Я почервонів.

— Гаразд, — поважно мовив хлопчик, — Я вам покажу, де зупиняється автобус.

І він сміливо пірнув у темряву.

— Слухай, у вас що, ліхтарів немає?

- Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати…

— Може, ти побіжиш?

— Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.

Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає…

— Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?

— Що? — відізвався Стась.

— Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!

— Хто?

— Розбійники. Тільки ти не бійся!

— Я розбійників ніколи не боюсь.

Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.

— Якась дівчина… — розчаровано сказав він.

— Міранда.

- Її що, вкрали розбійники?

— Так.

— Давно?

— Давно.

— Чого ж ви її досі не відібрали в них?

— Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?

— Думаю, що можна. Я поговорю з татом.

Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.

Пізно вночі я йшов вулицею до свого дому. Повітря так пахло квітами, аж наморочилося в голові. Мені не вірилось, що годину тому був Центрополіс. Я повернувся інший. Я справді був у Оракула, і він пожалів мене, не напророкував ні смерті, ні самотності, ні горя.

Двері, як я і сподівався, були вибиті. Щось боляче мене кольнуло, наче я втік, залишивши дім напризволяще. Війнуло пусткою. Я потягнувся було до вимикача, але і його не пощадили.

— Гей! — крикнув. — Гей!

Звісно, розбійники давно вже хропіли по своїх ліжках. Був десь ліхтарик. Після довгого вовтузіння в передпокої я таки намацав його на стіні, куди повісив бозна-коли. Поставив ліхтарик на підлогу і почав роздивлятися по кімнаті, оцінюючи нанесені збитки. Все, що можна тільки поламати їхніми пещеними руками, вони поламали; все, що можна було забруднити, вони забруднили. На білій стіні незмивною фарбою наквецяли: «Тітус — імпотент». Таке міг придумати тільки коротун Аст. Вся одіж перетворилась в брудне лахміття… Книжки і оці пам’ятні речі я сховав у саду. Подвір’я вони побоялись чіпати, зате обь рвали всі квіти. Я мав надто гарний настрій, щоб не брати ігобі цього близько до серця, але, коли глянув угору й побачив зафарбовану тією ж незмивною фарбою стелю, в мені усе закипіло. Страшенно закортіло піти до тих мерзотників і добре надавати кожному по пиці. Не було навіть де лягти спати. Я вийшов надвір і сів на сходах. М’яка темрява оповивала сад, тільки з-за моєї спини просочувалося слабке світло ліхтарика. Квіти гостро й задушливо пахли тліном. Ще коли йшов сюди, помітив, що їх повиривано з корінням.

Я сам їх садив весною. Вчитель дав мені насіння. Не знаю, навіщо я їх садив. Тоді я це робив для Міранди. Весною завжди когось очікуєш. Для мене це як божевілля — чекати. Цілими днями я то не виходив з дому, то відбував далекі мандрівки. Мені так хотілось, щоб Міранда чекала мене, як чекала своїх батьків. Мене ніхто ніколи не чекав. Може, це станеться згодом. Досі тільки я потребував когось. Навіть у Міранди це був просто спалах страху. Якби вона мала собаку, то шукала б у нього захисту. Я подумав, що сьогодні не чув, щоб хтось сміявся. Цілий день пробув у великому місті — і не чув сміху. А це ж щось мусить означати?

Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.

Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу. Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.

Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:

«Тітусе!»

І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.

Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:

«Ну, ми пішли».

Міранда швидко хитнула головою, не висловивши ні найменшого невдоволення, але нас догнав її голос:

«Тітусе, ти прийдеш до мене ввечері?»

Я перелякано заплющив очі, бо ж учителеві ставало все ясно, і відповів:

«Прийду…»

Що ж мені лишалося сказати?

Через два місяці трапилось оте нещастя. Мені було начхати на всі таємниці, я розплакався перед учителем…

«Їй там буде краще», - сказав він спокійно.

Ми ще не знали тоді причини, я страшенно звинувачував себе і тільки себе. Затуляв вуха, щоб не чути її: «Тітусе!» Можна було змінити її лице, одяг, звички, але тільки не голос. У неї був незвичайний голос.

Міранді найбільше пасувало слово «цілісність». Маю на увазі не ту цілісність, яку створює спокійне, рівне життя серед природи. Міранда не вміла грати ніякої ролі, і, коли пробувала, це викликало якусь дивну жалість, як ото двоє людей, чиї стосунки є щось ідеальне, зразкове, раптом починають сваритися в твоїй присутності.

Вона не вміла також нарікати, тоді як усі ми тільки те й робили, що жалілись. Це мене найбільше захоплювало. Бо то був великий дар, властивий всім без винятку ласкам, рибам, птахам, квітам, деревам, камінню, рікам. Всім, крім людини, було дане велике терпіння і малі потреби. А люди збільшують та збільшують матеріальні потреби за рахунок духовних, не назву ж я духовною потребою прагнення принизити людину за рахунок вивищення іншої. Мої колишні однокласники вдовольнили матеріальну потребу помсти з передбачливості, властивої усім боягузам. Якщо сьогодні мене не налякають, то завтра це зроблю я. Вони не знали, що я перейняв від Міранди трохи байдужості і трохи терпіння. А потягу до речей я й так не мав ніколи. Учитель, напевно б, захворів з горя, якби хтось знищив його цяцьки. Втім, вони зроблені його руками. Я шкодував лише за квітами. Але їх чекали осінь і неминучість смерті. Сам собі я здавався, відколи втратив Міранду, вимушеним гостем, якому страшенно обридло його гостювання, але й має трохи втіхи з того, бо гість — особа в якійсь мірі привілейована. Це все, що зараз, — спроба знайти рішення, власне рішення. Воно десь близько, я його відчуваю. Чому я сиджу тут? Чекаю, щоб мене звідси випхали в спину, і тоді я за інерцією подамся на пошуки реальності, яка б мені беззастережно підкорилася, як своєму творцеві. Подалі від тієї реальності, котра мене не визнає, і тієї, до котрої я ще не готовий, а може, не надто чистий — стрілець у птахів. Рушниця більше не вистрілить в моїх руках, я розтовк її, вистрілявши всі набої. Я обережний, Мірандо, я мушу бути обережним, щоб зайвий раз не страждати.

Тоді, коли ти вперто відштовхувала мене руками, я не був жорстокий, як тобі видалось. Зараз я не відпустив би тебе, я випив би тебе до краплини, влив у тебе гарячу кров, щоб ти забула про тіні померлих, розчинилася у моїй плоті й душі.

Це неправда, що я нічого не роблю, що я стою на місці. Я йду до тебе, тобі назустріч, навіть коли повертаюся лицем до минулого, до Сави. У нас ще стільки часу, що ми створимо спільний, наш світ, Мірандо. Я ніколи не повірю, що ти хвора. Я надто люблю тебе, аби жаліти.