Поиск
ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ
Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб'ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.
Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,
заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин.
А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста.
Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть.
Збіглося на це подивитись ледь не півміста.
І тоді прояснів я: «Летіти хочуть».
Вилітали мені з голови крізь отвір у рані,
або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш).
А той миршавий пес мав у кишені браунінг
та й одною кулею двох голубів розлущив…
Став я цілком сумирний, загнавсь у схови,
поводжуся без відхилень — чемно і ґречно.
Не тому, що вбиті колишні мої птахове,
а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко…
ПАНІ КАПІТАНОВА
Капітанська вдова мала білих мишей
в закапелку дірявої кухні,
а ще в неї був канарок Мішель
і носовички трикутні.
Втім, ніхто не знав, де ночує вона,
по яких катакомбах приносить офіру?
Шльома Фішер подеколи давав їй банан
або інший овоч, або фігу.
(А найстарший з-поміж Андруховичів
ще й хліба давав до овочів).
Королева завулків у веретті одінь,
капустина в лататті хустин.
А той капітан — що він був за один,
певно, вмер молодим і пустим?
І тому вклякала пречиста вдова
перед вівтарем зимної студні,
щоб глибинна летюча священна вода
змила з неї ці свята й будні.
А тоді розгортала полотна хустин
на рослинних ребрах решіток
і привселюдно сушила ці герби самоти,
недоречна, як пережиток.
А не стало її — та й Ринок зачах,
лиш піски аравійські слід її замітали.
Відлетіла, кажуть, на білих носовичках.
А ще кажуть, поховали її санітари.
СТАРИЙ ОЛІЙНИК
Ремонт парасольок — це водночас і розвага:
розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове —
і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява,
читаєш дощів колишніх вицвілі букви.
Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру,
туди несе парасольки все місто меланхолійне.
Засвічуються в шовках амури або лемури,
як тільки вимовлять люде його наймення олійне.
Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти:
магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!).
А є парасольки чорні, як провінційні гризоти,
як діри на дні галактик або ворони.
Тому він любить під кайфом читати нотацію,
таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти,
коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію,
де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти.
Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок?
Питання надто дражливе для мандрівних філософів.
Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк»
він три війни пережив
і царювання трьох йосифів.
Так само колись без дозволу покине замшілу нішу
і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних,
пройде і кане за рогом у споконвічну тишу,
коли його з неба закличуть:
— Пане Олійник!..
ДОКТОР ДУТКА
Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов
(а якщо з діалектами, то двадцять чотири),
відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо,
і судився з онуками за площу квартири.
Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат
у сусідстві з власником промислу шевського,
в тіло дому вмурований був, мов атлант,
з бородою білою, як у Грушевського.
Доктор Дутка, що жив по пахких словниках,
із балконом у сад, у бузковість і вогкість,
і солодку траву, всю в живих слимаках,
доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість.
Трохи згодом, на схилі розтрачених літ,
опинився в мішку з безпорадністю птаха.
Це тоді він світіння почув на чолі
і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах.
І тріщали креденси, крісла. І горіх
стародавніх епох усихався найдовше.
Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх!
Попіл сипався з книг, налипав на підошви,
вилітали в непам'ять за вітром слова,
у колодязях мови робилось діряво,
та світила, мов люстра, стара голова,
і шумів амариліс — кімнатний диявол.
Врешті судді сказали, що справа пуста.
По лікарні ще й досі літають обрізки
слів, що він вимовляв і на волю пускав —
рятівні суголосся, либонь, асирійські…
ДЯДЯ ЖОРА, МІГРАНТ
Переповнений георгіями кавалере,
вранці виходиш, ніби з вольєри,
пахкаєш люлькою на пташок Божих,
чигаєш при дорозі на перехожих.
«Гей, куди йдеш проз мою фузію?
Побалакаймо про Грузію, про дифузію…»
Обсідають, мов бджоли, спогади, візії —
закотився в небо шлях дивізії.
А по ньому коні пруть, а ще танки,
і пражанки пахнуть, мов парижанки,
і лафети під мертвими аж зігнулись:
«Я — один з тих, що повернулись».
Гімнастерка блискає, вся в металі:
за кожного невбитого — по медалі.
Патериця в руці, мов жива парість:
«Гей, куди йдеш проз мою старість?»
Воячкам небесним — довічну оргію,
травень проживаємо без розкаянь.
Все тече річкою, старий Георгію,
тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: