Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.
І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!
У церемоніймайстра з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали неґліже і пудрили носи).
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо —
цісарська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?..

НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ

КАСАРНЯ
ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще досі в ній пахне кінським потом
і сіном зі стаєнь гусарського реґіменту
здається має кам'яні сходи
а коли ми шкребемо її безконечно чорну підлогу
відламками шкла і тупими бритвами
то здається шкребемо спину великого кита
вгрузлого в мілину
у листопадовій пітьмі шостої ранку
лунає сурма побудки
розлучивши кожного з його нічними дівчатами
і під хрипкі погрози капралів
друга чота зіскакує на голови першій
ми ніяк не можемо розтулити очей і руки
все ще тягнуться за дівчатами котрі відпливають
і так починається день
ВОКЗАЛ
отут ми прагнемо сісти в потрібний поїзд
слідуючи за дороговказами поспішаємо
крізь тісні коридори між клунками й валізами
нам ніколи вгору глянути де під кулястим склепінням
повисла запорошена й тьмяна
флорентійська люстра
стискаємо спітнілі мідяки як пружину
шикуємося в безладні черги
над нами гіпсовий настінний путті десятих років
дме в позолочений ріжок іноді
глянемо в бік знудженої блондинки
що притулившись до колони їсть яблуко
врешті виринаємо
на пропахлому пивом і трояндами пероні
когось цілуємо просимо не забувати сумніваємося
чи потрапили на своє місце
аж поки не відірвемось від землі
і м'яко рушимо
заспокоєні дивимося з вікон як жовкнуть
перші дерева у приміських лісах
УНІВЕРСИТЕТ
ми послуговуємось мертвими мовами
ходимо безпорадні серед астролябій реторт
черепів
з висоти земляного валу слухаємо
дзвін миколая на брукованому подвір'ї слухаємо
красномовного ритора заляпаного крейдою ціцерона
на уроках медицини зазираємо в очі
мерцям
ховаємо в кишенях тютюн і нецнотливі малюнки
вранці чемно ступаємо за капеланом
жбурляємо в котів малими філософськими камінцями
опівдні втікають від нас
найдотепніші силогізми і формули адже
поруч за крутими вогкими мурами
саме розвішує щойно випрану
мокру ваговиту
білизну
медова служниця підстарости
ГРОБНИЦЯ
і ось ми зібралися всі разом ціла родина
коли цвинтарні служаки відітнули
непевний промінь за останнім з нас
ми знову зустрілися як за найкращих часів
гри на біржах
катання на фіакрах
недільних балів у заміському клубі
лежимо на твердій підлозі
під мармуровою чашею
що від палого листя й дощівки тяжка
та все ж у пристойному товаристві
праворуч цукровий маґнат
ліворуч оперний тенор
не чуємо як тече вода шумить вітер але
іноді глухої нічної пори здригаємось
коли затягне лайдацьку пісню молодь
повертаючись пізно з танців
у робітничі передмістя
БІБЛІОТЕКА
ми шукаємо щонайточніших знань
драбинами сходимо на вищі поверхи книгозбірні
нишпоримо по стелажах спільно з павуками
здіймаючи крейдяні хмари під стелею
мов на вершині стрімкої вежі
чуємося повітряними гімнастами
аж забиває дух і ледве
втримуєм рівновагу
поринаємо в найтовщі томи без надії колись вибратися
книги поглинають нас як моря
хапаємось руками за різьблені виступи
сяк-так тримаємось на поверхні
і коли вже цілком підупадем на силі
засапані обсипані штукатуркою
здається знаходимо
в гущавині сап'янів та коленкорів
притулене до стіни
легке і тепле
гніздо
вуличної ластівки
ЛІКАРНЯ
ми стаємо щоразу легшими
о десятій ранку по закінченні процедур виходимо
всі в однакових фланелевих піжамах
в наших рухах дедалі більше невагомості
ходимо парком старої садиби
граємо в доміно біля гіпсової купальниці над водою
по обіді граємо в доміно у палатах
іноді нянька висварить когось
хто наслідив калошами на музейному килимі
граємо в доміно дивимось у вікна
часом повз оранжерею і літню альтанку
проносять когось такого
укритого твердим накрохмаленим простирадлом
їмо яблука
в наших очах щораз більше ясності
до пізньої ночі тишком розповідаємо анекдоти
водночас прислухаємось
коли ж нарешті вирине з лісосмуги
той сліпучий експрес далекого прямування

Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: