-Де я, скільки часу тут сиджу, коли мене випустять, хто ви такі, де туалет? - тепер бранка видала справжню кулеметну чергу із питань.

-Туалет - у кінці коридору. Коридор за дверима. Будуть виводити кілька разів на день, чітко по годинах, тому тренуй організм, - говорив тюремник цілком серйозно. - Скільки ти вже тут - хіба важливо? День, ніч, дощ, сонце, гм, да... Умовні поняття все. Знаєш, чому? - Водолаз сповз по дверях вниз, присів навчіпочки, примостив перед собою на худих гострих джинсових колінах джинсові руки. - Поки ти жива, найближчим часом з тобою нічого не станеться. А коли вбивати почнуть, то невже так важливо, яка година, який день і яка погода на дворі? Отак...

-Мене вбиватимуть? - голос Оксани зрадницькі здригнувся, рука механічно далі водила гребнем по волоссю.

-Не мені вирішувати. Поки жива - сиди й мовчи. Захочу я тобі сказати, яке тепер число, де і в кого саме ти саме гостюєш, невже це щось змінить? - тюремник підвівся так само неквапно, як присів, його оці крізь скельця окулярів дивилися на полонянку без жодного зацікавлення. - Все за тебе вирішать, без твоєї участі. Скажуть назад до мами відвезти - нема проблем, голову відчикати - теж легко. Не лякаю я тебе, не бійся, зрозумій правильно. Мені тут так само накази віддають. Їсти хочеш?

-Перед смертю? - дівчина дедалі важче тримала себе в руках, розревітися та забитися в істериці перед цим типом не дуже хотілося.

-Просто. Перед сном, якщо спати хочеш.

-Тоскно тут. Хоч телевізор би чорно-білий або магнітофон, музику...

-Тут і розеток нема, приміщення це зовсім не для телепоказів, - Оксана навіть не здогадувалася, що її поведінка подобалася Водолазові. Він чекав на істеричний вереск, навіть думав - кинеться полонянка з кулаками, а тут на диво спокійне дівчисько. В бункері він таких бранців ще не бачив. Та й сама вона зовні нічого, аж шкода наказ шефа виконувати... - Ну, перегризеш чогось?

-А що в меню?

-Гм... Лобстери, устриці, смажені кальмари, мариновані мідії.

-Мені не можна. Від морепродуктів, узагалі від різної риби в мене алергія та розлад шлунку, - розуміючи, що Сергій-Водолаз лише гарикається, Оксана тим не менше говорила цілком серйозно. - Задовбаєтеся на горщик водити.

-Ти справді доброї про нас усіх тут думки, - голомозий тюремник знову поправив окуляри на переніссі. - Обсерешся - так і сидітимеш тут, мити й чистити за тобою ніхто не наймався. Так їстимеш чи ні?

Полонянка кивнула, бо, судячи з усього, спілкуватися з неї довго Водолаз не збирається. У нього певне коло обов`язків, йому треба їх виконати. Кивнувши, тюремник вийшов, залишивши двері прочиненими. Тільки тепер дівчина звернула увагу ще на одну особливість своєї незатишної тюрми: тут не передбачено жодної розетки, навіть вимикач, швидше за все, притулили ззовні, але задушно в приміщенні теж не було. Отже, десь таки працювала вентиляція. Може, тут справді час від часу тримають людей? Чому "може"? Напевне тримають... Спокусу визирнути з склепу Оксана подолала, заховала косметичку та гребінця назад у рюкзак, кинула його на підлогу біля кушетки примостилася на краєчок, подумала - і підтягнула до нього стола.

Повернувся Водолаз скоро і не сам. Лише глянувши на чоловіка, якого очкарик пропустив поперед себе, дівчина відчула всередині порожнечу, бо просто до неї, тримаючи в руках пластмасову тацю, сунув справжній монстр. Саме такого вона чекала тут побачити, але навіть подумати не могла, що її власні моторошні фантазії так скоро відобразяться в реальному житті.

-Це наш, гм, да... добрий Вовчик, - прокоментував Водолаз, причиняючи двері і відверто насолоджуючись ефектом.

Вік "доброго Вовчика" не зміг би визначити навіть більш досвідчений у подібних справах спеціаліст. Коли природа знущається над людиною, вона позбавляє її чітких вікових ознак. Адже ніхто ніколи не замислюється, скільки років кульгавому та горбатому. Ліва нога Вовчика була сантиметрів п`ять коротша за праву, голова сиділа, здавалося нижче плечей. На яйцеподібний череп, вкритому ріденьким рудим волоссям, виділявся низький покатний лоб, який робив його схожим на орангутанга. Брови або зголені, або, швидше за все, випали, обличчя вкрите крупним ластовинням, підборіддя неохайно заросло щетиною. Порожні холодні очі дивилися просто перед собою, нічого не відбиваючи. На короткому тулубі - довгі та сильні руки, сталеві біцепси бугрилися з-під брудної спецовки, хватку "добрий Вовчик" напевне мав так само сталеву, обценькову.

-Ви будете друзями, - підбадьорив Водолаз. - Вигулювати тебе буде саме він, думаю, всякі дурні думки та запитання відразу вилетять з голови. Вовчику, постав усе на стіл, за півгодини забереш.

Страхолюд виконав наказ і перевальцем вийшов з бункера. Оксана навіть не глянула, чим її тут збираються годувати. Та дівчина встигла помітити інше: холодна порожнеча в очах Вовчика змінилась ворожими жовтими вогниками. Нарешті їй зробилося зовсім лячно.

-Він... хто він?

-Сторож, - знизав плечима Водолаз. - Знаєш, скільки йому стукнуло? Двадцять вісім, а як зберігся! Чує все прекрасно, лиш не балакає. Або не хоче, або не може, я від нього жодного слова не чув. Лікарям на моїй пам`яті це одоробло теж не показували. Хазяйський улюбленець, він його тут тримає, бо батьки з ним намучилися, як він ще вийшов такий - хер його розбере. Або алкоголіки його робили, або, швидше за все, наркомани. Тоді не те що зараз, торчки постійно шифрувалися, не так уже багато їх було. А може від синяка справді воно народилося... Якось хазяїн розповідав - усі патології вроджені, окрім ноги, в нашого доброго Вовчика почали проявлятися чітко десь років у чотирнадцять, до лікаря його вчасно не зводили. Я так думаю, були б нормальні батьки... Гм... Да! Коротше, хто його в спецшколу дурдомного типу першим віддав, невідомо. Його хазяїн давненько підібрав, раз чи два на рік погуляти по околицях випускає. Вовчик у нас молоденьких дівчат ненавидить. Чула, час від часу вони зникають? Вовчикова робота, можеш не сумніватися. Ти їж, їж, захолоне.

Дивно, але Оксана, немов сомнамбула, потягнулася до ложки, не дивлячись, зачерпнула з алюмінієвої тарілки якесь варево, відправила до рота. Виявилося, гречана каша з м`ясом. Апетит не з`явився, історія Вовчика її зовсім не надихала, та Оксана взялася до їжі активніше, усвідомивши зненацька, що тепер як ніколи їй знадобляться сили.

-Нічого собі рубаєш, молодець, - Водолаз зрозумів несподіваний спалах апетиту по-своєму: добрий Вовчик теж її не особливо налякав, а коли налякав, то вона не подає виду. Чесне слово, йому починала подобатися ця малолітка.

-Крупа недоварена, недосолена, м`ясо зрізане із здохлого кота, - інстинктивно відчувши, що поводиться саме так, як треба, Оксана спорожнила тарілку, швидко схрумала один за одним три солоних огірки, відсьорбнула с кухлика ще тепле пійло, що мало запах розчинної кави: - А це злито з непомитих чашок. Отак і передай вашому хазяїну. Я побачу його?

-Навряд. Вовчик сам тут куховарить.

Оксана ледь не захлинулася, врятувало її те, що швидко набрала повні груди повітря, видихнула, задерикувато глянула на Водолаза.

-Він у вас штатний кухар чи старається виключно для жіночої статі?

-Коли він охороняє жінку, можна навіть не зачиняти двері. Все одно не випустить, оце дивиться на тебе і злість накопичує. Чекає команди. Молоді вродливі або просто молоді телички від Вовчика не втечуть. Не дивись, що кульгає - швидше за тебе бігає по будь-якій місцевості. Від нього взагалі не сховаєшся... Наглядач такий , як треба, - Водолаз присів поряд з Оксаною на кушетку, несподівано стишив голос. - Страшно?

-Ти навмисне мене лякав, а насправді добрий Вовчик мухи не зачепить і дійсно найдобріше та найтихіше в світі створіння, а хтось із моїх знайомих вирішив отак мене розіграти, комусь гроші заплатив і взагалі - тут кіно знімають, щось на зразок "Нічних історій", по ящику бачила різні страшилки після опівночі... Правда?

-Ні. Усе йде за планом. За планом. Поїла, попила? Сортир не потрібен? - не дочекавшись відповіді, Сергій-Водолаз голосно гукнув: - Вовчику! Вова, твою мать!