і таке зараз далеке. Попереду ще стільки небезпеки, стільки усього, доки

вдасться, а чи вдасться, дістатися йому до своїх.

Він ураз побачив себе вдома. Ще недавно, кілька років тому, коли ще

неприступний був йому за віком воїнський стан, коли усе в ньому рвалося у

воєнні мандри, до можливого ствердження себе у славі воїна-батира, до того

єдиного майбутнього, яке могла вготувати йому доля, якщо в ньому справді

росте воїн і він зможе виправдати ім'я свого батька, славного Багенбая-

батира, відомого на весь степ своїми військовими подвигами.

Доля склалася нещасливо для Айдара, бо мати його — проста рабиня-

толенгутка, наймолодша токал Багенбая-батира, укохана і все ж — рабиня.

Отож йому, синові славного батька, вже не може бути вготована доля

справжнього нащадка роду кипчаків, бо він хоч і син знаменитого батира, але ж і син раби. Мати його — шоста дружина Багенбая-батира, яку він

любив найбільше, — мала чималий вплив на Багенбая-батира, але знак

рабині на її руці позбавляв її тієї влади, яку вона могла б мати по праву

молодшої дружини — токал Багенбая. Все ж вона спромоглася на те, що її

первісток, Ай-дар, змужнівши, потрапив у число найближчих людей

Багенбая, до його особистої охорони. Він уже довів у кількох сутичках з

ойротами свою непересічну військову спроможність, відчув і сам на собі

батьківську опіку і любов. Багенбай-батир міг пишатися таким сином.

Не було гаразду у стосунках Багенбая із Есим-ханом, який очолював

племена всіх трьох казахських жузів — великих відгалужень колишньої

Золотої орди. Багенбай-батир був із Середнього жуза із роду жагабайли, племені кипчаків, відомого з численних переказів і легенд. Упродовж

кількох століть існувала у казахських степах держава Дешт-і-Кипчак, що

означало «Країна Кипчаків», і займала вона великий степовий обшир. Потім

значення і сила кипчацького роду трохи підупали, але назва за тими степами

лишилась надовго... Дві попередні дружини Багенбая-батира, старші за

Айдарову матір, з дітьми яких Айдар найбільше дружив, були із

прославленого роду жагабайли. Саме з цього кипчацького роду пішла

знаменита на весь казахський степ легенда про кохання юнака Туленгена до

красуні Киз-Жібек. Недовгим було щастя Туленгена і Киз-Жібек, хоч багато

довелося мандрувати юнакові, доки не знайшов він ту, яку шукав.

Залучилися вони, і прожив у роді Киз-Жібек Туленген кілька місяців, а тоді

вернувся додому, щоби згодом батько його, Базар-бай, послав сватів до

красуні, виплатив калим і Киз-Жібек приїхала в рід Туленгена. Але не до

душі стала старому батькові забаганка юнака, і почав він відтягувати від'їзд

сина за невісткою. Врешті ображений Туленген поїхав сам, лише з кількома

воїнами, без великої охорони.

Біля озера, де Туленген із супутниками влаштувались на нічліг, їх

перестрів заздрісник і суперник Туленгена — Бекежан. З великою

дружиною напав він на Туленгена, і як не оборонялись жага-байлинці — всі

до одного загинули. Перед смертю Туленген попро-

сив Бекежана, щоби той поховав його. Але Бекежан не виконав прохання

небіжчика і покинув його тіло напризволяще. Летіли дикі гуси, і перед

смертю Туленген попросив їх передати, що він отак іагинув від руки підлих

вбивць і лишився не похований.

Минув певен час, аж Бекежан заслав сватів до Киз-Жібек, доводячи, що

Туленген обманув її. Сім років минуло відтоді, але Киз-Жібек все ще чекала

Туленгена, і врешті Бекежан сказав їй, що вбив Туленгена.

Киз-Жібек ніяк не хотіла скоритися долі і стати дружиною вбивці

Бекежана, аж тут підріс за ці роки молодший брат Туленгена, Сар-синбай, і

поїхав шукати слідів пропалого брата. Невпізнаний дістався від до аулу Киз-

Жібек, який на той час захопив калмицький хан Корен, що й намірився

взяти Киз-Жібек у жони. Сарсинбай побачився з Киз-Жібек. За законом, братова наречена могла і мала належати йому, якщо б він цього захотів.

