— І араби вас тут так і не знайшли? — спитав Тарзан.

— Близько року тому жменька їх напала на нас, але ми їх прогнали і багатьох убили. Кілька днів ми гнали їх, як диких звірів, знищуючи поодинці, доки з них не лишилося кілька чоловік, але ті втекли від нас.

Під час своєї розповіді Бузулі кілька разів торкався масивного золотого браслета, який обіймав лискучу шкіру його лівої руки. Тарзан дивився на прикрасу, але думками був далеко звідси. Тепер йому спало на думку те саме питання, яке він хотів поставити тубільцям, коли вперше потрапив до них у селище, — питання, яке він не міг висловити, бо не знав їхньої говірки. На кілька тижнів він забув про золото, бо перетворився на справжню первісну людину, яка жила виключно сьогоднішнім днем. Але раптом вигляд золота розбудив у ньому заснулу цивілізованість, а разом з нею прокинулась і жадоба багатства. Тарзан добре вивчив це під час свого короткого знайомства з життям цивілізованої людини. Він знав, що золото-це сила і втіха. Він показав на прикрасу.

— Звідки в тебе цей жовтий метал, Бузулі? — запитав він.

Чорношкірий вказав на південний схід.

— Один місяць дороги, а може, й більше.

— Ти там був? — запитав Тарзан.

— Ні. Але багато років тому, коли мій батько був ще молодий, дехто з наших був.

Одна з розвідувальних груп, що шукала місне для нашого племені, зіткнулася з дивними людьми, що носили такі прикраси. Жовтим металом було прикрашено вістря їхніх списів, як і стріл, а свою їжу вони готували в посуді з такого самого металу, як і мій браслет.

Вони мешкали у великому селищі, в будинках з каменю і за високими мурами. Вони були дуже люті. Вони нападали на наших вояків, навіть не пересвідчившись, що ті прийшли з миром. Наших було мало, але вони твердо трималися на вершині скелястого пагорба. Вони пробули там доти, доки злі люди із заходом сонця повернулися до свого злого міста. Тоді наші вояки зійшли з пагорба, зняли з убитих прикраси з жовтого металу, пішли з долини геть і ніхто з наших людей туди більше не ходив.

Ці люди дуже лихі, шкіра у них не така чорна, як моя, і не така біла, як твоя, і вкрита хутром, як у горили Болгані. Чоламбі дуже радів, коли вибрався звідти.

— А чи є хто живий з тих, що були з Чоламбі, бачили цих дивних людей і те місто? — спитав Тарзан.

— Там був наш вождь Вазирі, - відповів Бузулі. — Тоді він був ще зовсім молодий, але супроводжував туди свого батька Чоламбі.

Тієї самої ночі Тарзан розпитав вождя Вазирі про все, що почув від Бузулі. Вазирі був уже зовсім старий і сказав, що це була тяжка подорож, але дорогу туди знайти не складно, він і зараз її добре пам’ятає.

— Десять днів ми йшли вздовж річки, що тече повз наше селище, віднялися до маленького джерела, звідки вона бере свій початок біля високої гори. Наступного дня ми перейшли через верхів’я цієї гори і пішли по іншому боці, аж доки знову натрапили на маленьку річечку. Спускаючись униз її берегом, ми ввійшли у великий ліс. Кілька днів ми йшли її звивистим берегом, доки річечка стала великою рікою. Нарешті ми дійшли до ще більшої ріки, в яку впадала перша і яка перетинала велику долину.

Ми рушили проти течії цієї великої ріки, щоб знайти її витоки, і потрапили на відкритіше місце. Через двадцять днів, відколи ми перейшли гори і вийшли за межі нашої землі, ми підійшли до іншого гірського пасма. Підіймаючись горами, ми йшли далі вздовж ріки, яка знову звузилася до маленької річечки, аж доки дісталися до невеликої печери поблизу гірської вершини. В цій печері починалася ріка.

Я пригадую, що ми розташувалися на нічліг і що було дуже зимно, бо гори там високі. Наступного дня ми вирішили піднятися на вершину гори, щоб оглянути терен на тому боці, і якщо він виявиться не ліпшим, аніж досі, то ми повернемося додому і скажемо своїм, то наше місце найкраще в світі.

Ми стали підійматися скелястим крутосхилом, доки досягли вершини, — звідти, з висоти плоскогір’я, побачили внизу неглибоку, дуже вузьку долину, а поодалік на її іншому боці виднілося велике селище я кам’яними будівлями, більшість з яких була цілком зруйнована.

Оповідання Вазирі збігалося з тим, що розповідав Бузулі.

