Коли на якій-небудь урочистій церемонії розстібався в гетьмана гаплик чи гудзик, полизачі робили те й собі.

Підніжки гетьмана повторювали його улюблені вирази, інші — гру обличчя й чудернацькі жести, намагаючись робити все не правою рукою, як усі, а лівою, бо ж у пана гетьмана була сама тільки ліва.

Одного тільки не могли підлабузники пана гетьмана досягти в подражанні йому.

У Гордія Пихатого, як ми казали вже, була тільки ліва рука.

I кожен лизоблюд, ясна річ, ладен був одсікти собі праву, коли б замість відрубаної правиці виросло чорне лебедине крило, яке, на диво всьому світові, справді-таки стирчало з правого гетьманського плеча, за що й прозвали гетьмана в народі, як те всім нам відомо з історії, Гордієм Однокрилом.

Одне крило! Саме воно й підносило гетьмана Пихатого у його власнім розумінні — над усіма іншими людьми, чорне пір'я на рамені, пір'я, якого більш ніхто не мав. Дивившися на себе в дзеркало, пан гетьман, звісно ж, бачив там аж два крила, але й крил своїх на два не ділив, і впевнена свідомість, що господь-бог його створив задля високого польоту, давала ясновельможному снагу до історичних звершень.

Лишившись на самоті біля дзеркала, ясновельможний розмахував крилом, як лебідь, як орел, як янгол, і йому здавалось, буцім підіймається він аж до самих небес, щоб відтіля, від божого престолу, проголошувати свої велеречиві й голосні промови до народу, що їх красноглаголивий пан гетьман України завжди ось тут і готував, перед великим дзеркалом, поки його ніхто не бачив.

54

Але ж пан-бог те бачив. I сердився:

— Чого він там хизується… той одновусий лебедин?

— Бо певен, що народжений — літати.

— Цей полетить!

— Атож! — і святий Петро спитав у бога: — I як це ви його, такого, сотворили, господи?

— Так то ж — не я!

— А хто ж?

Господь знизав плечима.

— Диявол? Сатана?

— Вони ж того не вміють, знаєш сам.

— То хто ж тоді оту мармизу сотворив? Господь не відповів.

Розгнівався.

Його питали про таке, що й не дай бог!

Його питали про таке, що аж свербіло, де не треба.

— Крила, крила! — бурчав сердито вседержитель. — Бог і кажанові крила дав. А людині…

— Людині, — поспішив докінчити Петро, — людині для польоту потрібна сила духу, а не пір'я.

— А вони ж там, бач, дурні, навіть янголів малюють з пір'ям.

— Як лебедів!

— Як гусаків! Ха-ха! — і господь-бог, сивенький підкрутивши вус, хоч і старечим голосом, але ще зовсім по-парубоцькому зареготав, як грянув громом.

55

А на землі почули люди й справді — грім з ясного неба, і з несподіванки схибнула в голія рука, і він порізав підборіддя пану гетьману, порізав зовсім трішки, що тому й не заболіло.

Але голія затрясло, бо за пролиття найменшої краплі гетьманської крові належало платити головою.

— Заберіть його! — кивнувши на цилюрника, стиха мовив пан гетьман, і його шепіт був страшніший за всякий крик. — Візьміть лишень! — і він зробив круг шиї виразний і символічний рух, до котрого підвладні вже звикли і котрий означав, що смерті злочинця вимагають безпека і честь держави.

Необачного цилюрника зразу ж потягли, щоб завтра, після суду праведного, намилити для нього зашморг, — і тут же привели до гетьмана голія запасного, якогось товстого баварця, червонопикого, звіруватого і схожого на єврейського різника.

Ясновельможний уже квапився на празник святої Шибениці, на страту ненависного Козака, і вже смикався від нетерплячки, бо ж таки боявся, щоб той чаклун, Мамай, десь там не втік, пан гетьман вимахував чорним крилом, заважаючи голяреві, і той таки врізав йому потилицю, але спокійнісінько присипав вавку тертим тютюном, бо знав, що цилюрника чужинного ніхто на шибеницю потягти не посміє.

3 нетерпінням підганяючи баварця, гетьман знову поглядав у дзеркало, знову милувався власним профілем, бо так любив себе найпуще, та й вирішив на майдані біля шибениці сьогодні стати перед народом саме так, бочком, щоб усі бачили — і помах чорного крила, і натхнення льоту в його орлинім погляді, а щоб не видно було чималої бородавки, схожої на гусячу шкірку, порослу чорним пухом, яку червонопикий баварець намагався не зачепити бритвою.

Його високомочіє поглядало на себе з повагою: настала ж, кінець кінцем, хвилина, коли дав йому бог жадану змогу відреванжувати осоружному Козакові за всі прикрості, образи й капості, за всі ті візки, котрі чаклун йому підвозив рік у рік.

Хоч би й учора, саме в ту хвилину, коли його схопили жовтожупанники, Мамай таке патякав про гетьмана, про його знущання з простолюду, про накладання з католиками, про уклінність перед шляхтою, — він таке про пана гетьмана варнякав, що страшно й подумати.

Казав же він учора людям:

— Якби свині крила, вона й небо зрила б… А в нашої ж — крило тільки одно! Чи зриє ж? Га?

I гетьман Козака боявся, аж наче дим йому клубився з рота, коли говорив про Мамая, бо стикались вони вже не раз, а колись той проклятий Козак устругнув аж таку непристойну капость, що про неї й на вухо не скажеш, не те що друкованим словом.

Чортом дихав на Козака пан гетьман.

Хоч і не знав того ясновельможний, що він сам з’явився на світ божий — не без участі Козака Мамая.

56

Не можна сказати, щоб він був йому батьком, Однокрилові, наш Козак Мамай, але все-таки річ певна, що з’явився він на світ з його руки.

Так, так, з руки!

Козак його колись намалював, — так само, як оце тепер — свого коня, Добряна, що оживав під кожним помахом його руки.

А сталося це так…

Задумавшись колись над стародавньою казкою про дванадцятьох лебединів, Мамай, як і завше, сам того не помічаючи, почав на якійсь там стіні малювати… і раптом…

Але стривайте, читачу!

Ви ту казку знаєте?

Оту, де королівна Золота Звізда?

Оту, де дванадцятьох короленків щось там обернуло на лебедів, а сестриці їхній, Золотій Звізді, сказала волошебниця таке:

— Кропива он, бач, як очерет… Коли хочеш братіків порятувати, ламай ту кропиву, обдирай з неї лико, плети братам сорочки та й надінь на них, коли повернуться, щоб знову стали людьми, як і були. I хто прийде, щоб не озивалась, покіль не доплетеш сорочок. А кропива жалка, буде вона аж до серця пекти, а ти плети й плети, мовчи й мовчи, а коли не доплетеш, бува, чи до кого озвешся, то й братів не побачиш… Отак!

От і плете дівчина тая, Звізда Золотая — з кропиви сорочкй для братів-лебединів, і жалить кропива до самого серця, а вона плете та й плете, хай пече, а вона привикає.

Вже зробила Звізда Золотая одинадцять кропив'яних сорочок, стала плести й дванадцяту, аж не стало в неї кропиви на один правий рукав.

I от летять дванадцять лебединів, одинадцятеро білих, а дванадцятий — чорний, найменший, і кинула їм сестра по сорочці — першому і другому, і всім дванадцятьом, і стали вони, тії лебеді, знов богатирями-велетами, тільки дванадцятий, чорний, надів без рукава сорочку, і лишилося йому, замість правої руки, лебедине крило…

57

Задумався колись Мамай над долею людською, над казкою цією, і ненароком намалював собі того богатиря з одним крилом.

Йому й сумно було малювати такого.

I співчуття виникало до нього в художника.

I щирий жаль.

Але, ще малюючи, помітив Козак Мамай, же супроти його власної волі з'являються в обличчі однокрилого молодика — і якась пихатість несподівана, і в погляді зверхність, і жорстокість, що їх зовсім не хотілось Козакові бачити в своєму сотворінні, бо ж він зовсім інакше уявляв собі характер цієї скривдженої долею людини.

В цьому калікуватому створінні зосередились прикмети сотень характерів знайомих Козакові людей, і така вже була в Мамая сила духу, така гаряча кров забуяла в його малюванні, що Однокрил, живий, зійшов у світ, живий, хоч і потворний, і пихатий, і злостивий, і владолюбний, але живий, бо вдихнув йому душу художник, який, проте, не був митцем більшим за господа-бога, і тому все вийшло в цьому потворному характері не так, як художник хотів: каліка уявив себе янголом, надлюдиною, котрій, бач, од бога судилось над безкрилими панувати.