Юнакові вже перейшло за сімнадцять, і зовні дуже схожий він був на брата, і покохали одне одного Сарсинбай і Киз-Жібек. Сарсинбай з Киз-Жібек

утекли від Корена з допомогою акина Шеге. Врешті Корен наздогнав їх, і

вперше став юний Сарсинбай лицем до лиця з могутнім воїном Коре-ном.

Але духи предків, чільтани, допомагали юнакові на його землі, й дух його

брата зміцнював його юну силу, і він переміг Корена. А найгарніша з-поміж

усіх дівчат в казахському степу Киз-Жібек стала його дружиною, і всі з

жагабайлинського роду були раді щастю прекрасної юної пари.

Айдар з дитинства чув час від часу цю легенду, та й багато інших

подібних, від мандрівних жірау-акинів й мріяв уславити свій рід подвигами і

зустріти таку ж красуню, якою була Киз-Жібек. Може, й про його подвиги

колись заспіває мандрівний жірау, граючи на дзвінкій домбрі, і серце якого-

небудь юного воїна здригнеться, і він захоче стати таким, як Айдар...

Найпершим був він із самого дитинства серед своїх ровесників, ледве

десять літ йому минуло, — і в перегонах на молоденьких скакунах, й у

вмінні володіти арканом, накинути його на повному скаку на непокірного

жеребця, але найбільше виділявся серед усіх прудкий і спритний Айдар, стріляючи з лука.

Віддавна кипчацькі підлітки мали за звичай змагатися у стрільбі з лука

на коні, на повному скаку поціляючи у степового ховраха-тушкана, що

вибігав із своєї нірки.

Треба мати соколине око, аби розгледіти ховраха серед степової ковили і

кольорових колючок. Десь ледь сколихне спокій степового моря гостренька

голівка ховраха, і вже мчить скакун, а за ним й інші — хто перший, хто

вцілить, хто спроможеться...

Не було іншого підлітка, хто би так здалеку і так влучно, метрів за сто, трафляв стрілою з лука в ховраха, і колись батько, що наїжджав час від часу

в перервах між воєнними походами в аул, захопився ним, своїм сином, і

сказав Айдаровій матері:

— Гарного воїна ти подарувала мені, Куралай, гарного! Це таки мій син!

Щасливий був того дня Айдар як ніколи, бо таке визнання з уст

уславленого батька означало для нього найвище, про що він міг мріяти, —

майбутнє воїна. Батько напевне колись візьме його з собою, напевне.

Гнучкий і спритний Айдар згодом навіть дістав прізвисько «Стріла». Але ще

один хист виявився у ньому — сприт до метання ножів.

Віддавна жив при роді кипчаків старий Кудабай. Походження він був

джунгарського, довгий час перебував у рабстві десь у Центральному Китаї, кілька разів невдало втікав, але врешті випадком доля завела його у

кипчацький стан. Відбили його як раба у бою з ойротами. Однак вік його

вже минув. Кудабай не став шукати вже джунгареьких своїх родичів. У

бою кипчаків з ойротами він врятував життя батиру Багенбаю, в якого

цілився з лука поранений джун-гарський воїн. Кудабай, помітивши рух

ойрота, що вирішив перед смертю забити одного з кипчацьких батирів, який нині очолював воєнний похід, метнув ножа, який вцілив ойротові

просто в горло.

Багенбай озирнувся і лише тоді помітив усе. Він звелів привести того, хто метнув ножа:

— Навіщо ти врятував мені життя, джунгаре? Ойроти — наші вороги, але

ж і джунтари теж! Що тебе змусило зробити цей рух?

— Я вже старий, але вірю в те, що є люди, які повинні жити, щоб допомагати жити іншим. А є такі, яким краще вмерти, бо ме

тою їхнього життя є тільки вони самі. Ці люди живуть для себе за

рахунок інших, ніколи не озираючись. Мені здалося, що у тебе, батир, обличчя того, хто живе не лише для себе. Ось і все.

Багенбай-батир був відомий в степу своєю справедливістю і ве-

ликодушністю, але старий не міг знати цього.

Цей жест з боку раба розтопив і так великодушне серце батира.