«У чому секрет Вашого успіху?» — таке питання незмінно шлють вам запискою з залу на кожному авторському виступі, а простосердіші з-поміж журналістів запитують і в живі очі (повік не забуду інтерв'юерки, яка, прийшовши до мене на розмову про зарубіжний успіх «Польових досліджень з українського сексу», ввімкнула диктофона й рубонула просто з мосту: «Пані Оксано, чому саме Ви?» — позбавивши мене тим дару мови хвилин на дві, як у фіналі «Ревізора»). Ті, хто зве себе критиками, завзято намагаються «прорахувати» за кожною популярністю якісь особливо хитромудрі, як у політиці, «технології» та «розкрутки», причім щиро вірять, що така «формула успіху», за якою всякий метал можна обернути на золото — справді існує (чи не залишки це зацілілої в народі віри в магію?). «Пані Оксана» у відповідь шипить, пускає іскри й рветься щось пояснювати «за високі матерії» (під недовірливо примруженими поглядами, в яких без труда прочитується: «Ой, гоніш!»). Натомість куди добродушніший Андрій Курков починає й собі глибокодумно морщити чоло: може, секрет у пінґвіні? В тому, щоби втулити в роман якусь симпатичну тваринку — і багатомільйонний німецькомовний читач умить вас полюбить, розхапає книжку, як гарячі млинці, й проситиме ще? (Із жахом чекаю, коли від «Коронації слова» посиплеться тепер, за «рецептом від Куркова», цілий романний звіринець різних ховрашків та гіпопотамчиків…) Враження таке, наче інших актуальних питань у літературі не зосталося: всі «алхіміки» осатаніло шукають єдино «секрет успіху». Боже їм помагай.

Пояснити цей психоз загалом неважко: в ринок наша література ускочила, як голий у терня: без усталених вартостей, без виробленої системи оцінок, без фахової критики, без врозумливо складеної історії, ба навіть без уявлення, як функціонує література деінде (поза Москвою), де «популярність» не конче є синонімом «попси», тобто літературного секонд-хенду а ля Дар'я Донцова з «бешеными девственницами» та інша, рекомендована ще Проні Голохвастовим, «Матильда, чилі хранцюзька гризетка», — а лишень синонімом читацького визнання. Врешті-решт, широко і, головне, стало читають тільки тих, кого справді люблять (тих, про кого лишень «говорять», читають вимушено й недовго — це якраз те «роздуте», яке «завжди лопається», тому й «дути» таким авторам доводиться безперестанку, підкоряючи цьому виснажливому процесові все своє життя). На такому тлі феномен Олександра Олеся виглядає значно повчальнішим для зрозуміння правдивої «алхімії» літературного успіху, аніж усі нині сущі «феномени» вкупі. Олесь — не Шевченко і навіть не Тичина, він не був ані генієм, ані особливим новатором, одначе відмахнутися від нього, як колись у 1920-х скептичний Микола Зеров, тим, що, мовляв, Олесь «весь ніби зроблений був по мірці тодішнього масового читача», теж не випадає. Вже бодай тому, що читач Олеся не перевівся й до сьогодні.

Зізнаюся: я й сама була таким читачем — чи, радше, «слухачем» — у дитинстві, коли тато читав мені вголос віршовану п'єску Олеся «Бабусина пригода». Добре пам'ятаю, як гостро тоді переживалися всі перипетії зустрічі Бабусі з грізним Ведмедем, — на щастя, той, по першому переполохові, виявився цілком симпатичним звіром (привіт од Курковського пінґвіна!): м'якосердим, гостинним, медолюбним, ну хіба що трошки неотесаним, так воно й зрозуміло — в лісі ж живе, хіба там навчишся чемних манер? (О, ця шляхетна мудрість, якої так бракувало радянській дитячій лектурі: дати дитині нагоду вибачливо поставитися до чужої слабкости, замість притьмом перековувати на свій копил усіх ведмедів, лисів і мисливців!) Потім був «Ведмідь в гостях у Бабусі», потім «Бабуся в гостях у Ведмедя» — і глухий жаль, що на тому все скінчилося, і що так і не обізвався людською мовою Бабусин Песик, який «ще не говорить, бо малий», — знай лиш підгавкує в риму… Що підгавкував Песик таки непогано, видно з того, як намертво ті вірші вкарбувалися в пам'ять — донині! (Взагалі, в усіх дитячих п'єсах Олександра Олеся вірш на диво органічний і ллється навіть природніше, ніж у його «дорослій» поезії, такій уславленій своєю музичністю.) Проте справа, звісно, не в чіпкості віршів, — просто всі там були страх які славні: Бабуся, і Ведмідь, і Ведмежата, й Песик, і невдаха-Мисливець, у якого поцупили рушницю, і навіть паскудне брехло Лис, якого засікло на неправді атаковане ним Каченя, — з ними було затишно, в їхньому світі хотілося зостатись надовше. Хотілось належати до їхнього товариства.

