Перекладено за виданням:

Addams Peter, Engel für zehn Shilling, Verlag. Das Neue Berlin, Berlin, 1967

Двері відчинила стара пані. Тримаючи в руках свічник і прикриваючи долонею полум'я, що коливалося на свіжому протязі, вона скоса подивилася на пізнього гостя. Чедові сподобалися і її жваві оченята і ледь помітний нахил голови, яким вона зустріла його перші слова. Колишня домоправителька покійної місіс Шеклі щиро привітала Чеда і запросила ввійти до темного холу Касл-Хоума. На ній був білий очіпок з голубими стрічками. Вона трішки шепелявила.

— Я не чекала вас так пізно, сер, і лишила свою щелепу на нічному столику, — хихикнула стара. — Але, сподіваюся, мене можна зрозуміти?

Напевне, без штучної щелепи розмовляти їй було справді важко. У неї в роті був тільки один зуб — дуже довгий, жовтий і гострий; можна не сумніватися, що вона легко пробила б ним консервну банку, якби поблизу не виявилося відкривача.

— Звичайно, звичайно! — Чед поставив валізу на підлогу, викладену кам'яними плитами. — Не турбуйтеся, будь ласка, я чудово вас розумію.

— Я рада, сер, — вона зробила рух, схожий на реверанс. — Роздягайтеся, а я тим часом приготую чай. Надворі досить холодно і вогко, і вам, мабуть, буде приємно скуштувати гаряченького.

— Так, дощ ллє як з відра, — на знак згоди кивнув Чед. — Погода кепська.

— Можна сказати — препогана погода, — уточнила стара пані. — Але з другого боку, у що б перетворилася наша добра країна, наш древній прекрасний Крайстчерч, якби враз не стало дощів, холоду, туманів. Очевидячки, у щось вельми прозаїчне, у щось на зразок завжди сонячної Італії, де люди навіть не уявляють, що таке домашній затишок, лагідний блиск вогню в каміні і шиплячий чайник, що таке балади й саги, в яких оповідається про жахливі події на повитих туманом болотах і скелястих берегах. Все це надзвичайно захопливе й просто немислиме без надійних стін рідного дому, за якими почуваєшся в повній безпеці. Згадайте хоча б Стівенсона чи Бернса, сер!

Місіс Порджес, певно, була освічена жінка, а Чед і сам любив Стівенсона, тому відчув ще більшу симпатію до старої пані.

— Мені тут буде добре, — запевнив її. — На світі справді немає нічого нуднішого, ніж життя під вічно безхмарним небом, у цьому ви маєте рацію. Це те саме, що весь час опромінювати себе кварцовою лампою.

Тільки-но місіс Порджес зібралася належно оцінити глибокодумне порівняння Чеда, як раптом обличчя її скривилося, і вона чхнула кілька разів підряд. На ній був лише легкий нічний халат, а на босих ногах старі капці, які майже не захищали від холоду кам'яних плит холу.

— Застуджуватися вам ні до чого, — зауважив Чед. — Якщо ви не заперечуєте, я зачекаю вас тут.

— Ви дуже люб'язні, сер! — Вона знову зробила реверанс і хотіла піти, але її затримало якесь пирхання. В темному кутку холу блиснули двоє зелених очей. — Це кіт Барс, улюбленець Касл-Хоума і мій захисник, коли можна так сказати. — Місіс Порджес вийняла носовичок.

— Захисник?

— Ясна річ! Цей будинок стоїть понад двісті років. Отже, нема нічого дивного, що, окрім романтики, в ньому повно пацюків. — Вона погладила кота по спині. — А мій дорогий Барс — неперевершений спеціаліст у тому, як їх виловлювати. Полювання за ними стало для нього справжньою пристрастю. Раз, два — і огидний пацюк лежить з прокушеною шиєю… Тут мій улюбленець неповторний.

Ще раз смачно чхнувши, місіс Порджес вийшла. Кіт постежив за нею; товариство Чеда, очевидно, його не влаштовувало.

