свої скарби! Родича свого не шануєш, хоч він дав тобі маєтність і владу, підняв тебе з дна! Ким ти був у Бухарі? Що ти мав? А тепер?

— Шаную!.. — упав на коліна Ісмат-ага. — Над усе шаную, великий

Юнус-хане! Аллах всемогутній бачить, я так ціную і так шаную...

— А де твоя донька? Ти чому її ховаєш від мене? Лише вітер доносить

слухи, що у твоєму домі квітне пишна троянда, далека від людських очей!

Де вона? Сюди її!

Усі заклякли на місці. Кров відхлинула Данилові з обличчя, і він ураз

збагнув: ось вона, та хвиля, коли все закінчилось! Вже були в його

минулому такі миті, коли життя кінчалось, все нищилось, горіло, падало, зникало, й минало багато часу, коли можна було хоч щось починати знову.

Це доки живеш. Відразу ж просто не підведешся після такого удару долі. От

все й скінчиться! Диявол біду перебуде, одна мине — десять буде!

По тому, як затремтіли руки в Ісмат-аги, як зблідло обличчя Хаміда (ой, як виразно бачив зараз усе Данило, ніби й не хвилювався, кожну дрібничку

відзначало його око), раптом видалося йому, що Хамід вже сказав старому

про нього і Зейнеб і що Ісмат-ага обмислював собі це питання і оскільки не

прогнав негайно ж Данила з двору, то схилявся вирішити на його користь. І

ось...

Тремтячим голосом Ісмат-ага закликав Зейнеб. Вона появилась у дворі за

мить, закутана в чадру й покривало, лише очима світила з тваринним майже

переляком, як полонена дика сарна.

— Е ні! — засміявся Юнус-хан. — Ти що, глузуєш з мене? Ану

скинь паранджу, дівча, я, Юнус-хан, тобі наказую!

Зейнеб схопилась за покривало, не в змозі ворухнути рукою, аж один із

воїнів, що прибули з Юнус-ханом, підскочив до дівчини і зірвав з неї

покривало. В Данилові рвонулась ізсередини хвиля зненависті, й він ледве

змусив себе утриматися на місці.

— Так-так! — прицмокнув язиком Юнус-хан, вдивляючись у

Зейнеб. — І ти, старий негіднику, міг оце ховати від мене? Щастя

твоє, що я нині добрий, та й дівка мені ще й як до вподоби. Заби

раю її у палац! Може, і в гарем заберу, там побачимо. Все. Калим

тобі пришлю, старий, так що не журися!

І він повернувся до аскера, що зірвав було паранджу з Зейнеб.

— Забрати її! Все! їдьмо!

Воїн розвернув коня і, перехилившись із сідла, схопив Зейнеб за стан і

посадив до себе.

— Ата, ата! — заплакала дівчина. — Хаміде! Данку! Я не хочу!

— Ні, — раптом кинувся Ісмат-ага навколішки перед конем Юнус-хана.

— Не забирай її, не забирай заради Аллаха, вона заручена, їй вже не можна

до тебе! Аллах нас усіх покарає, не забирай!

— Заручена? — заревів Юнус-хан. — То тим більше пора забрати. А що

ти, смердючий хаме, ховав її і заручив потай, ще й благаєш, аби я не брав її, то на тобі!

Юнус-хан вивернув коня і уперіщив старого нагайкою із свинцевим

наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:

— Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!

— На тобі! На тобі! — ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і

невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з

криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту

мить раптом нічого вже не

вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось

нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.

То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана

винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.

Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув

головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав

заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:

— За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а

то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...

І тут зареготав Юнус-хан.

— Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить

когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!

Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.

— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони

ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але

нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе

нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по

місять отам-от над дженобом на великому дереві.

Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.

— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя

прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!

— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за

невірного! Негайно!..

Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати

забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.

Але і вранці за ним не прийшли.

Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на

чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного

ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан

відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.

Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них

загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і

Данило стрепенувся. То був Хамід.

Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув

час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на

побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив

кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.

Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже

потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би

самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими

народами, які ще й воюють один з одним.

Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.

Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому

лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.

Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав

на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.

Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із

двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував

він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо

його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.

План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.

Кипчак вмить був готовий до дії.

Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при

зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще

одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для

втечі.

А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову