Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав — сам один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже українська вдача.

Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню співа, немов пісню співа…

65

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

— Навчи лишень мене співати. Дівка того чорта й осідлала:

— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись. Ухопилась дівка за шерсть, поніс Гі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла, та все співа.

— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.

— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.

— Уйми лишень: там словечко, там — два.

— 3 пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

Книга перша

Починається пісня перша

1

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:

— Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

3 краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

2

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького — за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди струміло вниз веселим потічком, та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом — удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.

Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

I всюди красувалась калина.

А пісня про неї пливла та й пливла.

3

Пісню чути було і в домі єпіскопа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля Клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі, на Москву.

Посполиті, ввесь народ український — ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони справедливого діла.

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, — але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Москівщини — шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими — щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти — без лічби, і польської, і угорської, — і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був — хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров'ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були, і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали — в полон, у неволю, на глум…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: