ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом

рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження

від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово

перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає

швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.

Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає

час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося

пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже

йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському

відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі

Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і

обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного

Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір, і канчуки

охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...

Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека

чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить

переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на тридцять літ якого випало

більше бід і знегод, ніж комусь на кілька життів, і попереду — єдина втіха: є

місцина на цьому світі, де воля і правда, є овіяне славою Запорожжя, є Січ, і туди, тільки туди, Даниле, тобі шлях. Бо з усіх світів, з усіх влад і законів

переслідуватимуть тебе, усім ти ворог і втеклий раб, утікач, бунтар, непокора.

І до чого ж подібні вони, оті такі далекі, на перший погляд несхожі, світи, до

чого ж подібні в тому самому — не бачити в людині людину, коли вона низького

походження, принизити раба, бо йому належить тільки працювати, а народжений

владарювати панує над ним. Бог і закон. Різний бог, а закон, виходить, той самий.

Чим Юнус-хан різниться від пана Семена Голембовського?

За непокору однакові накази: «сканчукувати», «висікти», «зашмагати» — весь

світ хоче вбити його, Данила, так хоче, що інколи аж здається, нащо вже так

опиратися, най би вбивали. Але ні, дух волі, непокори вирує в ньому такий

живий, що навіть вмерти не хоче Данило від примусу, від наруги, має сам собі

вибрати кінець — тільки в герці. Тому Запорожжя, тому Січ, бо все, що він знає

про той край, — то його, то для нього. Там він житиме.

Його помітили значно раніше, і коли Данило отямився, загін із кількох

вершників уже на повному скаку мчав йому назустріч із войовничо наставленими

списами, і Данилові похололо в грудях,

він пізнав білі бунчуки на списах, зиркнув на свій, приторочений до сідла, і все

було очевидним — ось вона-таки, та погоня, про яку він казав Айдарові. Таки

напророчив собі кінець, а кипчакові — долю. Вершників було восьмеро, і це були

саме ті, товаришів яких змагли Данило з Айдаром.

Чи вони пізнали товаришевого коня, а в самотньому вершникові чужинця, чи

про всяк випадок вирішили одразу ж напасти, віднайшовши вже тіла двох

мертвих воїнів — то вже не важило. Загін мчав на Данила, вочевидь вороже

настроєний, і вибору не лишалось, треба було приймати бій.

Один проти вісьмох, подумав Данило, це таки забагато, ну але що робити.

Він погнав коня у бік, потім завернув назад, погоня ще добряче відставала від

нього, і Данило пошкодував, що зустрів їх так далеко від озера, там, у тих комишах, було би легше, ніж серед степу, та ще на конях.

Скачучи попереду, Данило раз по раз озирався, очікуючи тої миті, коли

відповідно до сили коней і вміння вершників погоня розтягнеться у довгий

ланцюжок і між першим одним чи двома вершниками й іншими буде чимала

відстань.

Так воно врешті і сталося. Першим наздогнав Данила бородань з важким

м'ясистим обличчям, сповненим ненависті й побагровілим від напруження. В

одній руці у нього був спис, яким, здавалося, він вже, попри відстань, діставав

Данилові спину, а в другій щит.

Коли між ними лишалося вже кілька метрів і було добре чути сапання чужого

коня, і крики вершників позаду, і хрипіння бороданя, Данило різко зупинив свого

скакуна, розвернувши його проти ворога так, щоби бородань проминав його

зліва. Тоді спис з правої руки бороданя наскісно нахилявся над його конем

ліворуч, щоби дістати Данила.

На це Данило і розраховував. Ковзнувши в сідлі, ризикуючи випасти сам, а це

означало б негайний кінець, він голіруч зустрів списа, ухилившись від нього, тільки схопив його при повороті обома руками, і оскільки коні обох супротивників

рухались зараз у протилежних напрямках, то, коли порівнялись, затриманий

Данилом спис вибив із сідла ворога, бо Данило чекав на струс, на удар, що мав

послідувати при затриманні списа, а той червонолиций — ні. Бородань звалився

коням під ноги, тільки ойкнувши, але Данило не мав часу ні добити його, ні навіть

дивитись, що з ним, бо вже підлітав інший, і Данило вихопив щаблю, відбив нею

списа, а другою шаблею в другій руці ударив воїна, і той покотився з коня

закривавлений.

«Два, — подумки рахував Данило, — ще шестеро, ой не вийде, лихо його

бери!»

А чого вони з луків не стріляють?

Червонолиций бородань був старший у цьому загоні, і начальник варти

наказав йому будь-якою ціною оросута брати у полон

живим, тоді ще можна було сподіватись на милосердя Юнус-хана, хоч і так вже за

двох вбитих стражників начальникові охорони дістанеться. А якщо повернутися без

нічого?. Ні, ні, тільки живим! Тому з луків і не стріляли.

А Данило знову скакав далі, тепер вже думаючи, як і скільки його кінь ще

витримає цієї гонитви...

Наздоганяли його ще двоє, відділившись від решти чотирьох, що скакали

майже поряд трохи позаду!

І знову Данило різко розвернув коня і, вихопивши обидві шаблі одразу, водночас відбив два направлені проти нього списи, проскакав далі, просто в

гущину тих чотирьох, що вже трохи стримали коней і обходили його півколом, напав на першого, що був найближче, відбив однією шаблею списа, а другою

рубнув противника.

Потім, майже не озираючись, відсік іншого напасника, шаблі миготіли в його

руках як блискавки, один відстав поранений, та зараз напасники намагались

оточити Данила, і він знову пустив коня навтьоки, а кінь уже хрипів з утоми й

напруги, і Данило відчував — лічені миті лишаються, доки хтось та дістане його

списом, десь він схибить, їх таки забагато на одного...

— Ай-айаха-айяейах-аах! — пролунав раптом гортанний клич і заполонив

степову тишу над брязкотом зброї, тупотом й іржанням коней, серед спеки і

стовпів пилюки, яку збивали копита.

— Ай-яаа-аах!

Вершник мчав збоку просто на них, не тримаючи поводів, і лише озирнувся

один із емірських воїнів на крик і одразу ж упав, поцілений стрілою в горло, в

наступну мить ще один, що саме намірився дістати Данила виставленим уперед

списом, на повному скаку злетів з коня.

І вже двоє з напасників повернули від Данила і кинулись на конях до

підіспілої до Данила допомоги, витягаючи луки зі стрілами, але іще один впав, доки інший витягнув лука і випускав стрілу, від якої новоприбулий ковзнув з

крупа коня, ніби трафлений, а в наступну мить був уже поряд і всадив лучникові в

груди кинджал, кинувши його з відстані кількох кроків.

Хвиля тепла і радості, могутнє піднесення пойняло Данила, сила його немов

ураз збільшилась удвоє, він раптом відчув, що все, вони знову виграли, вже