швидко і легко аж на середину озера і там знову лежати, аж замріятись, бо у

вечірній прохолоді вода здавалась особливо ласкавою і теплою.

Він вибрався на берег і відчув, як вітерець обвіває його тіло, обсушує, додаючи приємну свіжість в усі м'язи, в кожну клітинку його єства. І якийсь

час стояв отак, в чім народився, перед вечірнім сонцем над озером, заплющивши очі, й коли б міг побачити себе збоку, то й сам би додумав, що

то бог озера вийшов з води і стоїть зараз на березі, озираючи свої володіння.

Тонкий у стані, але весь ніби сплетений з самих м'язів, Данило міг би

правити за кращу модель для тих, хто творив майже в ці самі часи прекрасні

скульптури в далекій Італії, у Відродження, хто малював і бачив красу

людську тіла в поєднанні з людським духом, неподоланим, незламаним і

неспроможним скоритися чи зігнутися. Бути і жити.

Так, власне, й думав Данило. Бути і жити. Добитися врешті-решт до того

нині такого далекого світу, але свого, рідного, єдино-го про який він напевне

знає, що там є воля, і правда, і справед-ливість. Те, чого він прагнув усе

життя, ще від підлітка, те, заради чого він не скорився волі пана

Голембовського, хоч міг би мати усе, міг би... Те, заради чого закохалася в

нього панна Ганя, і те, заради чого все відбулося так, як відбулося. Заради

чого канчукува-ли Данила, і горіла потім панська садиба, і гнали його, травили, як дикого звіра, у волинських і подільських лісах собаками, мислив-цями, численними панськими гайдуками кінними і пішими... Та не

вдалося їм, не вдалося тому світові, якими б шляхами не ловив він Данила, не вдалося спіймати, а де і ловили, то згодом однаково він тікав. Ось вже за

малим тридцять років, а втікає й далі, воює й далі. «І так буде, аж доки живу, аж доки не віднайду ту землю, де правда і поля. Там стану на місце і там

житиму тим життям, якого хочу собі. Якщо буде, якщо дійду, якщо...»

Айдар здивовано і трохи роздратовано дивився, як оросут роз-дягся і

голяка шубовснув у воду, як поплив. Це дивувало Айдара, не було такого у

звичках його предків, не вміли плавати, не полюб-ляли аж так води, як цей

кяфир. Та не роздягався б ніхто отак просто світу до нічого. Таки, що

казати, невірний кяфир, хоч і непоганий товариш цей оросут.

Але й собі в якусь мить не міг юнак не відзначити і будови, і сили, що

вирізнялась в кожному порухові Данилового тіла, непорушного зараз, коли

він стояв отак перед озером, мов витесаний геніальним скульптором із

світлого каменю сильний батир, та й шаблею послугувався чудово.

«Тут я не надто вправний, це не моє — шабля, це таки його, він годі мав

рацію. Та й що казати, такий сильний, як віл, для мене ж — стріла і ніж, я в

цьому виявляюсь, стаю собою».

— Ти чого не купаєшся? Така вода чудова, — здивувався Данино, помітивши, що Айдар до води поставився доволі відчужено.

— Я помився, навіть ополоснувся, мені цього досить. А так, як ти, я не

вмію, та й... не хочу, у нас нема звичаю виставляти себе перед Богом отак-от

наголо, ну і...

— От дивак, малий ще, та й усе. Де таке видано, щоби при такій рідкісній

нагоді, як оце, серед степу натрапити на прісне озеро і не насолодитися

водою уповні. Жити треба, юначе, на повні несені, як дихати, коли гарне

повітря, прохолода і свіжість. Так само слід забирати від життя все, що

можна, і не чекати тільки прийдешнього, тобі здається, що ти юний і все ще

попереду, все, що береш зараз, — твоє зараз, а все, що лишиш на потім, буде

твоє потім, бо нині, зараз, цей час і цей день вже не вернеться. Я на твоєму

місці плюнув би на все та добряче викупався б на волі...