Ось це і є той найінтимніший, найсокровенніший зв'язок, який тільки й може встановитися між читачем і письменником — байдуже, чи читачеві п'ять років, чи п'ятдесят, — і про який завжди потай мріють обидві сторони: читач — коли бере до рук книжку, письменник — коли випускає її в світ. Дуже точно сказав про це Дж. Д. Селінджер: по-справжньому любиш тільки ті книжки, прочитавши які, думаєш: от якби цей письменник став твоїм другом і можна було подзвонити йому по телефону, коли захочеться… О. Олесь якраз і був людиною, яку хочеться мати своїм другом, і його читач (навіть п'ятилітній!) непомильно відчував це крізь текст: читача не одуриш. Усі без винятку Олесеві писання, від віршів і драм до приватних листів, променяться теплом і любов'ю — тим, чого не вдаси, не підробиш і не купиш.

Любов'ю осяяне було й ціле його життя — дарма що нелегке, мічене всіма потрясіннями, яких сповна відміряла історія вкраїнській інтеліґенції початку ХХ століття… Дитя зубожілого дворянського роду, Олександр Кандиба, не мавши коштів на навчання, здобував освіту в Харківському ветеринарному інституті, водночас працюючи земським статистиком, відтак служив ветлікарем на бойні — годі уявити собі менш поетичну професію! Але варто вчитатися в прозові образки того періоду — в живі діалоги дядьків-коновалів, обурених «доктором», який відстороняє їх від праці за жорстоке поводження з тваринами, — і тоді по-новому дивишся на відомий фотопортрет автора: породисте обличчя, довгі чутливі пальці з цигаркою на відльоті, чеховське пенсне… Та це ж і справді лікар, ну звісно ж, лікар — добрий доктор Айболить, ось хто це! Чи не звідси й усі ті милі звірята в дитячих творах, і відраза до полювання, до зброї, до всякого насильства взагалі? Звірята, і квіти (ті самі айстри!), і птахи, і комашки, — тільки з вродженої чулости до всього живого можуть прорости й розвинутися вищі форми любови: до жінки — до мистецтва — до батьківщини… Щоб по-справжньому любити кохану, треба вміти відчути біль зрізаної квітки. Тільки тоді й будеш «королем любовної лірики» — і Бог із ним, із символізмом, неоромантизмом й усіма іншими «ізмами»: кому вони цікаві, крім літературознавців, що пишуть дисертації?!

Навіть літературний псевдонім «Олесь» — це насправді любовне ім'я: так звала Сашка наречена, а згодом дружина, бестужевка Віра Свадковська. Читати листування цієї родини — особлива приємність, і нехай відпочиває старушок Толстой зі своєю наклепницькою заявою, ніби всі щасливі сім'ї схожі між собою! Коли в 1919 році О. Олесь, чудом урятувавшися з-під розстрілу, виїздить за кордон як культурний аташе УНР, дружина з сином залишаються в Києві — як виявилося, на цілих чотири роки. Дитяча рука виводить під маминими листами: «Дорогий ба! Швидше виклич нас у Чехію, а то страшенно неприємно тут самим сидіти. Ой, вези нас, бо вже за тобою дуже скучив!» (Це йому, Олегові — «Лютику», «Бобіку», «Лелеці», — призначено Олесеві дитячі віршики й п'єски, і переклади з Гауфа, Лонґфелло й «Тисяча однієї ночі», і пізнішу збірку історичних леґенд «Княжі часи. Минуле України в піснях».) Більшовицький уряд тоді ще загравав був зі «старою» інтеліґенцією, зокрема й еміґраційною, і Олесева слава зрештою таки допомогла йому вивезти родину до Праги. Тут «Лютик» скінчив археологію, захистив дисертацію, їздив із лекціями до Гарварду, став блискучим молодим ученим і блискучим поетом Олегом Ольжичем — мабуть-таки, вершинним творчим здобутком О. Олеся, який «ліпив» свого сина з любов'ю і завзяттям правдивого генія… «О націє, дужа і вічна, як Бог, — / Не це покоління холопів! — / Хто злото знеславить твоїх перемог / При Корсуні і Конотопі?» — Ольжичеві карбовані строфи, за «генетичним кодом», є прямим продовженням Олесевих «Княжих часів» і тих нескінченних розмов (і сварок!) батька з сином, відгомін яких знати в їхньому листуванні. Просто живий жаль бере, що цим талановитим і красивим людям так не пощастило з батьківщиною: в будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно би була «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві, — і виростав би той школяр трошечки ліпшим, чистішим і цільнішим, аніж наші збиті з пантелику діти…