Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку

нечисленних дерев.

Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча

біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба

бути обачними.

Таке вже колись було.

Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.

І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з

собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже

сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.

Та врешті всі бачили в більшій чи меншій мірі бій з поляками і хто вижив, хто

перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.

їх було п'ятеро — і серед них був Раду.

Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.

— Я не спатиму, — казав Раду.

І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.

Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.

Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже

схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.

Бій продовжувався недовго.

Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського

правителя.

Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного

клану.

Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не

підкорялись і не знали страху смерті.

Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала

думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в

Україні.

Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті

петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.

Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.

Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у

ташкентського володаря.

Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід

з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський

правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.

Коли їх везли на продаж, Данило сказав:

— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але

туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть — будемо

живі — доля нас зведе!

— Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!

Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.

— Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!

Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна

любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що

стало часткою тебе.

Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду, і молив Бога, аби його хлопчик

лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.

Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за

нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила

зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але

ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме

добру ціну.

Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не

купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.

«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не

треба».

Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три

тижні. Годував він невільників добре, більше того — велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім

оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.

Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто

гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.

Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний

і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав

невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї

думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та

викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав

іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко

не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому

життю.

Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими

невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба

було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за

Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з

острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.

Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для

Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері

на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.

Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває

всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не

витримуючи важких умов. Данило пережив кількох товаришів по тій норі, в яку

його садили в зіндані, але питримував і ніби вже й втягнувся.

На мусульманські свята робота припинялась, а свят було не так вже й мало, отож інколи бували й передихи. В'язниця-зіндан у Ташкенті містилась просто в

середині міського муру. Мур цей, завширшки із шість метрів, тягнувся довкола

всього міста, і неподалік від

шейхантаурських воріт на північному боці міста в ньому й містився зіндан. Тут же

була й площа Дженоб, поряд росло величезне дерево, на якому раз у раз або вішали

рокованих на смерть, або ж унизу відрубували голову. Далі, за зінданом, містився

величезний міський смітник, зеноб, а ближче, з іншого боку, великий базар Хаст-

Імама.

Коли караван Аббаса під'їжджав до Ташкента, Данило разом з іншими

бранцями не міг не відзначити особливої краси великого східного міста. Він не

бачив краси Хорезма, бо везли його туди пораненого, думав він, що жити йому

лишилось недовго, і на місто не дивився. Та коли виявилось, що його лікують і

продають у неволю, то надія на життя, на якесь майбутнє трохи скрасила і бачення

навколишнього.

Ташкент здалеку видався містом-садом. Караван увійшов у міську зону, і

погляди прибульців падали на вузенькі вулички, ветхі, часто напївзруйновані

дували з жовтої глини, глинобитні будиночки без вікон, вкриті очеретом. Довкола

сама пилюка і ніякої зелені. Сіру одноманітність міста ламали хіба що поодинокі

дерева та граційні мечеті, невеличкі базари та чайхани. Лише з плином часу

Данило зрозумів, як будується східне місто, де слід бачити його нетипову для

європейця красу. За нудною одноманітністю глиняних дувалів, жовтих, закритих

дворів і будинків таїлась багата, своєрідна і незвична краса домашніх дворів, чистеньких і дбайливо засаджених квітами, кущами, деревами й виноградниками.

Завжди через двір протікав і невеличкий аричок з чистою водою. Дуже вражала

після того, що видно було ззовні, краса прийомних покоїв на чоловічій частині

будинку. Стіни і стеля майже завжди були розмальовані, часто і різьблені

дивовижними узорами, тонкі кольорові орнаменти прикрашали двері і

віконниці.

Чоловіча половина називалась «ташкарі», а жіноча — «ічкарі». Бачити жінку