крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка

може бути тут вода, в такій спеці й засусі.

Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось

помітив.

— Ось тут. Будемо копати тут.

Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув

прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж

прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й

переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у

пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар

допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам

не здасться, не визнає своєї помилки.

Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в

ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося

йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.

Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.

Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що

натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь

більш метра.

Вода таки була. Знову кипчак був правий.

«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха

таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.

Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі

в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.

І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало

розвиднюватися, вирішили вкластися спати.

Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді

притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику

самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної

небезпеки.

Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-

дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості

випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів

верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не

хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали

й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений

перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що

прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-

вався з ним воєдино його майбутній володар.

І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не

вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар, все ж на волі —

дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він

єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він

належить їй.

Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким

чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі

більше довіряючи господарю. «Стає рабом кінь, — думав Айдар. — Так має

бути. Це закон степу. А людина? Моя мати? Стала рабинею-туленгуткою, продали її, юну красуню, дочку простого табунника, за борги в рабство, і

щастя її, що красою юнки захопився добрий батир Багенбай і узяв, попри всі

дорікання родичів, попри осуд роду, собі в дружини». Так народився Айдар.

Син рабині і знаменитого батира. Хто ж він сам?

«Хто я? — вже не вперше думав напружено хлопець. — Хто я насправді

— раб чи вільний, син батира чи син рабині? Мені ж однаково любі і

батько, і мати — хто ж я?»

Він їхав галопом, вслухаючись поміж своїх дум у цокіт копит гнідого

жеребця, якого тільки що упокорив, й переповнювало Ай-дара відчуття, що

його п'ятнадцятиліття — це вже початок, бо ось незабаром, ще трішки — і

почнеться інше життя, справжнє, доросле... Бо вже стільки почалося, вже

стільки закрутилося в ньому, що зараз справитися з усім нема в нього снаги, швидше у похід, скоріш би забрав його батько у свою військову дружину...

А гнідий тулпар скакав уже так, ніби віддавна ходив під сідлом, і цокіт його

копит звучав усе голосніше, голосніше, вже їх ставало більше, ніби багато'

вершників скакало поряд з ним, ніби цілий степ вигинався під перегонами

вершників, аж земля стугоніла під копитами... Незрозуміла тривога повзла у

серце юнака, -закрадалась далі і далі, вже його

гнідий тулпар не чувся у руках, вже не почував Айдар під собою нічого, тільки чув стукіт копит, тільки стогін землі...

Він ураз прокинувся і підвів голову. Вершники їхали доволі далеко від

них, але, обличчям припавши до землі, він чув, як стукали копита коней

серед безмежної степової тиші, і зараз вдивлявся в загін вершників, ще не

зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.

Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку

схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої

шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять

стороною, але все-таки скільки вже пройдено і чомусь вони так уперто

переслідують їх. Так старанно шукають у степу двох людей, хоч, щоби

віднайти їх, треба особливого щастя, бо людина в степу' — як краплина в

морі. Що вони хочуть? Навіщо їм так вперто другий день переслідувати

двох утікачів, що зникли невідомо куди?

Звідки було знати Айдарові, що розлючений Юнус-хан викликав

начальника варти і сказав: або знайдеш їх, або голови не зносити.

Начальник варти був ще молодий, його щойно призначили після смерті

Хамідового батька, і зараз не виконати наказ ташкентського володаря —

означало щонайменше ув'язнення і каторжну працю, а може, і взагалі

смерть.

Він вислав кілька загонів, по десять чоловік кожен, у всіх можливих

напрямках і наказав не повертатись без звісток про втікачів. Привезти

живими чи мертвими, а найкраще живими, бо тоді Юнус-хан буде втішений, гнів його мине, бо матиме змогу власноруч скарати тяурів.

Другий день пошуків не дав наслідків, і люди стомилися, й коні, але

виходу не було, шукали й далі, бо чулося начальникові варти, що не могли ці

двоє без усякої підтримки втекти далеко, а підтримки в них не могло бути, бо той дурень-стражник, якого бранці піддурили за золоті монети, перед тим, як його повісили на площі просто перед зінданом, розповів усе до найменшої

дрібниці, але Юнус-хан не знав милості до невірних слуг і махнув рукою, відвернувшись від прохань і сліз свого воїна, і за мить той уже висів на

велетенській смоковни-ці, на якій завжди вішали рокованих на смерть і на

якій замість цього воїна мали б висіти, може, й нині, оті два, що втекли.

Айдар штовхнув Данила, і той теж прокинувся і разом із ним вдивлявся

у вершників.

— Охоронці. Це загони стражників, я їх добре знаю. Це за нами.

— Я так і зрозумів. Що будемо робити?

— Боюсь, хлопче, що доведеться нам приймати бій. З десятьма

вершниками при нашій зброї це майже безглуздо, та іншого виходу я не

бачу, коли вони втраплять на нас. Поки що будемо лежати й вичікувати, може-бо, пронесе, а коли ні... Тоді буде як буде. Моя зброя ось. — Він

показав на шаблю. — Тут я дещо вмію. А оскільки я бачив, як ти

справляєшся з ножем, то про що мова — маєш усі три. Щось кинеш, щось