Чед підійшов до каміна і підпалив накладені там дрова. Справді, як і сказала місіс Порджес, під затишком у старовинному англійському будинку розуміли саме це, хоч хол тепер, в сяйві мерехтливого вогню, можна було назвати яким завгодно, тільки не затишним. В окремих місцях пообвалювалася штукатурка, поручні сходів, що вели на другий поверх, поламалися, а сірий килим на кам'яних плитах вже давно втратив свій первісний вигляд. У кутку стояло опудало білого ведмедя, і коли Чед побачив його широко роззявлену пащу, то відчув щось схоже на співчуття до нього, мовби до живої істоти. Якби кому-небудь спало на думку вибити шкуру ведмедя клепачкою для чистки килимів, він би витрусив звідти не тільки пилюгу десятирічної давності, а й хмари молі. Набагато романтичнішою і привабливішою була велика модель корабля на каміні — середньовічний фрегат з повною оснасткою й маленькими бронзовими гарматами на носі й кормі. Можливо, це був макет уславленого піратського судна, яким командував не менш уславлений капітан Мердок, засновник Касл-Хоума. Над каміном висів портрет жінки з блідим, майже білим обличчям і колючими темними очима. На шиї сяяло кольє з чотирма великими діамантами.

Крізь виття вітру чувся шум далекого прибою. В шибки тарабанив дощ. Нервове полум’я каміна кидало на стіни химерні тіні.

«Тут мені буде добре», — з легким тремтінням подумав Чед, умощуючись у крісло й запалюючи люльку. Це був високий сухорлявий чоловік років тридцяти п'яти, обличчя у ластовинні; тонкі губи свідчили про твердість духу й розум. Він уже давно збирався написати книгу про В'єтнам, де перебував протягом двох місяців як репортер. На Фліт-стріт у Лондоні, де розміщені редакції багатьох газет, Чеда називали спокійним і везучим хлопцем, його телевізійні репортажі дивилася й слухала половина Англії.

Він любив випити, і Джун постійно сварилася. «Якщо ти й далі будеш жлуктити спиртне в такій кількості, — обурювалася вона, — то скотишся до репортера місцевої хроніки якоїсь миршавої провінційної газети, і я буду вимушена утримувати тебе…» Джун наговорила йому ще багато всіляких прикрих слів, — вона була неспроможна розібратися в складних думках і почуттях чоловіка, який провів під час другої світової війни одинадцять днів у засипаному бункері і міцно затямив, що коли таке повториться, то він уже побачить світло тільки через одинадцять століть або й тисячоліть, ставши рідкісною викопною істотою. Коли він ділився з Джун цими похмурими думками, вона лише співчутливо усміхалася. Вона хотіла, щоб Чед одружився з нею, хотіла мати свій будинок і діток, але для цього він повинен був написати щось світле й райдужне, що сподобалося б читачам, а їм принесло гроші.

Тверезо зваживши всі «за» і «проти», Чед, зрештою, вирішив, що ліпшої дружини, ніж Джун, йому не знайти. Правда, з властивою йому розсудливістю він жодним словом не обмовився їй про це і втік сюди, в Крайстчерч, до свого друга Джорджа Абернаті, сподіваючись трохи отямитися й попрацювати.

Десь у глибині душі він уже вирішив одкласти репортаж про В'єтнам, пірнути бодай на півроку в хвилі безтурботного життя і знайти в собі сили для написання книжки з характерним англійським гумором. Отже, він зібрався написати гумористичний роман, але водночас це повинно бути щось захопливе й звабливе, з убивствами на задньому плані, котрих не назвеш убивствами, з криками сов на нічному цвинтарі, з весняними сонячними ранками, які б проганяли всі нічні жахи і змушували б привидів повертатися назад до своїх могил, і з коханням — ніжним, та все ж гарненько присмаченим всілякими прянощами. Написавши таку книгу, він дав би Джун телеграму, коротеньку, лаконічну, щось на зразок цього: «Приїзди, треба поговорити», ляснув би рукописом перед її кирпою і відчув би себе людиною, яка може дозволити собі завести сім'ю.