— Я хотів би піти туди і оглянути це дивне місто, — сказав Тарзан, — і здобути у його злих мешканців трохи жовтого металу.

— Це далека мандрівка, — зауважив Вазирі, - і я вже старий, але якщо ти перебудеш тут сезон дощів, доки спаде повінь, я візьму декого зі своїх вояків і піду з тобою.

Тарзан змушений був задовольнитися такою пропозицією, хоча наймиліше йому було б вирушити завтра вранці — адже він був нетерплячий, мов дитина. Та й справді, Тарзан, годованець Великих мавп, був не ким іншим, як дитиною чи первісною людиною, що по суті те саме.

Наступного дня з півдня повернулися кілька мисливців і розповіли, що на відстані кількох кілометрів є велике стадо слонів. Вони добре їх роздивилися, бо повилазили на високі дерева. За їхніми словами, у стаді було кілька самців, багато слоних та слоненят, а також старих слонів, ікла яких становили особливу цінність.

Решту дня і вечір усі готувалися до великого полювання: направляли списи, перетягували луки, наповнювали сагайдаки, а між тим чаклун племені обходив вояків одного по одному, пропонуючи різні обереги, які захищають їхнього власника від поранення і приносять щастя на полюванні.

На світанку мисливці вирушили в дорогу. Всього йшло з півсотні спритних і швидких чорних вояків, а з ними. гнучкий та жвавий, наче молодий лісовий бог, ішов Тарзан із племені Великих мавп. Його засмагла шкіра дуже вирізнялась з-поміж чорної, наче ебенове дерево, шкіри його товаришів. Але поза цим він в усьому був, як решта. Він розмовляв їхньою мовою, сміявся й жартував з ними, підстрибуючи й гукаючи, як і всі, тобто за всіма ознаками був таким самим дикуном. Він питав себе, чи не є безсумнівним, що з цими людьми його єднають набагато тісніші і життєвіші зв’язки, ніж з його паризькими друзями, звичаї та мораль яких він через свої здібності до мавпування гак легко за своїв лише кілька місяців тому.

Він подумав про Д’Арно і блиснув білозубою радісною усмішкою, коли уявив собі вираз обличчя француза, якби той побачив його тепер. Бідолашний Поль! Як він пишався тим, що викорінив у своєму товаришеві останні сліди дикунства. “Як швидко я знову здичавів”, - подумав Тарзан. Хоча у глибині душі він зовсім не вважав, що здичавів, навпаки, жалів бідних парижан, скутих їхнім одягом, мов арештанти, які живуть під пильним наглядом поліції, що вважає, чи не втнуть вони чогось.

Мисливці йшли дві години і наблизилися до того місця, де напередодні було помічено стадо слонів. Тепер вони рухалися повільніше, пильно вдивляючись, чи не з’являться, бува, де сліди велетенських тварин. Витягнувшись вервечкою, мисливці з півгодини йшли цією стежкою. Тарзан перший підніс руку на знак того, що слони близько. Чорношкірі поставилися до його повідомлення недовірливо.

— Ходімо зі мною, — сказав Тарзан, — а там побачимо.

Легко, наче білка, він вистрибнув на гілку і швидко вихопився на самісіньку верхівку дерева. Один з чорношкірих обережно поліз за ним. Коли він дістався до верхівки, Тарзан показав йому рукою на південь, і там, за кількасот метрів від них, чорношкірий побачив велике скупчення чорних плям, що рухалися туди-сюди у густій траві джунглів. Він вказав напрямок тим, що стояли внизу, і на пальцях пояснив, скільки слонів він нарахував.

Мисливці відразу рушили туди, куди вказав Тарзан. Чорношкірий спустився з дерева швидко. А Тарзан звично рухався вгорі, перелітаючи з дерева на дерево.

Полювання на диких слонів грубою зброєю первісної людини — це не іграшки. Тарзан знав, що лише деякі племена беруться за цю справу. Те, що його плем’я належало до відважних, сповнювало його гордістю — він уже вповні вважав себе членом цієї маленької спільноти.

Тихо рухаючись у верховітті, Тарзан побачив, як вояки поповзли до слонів, оточуючи їх півколом. Ось вони вибрали двох великих самців, і за сигналом п’ятдесят чоловік підвелося з землі і кинуло свої важкі похідні списи у двох обраних слонів. Не було жодного промаху: по двадцять п’ять списів встромилося в тіло кожного велетня. Один так і не рушив з місця, на якому його застала злива списів, оскільки два з них, націлені бездоганно, пробили серце, і він упав на передні ноги, а потім мертвий повалився на землю.