— Я вже сказав, — докинув Айдар. — Все. Кажу, як є.

Повдягалися, використавши все, що могли, з убрань і зброї емірських

воїнів, розпалили вогнище, стриножили коней, поприв'язу-вавши їх до

вутленьких прибережних беріз серед комишів, повече-

ряди і мовчки сиділи біля вогню, обоє занурившись у свої думи, далекі один

від одного і водночас такі близькі, поруч.

Але не разом.

Кожен із них і далі залишався сам по собі і думав про завтрашній день, про прийдешній шлях, про те, куди виведе його цей шлях, про волю, яку

вони здобули такою важкою ціною, про те, що доля таки стала ласкавішою

до них, бо вони вже мають і коней, і зброю, і завтра буде новий день нового

життя.

Зараз Айдарові згадувалась знову родинна юрта і домашні страви —

м'ясо молоденького, однорічного, жереб'яти, що аж тане п роті, баурсаки, що їх так смачно пекла мама, кази — з кінського м'яса, які так полюбляв

батько, свіжий пахучий кумис і відчуття затишку і спокою, волі, домашнього вогнища.

І тонкостанна Баян. Спогад, від якого так щеміло серце, все тремтіло

всередині і рвалось у цю ж мить, зараз, негайно, додому, до батьківського

аулу, хоч і там чигала на нього небезпека, хоч і там було чим ризикувати, але заради цього... Заради неї... Заради тієї миті щастя, повноти себе, відчуття мужності і насолоди... Щастя. Нехай хвилинне і скороминуще, нехай крадене, але було і може бути... Це таки щастя... Хоч би побачити її, хоч би на мить зустріти її очі, вдивитись, увібрати, вдихнути.

Данило дивився у вогонь, і суворішало його обличчя, бо раптом

завиділось йому, як палає садиба пана Голембовського, як від'їжджає у

запряженому шестіркою коней берліні панна Ганя під охороною двох

челядників і матері до Львова, і це вже означає все, все, все — назавжди... І

дивиться крізь щілину у великій коморній стіні зв'язаний, виканчукований

Данило, колишній панський улюбленець, майстер на всі руки, багатолітній

товариш панові Голембовському у полюваннях та вправах на рапірах

гшпагах, а нині рокований на ув'язнення, на рабство...

За що?

Коли запалала панська садиба, він вже мчав конем до лісу, лиш

озираючись на вогонь, що звивався позад нього. Все його минуле, вогонь

помсти, вогонь на ніщо, позаду і нічого попереду, вогонь нового народження

або смерті. Але він вижив, Данило, він витягнув... І ось він тут, за тисячі

верст від рідної землі, невідомо де, невідомо з ким сидить біля багаття в

приозерних комишах. Що ж буде завтра?

Вогонь загасав сам по собі, і Данило підвівся перший.

— Давай вкладатись спати, хлопче! Завтра день у нас буде новий і все

нове, а добрий відпочинок, ми сьогодні заслужили.

— Давай.

Айдар підвівся й собі, потягнувся і, поки Данило влаштовувався, побрів

десь подалі у комиші і ніби розчинився серед ночі, така вона була глупа, за

крок нічого не видно.

Данило розклав на землі усе, що мав зараз при собі, підмостив сідло під

голову, поклав друге поруч для Айдара і розтягнувся з насолодою в повен

зріст, відчуваючи, що ще мить — і сон здолає його.

Але враз зовсім недалеко від нього в темряві ночі, що ставала вже ніби

не такою й чорною, бо багаття загасло і око звикало до ночі, пролунав

страшний, майже нелюдський зойк, щось прошур-хотіло в комишах, чутно

було хрипіння і стукіт падаючого тіла, крик жаху, який напевне належав

Айдарові.

Данило схопився з місця й кинувся на зойк хлопця, не розбираючи

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

— Ай-ай-ай, — кричав Айдар, — шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх