А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала — чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники та чаклуни.

А пан обозний повторив востаннє:

— Мене купа! I замовк.

— Я так і думав, — посміхнувся запорожець. — Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…

— Замовчи! — гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки-вічні. I пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: — Чого ти до мене причепився?! А то звелю своїм пахолкам і джурам…

— Звели.

— I вони тебе зараз гуртом…

— Звели ж!

Але пан Купа чогось раптом принишк.

— Палиш ось такенну купу ладану і, замість того, щоб душею линуть до бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…

— Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? — зойкнув, не витримавши, пан обозний, — Хто ти такий?

Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий вус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.

— Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!

— Атож! — поважливо мовив козарлюга. — Видно між ложками ополоника!

— Візьміть його! — крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: — Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!

Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.

23

Та й хто ж там міг поворухнутись, коли саме в ту хвилю Явдоха, мама Михайликова, прошепотіла синові:

— Та це ж Козак Мамай!

I шепіт її почули, бо ж про нього, про Козака Мамая, не одну вже сотню літ ішли слава й прослава.

— Козак Мамай! Козак Мамай! — ніби тихий вітер прошелестів у квітучій траві, і всі аж розступились, і в тому шелестінні голосів були і радість, і любов, і подив, і острах навіть, і тривога, — але всю цю гаму почуттів уже перевершувала притаманна більшості українців природна дитяча цікавість.

Та як же було й не скам'яніти від подиву перед таким химерним, небезпечним і аж моторошно прецікавим чоловіком:

бо ж він прожив на світі, кажуть люди, не одну таки сотеньку літ;

бо ж обставав Козак за бідних і простих людей, що їм так тяжко та гірко жилося;

бо ж не терпів Мамай солодкого панського духу;

бо ж не боявся він ні шляхти, ні татар, ні турків, ні своїх панів, бо ж був собі чаклун і характерник, чаклун над чаклунами запорозькими, сміливий чортолуп, способний, як кажуть, кішці вузлом хвоста зав'язати чи впіймати вовка за вуха, чи навіть шкуру спустити з чорта живого, бо подейкували ж, буцім жупан у нього зісподу хвацько підбитий самими чортовими спинками, сіренькими, тонісінькими, власноручно здертими, бач, з якихось там стонадцяти кіп дрібних чортів, чортиць і чортенят, бо ж полюбляв Козак поглядом колючим чортів сліпити, тобто всякого врага і супостата;

бо ж, люди кажуть, п'яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них;

бо ж любив Козак Мамай дітей, і матері їх приводили до нього, щоб руку на голову поклав, — та й вагітні жінки за щастя мали зустріти його, бувши при надії сповити синка;

бо ж воював Козак Мамай супроти горя людського, і в найскрутніші для простого люду українського хвилини завше з'являвся саме там, де були потрібні його любов чи ненависть, його дотепність або мудрість, його відвага чи його доброта, де були потрібні його рада чи помога, — отож і поява Козака Мамая йшла завжди опліч із лихом, або перестерігала про близьку біду…

От чому люди в Пампушчинім таборі, впізнавши Козака, стривожено загомоніли, зашамотіли та зразу й заніміли, бо ще ж не відали ні про яке нове лихо, котре на них чигало десь поблизу.

Похолонуло в пузі і в пана обозного, коли й він збагнув, нарешті, хто ж оце виник перед ним так невбачай посеред степу, — бо знав же пан Купа, що Мамай — недобрий проти панства чародійник і що — ані ворогувати з ним, ні накладати, з тим лукавим химородником, не приведи господь… Крім того ж, якось долинула до пана Купи втішна чутка, буцімто Козака Мамая недавнечко спіймав і стратив гетьман Однокрил, і тому несподівана поява Козакова ще прикріше вразила обозного, немовби той воскрес із мертвих, хоч умирати й не збирався, як завжди.

От чому, кінець кінцем збагнувши, що перед ним представ Козак Мамай, пан Купа спитав необачно:

— Чи не з того світу, Козаче?

— 3 того світу, — відповів Мамай таким звичайним робом, що Пампушка аж відсахнувся, мов од нечистої сили.

ї спробував пожартувати:

— Що ж там наші батьки поробляють?

— А що ж! — лихо блимнувши прискаленим оком, відповів Мамай. — Панам же скрізь добре: сидять собі в казанах, а мужик, бідолаха, рубає дрова та під ними й палить, рубає та палить… Така, як бачиш, дяка вам від бога — за все ваше куріння, поклоніння, ладан і свічки… — і стиха засміявся, і сказав: — Ти ось мені й не відповів: про що ж ти бога молиш, пане Купо? Чого з тим ладаном лабузнишся до вседержителя? Чого? Скажи!

Та и що він міг сказати, пан полковий обозний, оцьому хитрюзі-козарлюзі?!

Що міг сказати?

Чи те, що вже знов спалахнула на Вкраїні ганебна війна, почата Однокрилом, гетьманом-кривоприсяжцем Гордієм Пихатим, колишнім полюбовником дружини обозного, пані Роксолани, — війна, про яку ці люди круг нього ще, видно, й не знають?

А чи те, що він вирішив скористатися з цієї війни задля власної вигоди?

Чи, може, те, що він оце їде шукати скарби, зариті ще заходом покійного гетьмана-визволителя десь там, у місті Мирославі, де пан Купа мав честь бути полковим обозним?

А чи те, що сподівається Пампушка-Купа з тими незліченними скарбами повалити в лиху годину війни кривоприсяжця Однокрила (скуби чорта, поки він линяє!), захопити гетьманську булаву, щоб таким же розбійником і гасителем духу народного запанувати над пошарпаною Україною?

Чи, може, те, що вирішив обозний задля цього достойного діла всіх одурити?

Одурити й нинішнього гетьмана, який, несподівано вдаривши, вже десь суне супроти Москви, порушивши угоду Переяславської ради…

Одурити й січове козацтво, міщан, ремісників та гречкосіїв, які оружно встають уже проти зрадника-гетьмана, — одурити сірому та всіх посполитих, прикинувшись прихильником Москви…

Одурити, коли пощастить, і самих москалів, що проти них ясновельможний гетьман учора вже рушив підступною війною…

Не міг же таки пан обозний розповісти Мамаєві й про те, що в такім значнім ділі він вирішив ревно просити помочі в господа-бога і що ця купа ладану… Ні, ні! Не міг же він нічого відповісти, пан Пампушка, оцьому шибайголові, паливоді й нетязі, котрий либонь і сам читає все в його думках, добре тямлячи, що пан обозний — псяюха з тих псяюх, які в ноги не тільки панам і гетьманам, а й простому людові кланяються, щоб кусати за п'яти…

I тільки-но пан обозний наважився збрехати щось Мамаєві, тільки був роззявив задля цього рота, як Песик Ложка гавкнув, і Пампушка подавився першим же словом, як вареником.

— Чого ж мовчиш? — напосідав Мамай. — Чи ти живим-таки до раю просишся?

— Бодай хоч по смерті.

— А тебе й по смерті в рай такого не пустять!

— Та чому ж? — збентежено озвалась Роксолана, що не хукнула досі й пари з уст. — Чому ж таки не пустять?

— А тому, що сотворив його пан-бог та й висякався!

— Бог сотворив мене по свойому образу і подобію, — статечно відмовив пан обозний.

— Хіба ж господь — такий кумедний?

— Це блюзнірство! — проголосив Пампушка.

— А все-таки в рай ось таких не пускають! I знов. стурбовано спитала пані Купа: