Так він лежав деякий час на воді, слідкуючи за тим, як віддалялися й меншали корабельні вогні, а покликати на допомогу йому не спадало на думку. Він ніколи в житті не просив допомоги, і тому нічого дивного, що цього разу вчинив так само. Він завжди покладався лише на власну силу та спритність, і до того ж від часів Кали не траплявся ніхто, здатний відгукнутися на такий заклик.

Тарзан розумів: шанси на те, що його підбере якийсь корабель, були мізерні, а дістатися до берега самому було неможливо. Він вирішив, однак, плисти в напрямку до берега — адже якесь судно могло пропливати й неподалік від нього.

Він гріб руками сильно і легко — його дужі м’язи могли так працювати ще багато годин, не втомлюючись. Він упевнено й спокійно плив на схід, орієнтуючись по зірках, освітлений їхнім мерехтінням. Щось стало обтяжувати його ноги — черевики, він скинув їх, не вагаючись. За ними пішли штани. Він скинув би й піджак, якби не згадав про важливі папери в одній з його кишень. Він простягнув руку до кишені, щоб переконатися, що вони там, але — от лихо! — кишеня була порожня.

Тепер він зрозумів, що не тільки з почуття помсти Роков скинув його з корабля: росіянин вирішив здобути ті папери, які Тарзан з такими труднощами забрав у нього в Бу-Сааді.

Тарзан тихо вилаявся, скинув піджак і сорочку й віддав і те й друге течії Атлантичного океану. Тепер ніщо не сковувало його — рухи стали ще легшими.

Світало. Зірки над ним стали блідими.

Раптом його гострий зір розрізнив удалині невиразні обриси великої темної маси, що лежала на воді. Кілька дужих помахів руками — і він опинився поруч із днищем напівзатонулого розламаного штормами корабля, яке омивали хвилі.

Тарзан видерся на нього. Тут він принаймні перебуде до світанку. Він не збирався просидіти тут без дії доти, доки голод і спрага виснажуватимуть його і без того стомлене тіло.

Якщо вже судилося загинути, то принаймні дійти до кінця в нерівній боротьбі зі смертю.

Море було зовсім спокійне, тож Тарзанів притулок ледь погойдувався на воді, і це рівномірне погойдування було як колискова для стомленої істоти, яка не спала двадцять годин. Тарзан, годованець Великих мавп, умостився на слизьких дошках і невдовзі заснув.

Його розбудила вранішня спека. Першим прийшло від чуття спраги, яке зросло настільки, що почало по-справжньому дошкуляти, але через мить це нестерпне відчуття майже зникло після того, як він водночас зробив два відкриття. Першим було те, що серед численних уламків розбитого корабля, які плавали довкола, був перекинутий догори дном рятувальний човен, а друге — вдалині на сході невиразно виднілася смуга далекого берега.

Тарзан пірнув і, обпливаючи уламки, дістався до рятувального човна. Холодна вода відновила його сили майже так, як би він угамував спрагу. З подвійною енергією він підтяг човна до місця своєї ночівлі і після кількох спроб, які звичайній людині були б не під силу, витяг його на слизькі дошки. Тут він оглянув його — човен виявився справним і за мить вже погойдувався на воді поруч із Тарзановим прихистком. Потім він вибрав з-поміж уламків кілька дощок, якими можна було скористатися як веслами, і, не гаючи ані хвилини, рушив у бік далекого узбережжя.

Коли він проплив настільки, що міг уже розрізняти контури берегової лінії, а також землю і те, що на ній, уже починало смеркати. Він побачив вузьку протоку до невеличкої бухти. Північний край бухти, порослий лісом, здавався Тарзанові напрочуд знайомим. Невже доля так зглянулася над ним? Невже він знову в серці рідних джунглів? Коли човен увіходив у протоку, в нього не залишалося вже ані крихти сумніву, бо там, на березі, у затінку його рідного пралісу виднілася мила серцю хатина, яку збудував ще до його народження покійний батько, Джон Клейтон, лорд Грейсток.

Дужими помахами рук Тарзан швидко погнав човен до берега. Щойно ніс човна врізався в пісок, як він вистрибнув на берег. Тарзанове серце переповнювали радість і захоплення, бо його очі шукали й знаходили раз у раз давно знайоме, не забуте, пам’ятний краєвид рідного узбережжя, хатину, маленький струмок, гущавину віковічного лісу, нетрі джунглів, хмари барвистих птахів, розкішні тропічні квіти на тлі яскраво-зелених ліан, що гірляндами звисали з велетенських дерев.

Тарзан з племені Великих мавп знову опинився на своїй батьківщині, і, щоб сповістити про це увесь світ, він підвів голову і видав гучний клич, вкладаючи в нього невимовну радість своєї дикої молодої душі. Кілька секунд в джунглях панувала тиша. Відтак, немов у відповідь на цей клич. по чулося приглушене похмуре рикання, а здалеку невиразно долинув протяжний крик мавпи.

Найперше Тарзан пішов до струмка і вгамував спрагу.

Потім підійшов до хатини. Двері було зачинено на засувку, так, як вони з Д’Арно їх залишили. Він відчинив двері й увійшов. Усередині все було ціле і неушкоджене: стіл, ліжко, решта — шафи й полиці у тому самому вигляді і на тих самих місцях, на яких вони простояли впродовж двадцяти трьох років, — так, як він залишив їх два роки тому.

Надивившись, Тарзан відчув суттєву потребу вдовольнити не лише зір, а й шлунок, бо голод владно наказував йому шукати поживу. Харчів у хатині було катма. Зброї в Тарзана також не було, але на стіні висів один із його старих трав’яних арканів. Це було дуже до речі. Бракувало тільки ножа. Але якщо він постарається, то ще до наступного вечора у нього буде все: і ніж, і короткий спис, і сагайдак зі стрілами-все це можна роздобути за допомогою аркана. Він обережно склав аркан, перекинув його через плече, вийшов і зачинив за собою двері.

Біля самої хатини починалися джунглі, і Тарзан нечутно й сторожко увійшов у них, наче дикий звір, що вирушив на полювання. Спершу він кілька хвилин ішов. але потім, не знаходячи слідів, які вказували б на присутність дичини, швидко видерся на дерево. Із першим карколомним стрибком з дерева на дерево у нього знову прокинулася радість життя. Тепер він не животів. Тепер він кожною клітиною свого єства відчував правдиве щастя повної свободи. Кому спаде на думку повернутися в затхлі місця, сповнені безчестя й ненависті, тоді як величні джунглі обіцяють волю і спокій? Принаймні не він.

Ще було видно, коли Тарзан дістався до водойми, розташованої біля маленької лісової річки. Тут був брід, і не знати відколи звірі сходилися сюди на водопій. Тут щоночі можна було зустріти Сабор чи Нуму, які, причаївшись у гущавині джунглів, вистежували антилопу чи оленя. Сьогодні на водопій прийшов кабан Горта, і сюди ж у цей самий час прийшов на полювання і Тарзан із племені Великих мавп.

Він розлігся на товстій гілці великого дерева біля самісінької стежки. Минуло близько години. Сутеніло. Тарзанові уже почав уриватись терпець, як раптом з гущавини, з протилежного боку від річки долинув шум кроків і шурхотіння густої сплутаної трави, якою вочевидь продиралося величезне тіло. Крім Тарзана, ніхто цього не. почув би, але Тарзан почув і зрозумів — це так само, як і він, на полювання вийшов лев Нума. Тарзан усміхнувся. В цю мить почулися ще чиїсь кроки. Якась тварина обережно пробиралася стежкою до водойми. Ось вона повільно почала спускатися до річки — це, був кабан Горта. Смачна страва, без сумніву… Тарзан відчув, як його рот наповнився слиною. Там. де причаївся Нума, все завмерло.

Горта пройшов під гілкою, на якій сидів Тарзан. За кілька кроків стрибок Нуми вже зможе його дістати. Тарзан виразно уявив собі, як блищать зараз очі старого Нума, як він вже набирає в легені повітря, щоб видати рик, від якого у жертви захолоне кров у жилах на ту коротку мить між стрибком і хряскотом кісток у страшних обіймах хижака.

Але саме тоді, коли Нума готувався стрибнути, з низької гілки найближчого дерева полетів довгий аркан. Він зі свистом розітнув повітря — і на шиї Горти затягнувся зашморг. Почулося перелякане рохкання і вереск, а потім Нума побачив, як хтось незримий потяг вибрану ним жертву стежкою вгору. Коли він усе ж стрибнув, кабан Горта злетів вгору над самісінькою його пащею і зник у гущавині крони, а згори на нього позирнула чиясь насмішкувата фізіономія й зухвало зареготала йому просто в очі.