобре, коли пам’ять стирається чи витісняється іншою пам’яттю. Навіщо занедбувати те, що дає нам досвід?

— Я хотів похвалитися.

— Це — гарний меч. У Притулку немає непогрішних. Вони — в іншому місці. Я б не хотів туди потрапити. Бути людиною серед людей значно важче, ніж непогрішним серед грішних. Я, можливо, теж слугую смерті, бо чую її за воротами. А все одно мушу відчиняти. Певно, Писар Східних Воріт щасливіший за мене. Який він?

— Я й не помітив, який він.

— Усі так кажуть. Знаю тільки, що він один із вас. А я — наче й ні. Але треба з цим змиритися і мати друзів. У мене є Симеон. Він живе на березі озера. Ми часто з ним розмовляємо. Я скучаю за ним, коли він довго не приходить. Тоді йду до нього сам.

— Ти сподівався, що Притулок буде іншим? Як і всі ми…

— Звідки ти знаєш? — здивувався Яків. — Колись давно я собі його вигадав, тобто хотів знайти найбезпечніше місце для тих нещасних… нещасніших за мене. Сам не дуже вірив, що таке може бути, але коли людина не тямиться від розпачу чи корчиться в передсмертних муках, і не розуміє, який сенс у цьому світі, їй можна розповісти про Притулок. Порожнеча — це найгірше. Людина мусить мати останній шанс.

— Притулок теж хтось вигадав. Боюсь навіть здогадуватись, хто це був.

— Він був добрим.

— Напевно.

— Він сам мусив багато страждати.

— Так.

— Він хотів урятувати тих, кого не міг врятувати ніхто.

— Але де ж він? — вигукнув Йосиф. — Я живу тут цілу вічність, спершу робив зарубки на палиці, а потім ненароком кинув палицю у вогонь, і я не бачив жодного разу Його. І ніхто не бачив. Мені часто сниться, як вогонь пожирає дах, багато дахів, і все тріщить. Цей страшний звук ні з чим не сплутаєш. Якщо Він зумів створити Притулок, то чому не дає нам нічого забути?!