То був, либонь, найнаочніший «урок першорядности», який я отримала від ЮШ. Це вже тепер, по упливі літ, можна його «деконструювати», можна говорити про те, що тільки «першорядне» має потенціал структурувати реальність, створювати довкруг себе відповідно організований духовний простір, задаючи, самою своєю присутністю, точку відліку на шкалі вартостей, — а звідти походить і «почуття ієрархії», на брак якого в українців так нарікав Є.Маланюк, а в буденнішому вимірі — відчуття стилю: варто збити цю «горішню планку», підмінивши першорядне друго- й третьорядним (як це зробив в Україні сталінізм) — і вся будівля, захитавшись, просяде й обернеться на купу руїн, із якою нові покоління вже не зможуть собі порадити… Саме про таку «втрату культури» ЮШ писав у «Здобутках і втратах української літератури» (див. ЗІНВ), і саме цього його уроку Україна не засвоїла й досі. Але ж не міг він відправити в Колекцію Фріка всю Спілку її письменників у повному складі…

Власне ті кілька місяців живого спілкування й вирішили долю цієї книжки. На той час, коли, в червні 1992-го, я повернулася в Україну, світ у моїй свідомості вже достатньо зменшився («глобалізувався»), щоб заокеанські друзі не відсувалися, як раніше, в інформаційне позасвіття, тільки-но приземлишся в Борисполі й тебе поглине рідна українська рутина. (Про інтернет тоді ще тільки ходили перші чутки, які здавалися фантастичними, а комп'ютер у мене з'явився щойно в 1994-му, але ментальна картина завжди змінюється раніше, ніж на це дозволяють технічні засоби). У вересні ЮШ приїздив до Києва — світ урухомився, географічні відстані більше не грали фатальної ролі… Десь невдовзі по його від'їзді вийшла друком моя «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», і з цим-то «докладом» («без доклада не входить», так і вийшло!) полетів із Києва до ЮШ і мій перший лист — «із кур'єром», як це нерідко робилося в роки пострадянського «розруху» (українська пошта тоді працювала препогано, пакунки губилися, листи активно «перлюструвалися» поштовими службовцями в пошуках вкладених доларових банкнот, але людські зв'язки були сильнішими за всі технічні перешкоди, і перед поїздкою за океан просто обдзвонювалося знайомих: завтра лечу до Нью-Йорка, чи вам нічого не треба переслати?…). Сталося це на початку жовтня — від першої нашої «зустрічі в Київському університеті» минуло, отже, два роки. «Зав'язка» була позаду, «інтродукція» поступово переходила в те, що ЮШ пізніше назвав «романом на дому».

Хоча тут також були свої «пороги». Але про них краще розкажуть уже самі листи.

Перш ніж звернутися до листів, іще кілька «виробничих» завваг. У цій вступній частині я старалась триматися шевельовської заповіді «не для дітей»: не перекладати іншомовних виразів, по змозі стримуватись від публіцистики, популяризаторських пасажів тощо. Подібним чином я спочатку була гадала коментувати й листи, але перші їх читачі від такої настанови мене хутко відрадили, переконавши, що вона неминуче звузить аудиторію книжки до все тієї самої «тисячі посвячених», і якщо вже коментувати, то якнайширше і найпопулярніше. Відтак «Листування» вийшло складеним із двох паралельних текстових потоків, які дуже різняться за рівнем «герметичности», і вибір «навігатора» між листами й коментарями в кожному конкретному випадку залишається за читачем.

І останнє. Найдраматичнішим відкриттям при підготуванні цієї книжки до друку стала для мене не хливкість власної пам'яті (як можна було сподіватись), а зникомість біжучої історії. Культура пам'яті в Україні, в силу відомих історичних констеляцій, традиційно була низькою, але в 1990-х, в умовах цілковитого ментального й інституційного хаосу, обвалилася геть уже катастрофічно. У багатьох випадках згадувані в наших листах події чи артефакти не залишили по собі жодного сліду ні в інтернеті, ні в Національній парламентській бібліотеці України, і якби не приватні архіви, тодішнє роззосереджено-кипуче суспільно-культурне життя, у вариві якого кшталтувалися вектори сьогодення, впору було б по-орвелівському вважати неіснуючим. Тож складаю сердечну дяку за все згадане та підняте, на моє прохання, з бібліотек і домашніх архівів людям, які були співучасниками тих процесів, а відтак, прямо чи опосередковано, й «дійовими особами» нашого з ЮШ «роману»: Оксані Радиш-Міяковській, Вірляні Ткач (Нью-Йорк), Аскольдові Мельничуку (Бостон), Леонідові Плющу (Бесеж, Франція), Лесеві Танюку, Неллі Корнієнко, Елеонорі Соловей, Миколі Рябчуку, Максимові Стрісі, Ірині Валявко, Віталію Михайловському (Київ), Ірині Волицькій (Львів) та Світлані Олешко (Харків). Спеціальна подяка виконавцеві заповіту Юрія Шевельова д-рові Теодору Костюку та співробітниці Бахметєвського архіву Колумбійського університету Катерині Давиденко (Нью-Йорк) за можливість доступу до моїх листів, які зберігаються в шевельовському архіві, а також Михайлові Найдану (Стейт-Коледж, Пенсільванія) і Володимиру Давиденку (Нью-Йорк) — за люб'язно надані фотоматеріали.

Сподіваюся, що це тільки початок.

13 вересня 2010 року

Леонід Плющ: повернення додому?[120]

Леонід Плющ знову покидає Україну. «А хто це?» — безневинно кліпаючи, питають мене ті, кому менше тридцяти. Логічно, звідки їм знати: тридцять років тому, коли політв'язень Л. Плющ покидав батьківщину після чотирьох років у пеклі Дніпропетровської психушки, на гребені міжнародного скандалу, який добряче підпсував керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (між іншим, саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), — про його від'їзд у газетах також не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік «залізної завіси»… І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Плюща місця не знайшлося.

Втім, не тільки для нього: в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960—1980-х: «иных уж нет, а те далече», і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались «далече», — чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його «адвокат від КҐБ» Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну «десятку», навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, — не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в найновішій своїй розвідці, «Людиноненависництво», Л. Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КҐБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися — як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своїх стукачів?

Але грець з ними, зі стукачами, я про інше. Про те, що по дванадцяти роках відсутности Леонід Плющ знову приїхав в Україну, щоб презентувати на Львівському книжковому ярмарку свою капітальну, 800-сторінкову студію про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць — не завважений особливо ані журналістами («А хто це?»), ні викладачами-істориками (які мали би принаймні його класичний мемуар «У карнавалі історії», свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами — для яких Плющева монографія «Екзод Тараса Шевченка» (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала би бути однією з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями — ані з пресою і телекамерами… Звісне діло, «мы ленивы и нелюбопытны», — ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту… А тут якийсь Плющ — так у нас уже один був, «блок Костенка-Плюща» називався…